Іван Довженко: "Я готовий перехопити в батька естафету жіночої уваги"
Фото: пресслужба телеканалу СТБ/Олексій Швець
Незабаром в ефірі телеканалу СТБ стартує продовження популярного серіалу "Кава з кардамоном", і серед вже знайомих персонажів ми зустрінемо там нового — сина Адама Войцеха, якого зіграв 20-річний актор Іван Довженко — син зірки кіно й театру В'ячеслава Довженка й акторки Ксенії Баші, онук актора театру ім. Франка Василя Баші… І його вже називають "новим крашем". Тож поговорити нам було про що!
Іване, тебе не дратує, коли починають питати про батька?
Та чого б? Я тата дуже люблю і дуже-дуже ним пишаюсь. Є, звісно, певний дискомфорт через підвищену через нього увагу, але дратівливості немає — я все життя з цим живу.
Зважаючи на те, що ти походиш з акторської навіть не сім'ї, а династії, як вважаєш — у тебе був шанс не піти цією стежкою?
Звичайно, був! Мене, наприклад, дуже цікавила історія, а ще я сім років займався фортепіано і думав піти в музичну сферу.
Але акторство, звісно, з дитинства оточувало. На кухні батьки репетирували, після школи я мав сидіти в гримерці театру й чекати, поки в мами або тата закінчиться вистава...
Звісно, і мене це дуже цікавило, і зрештою я подумав: "А чому б не спробувати?"
І коли ти спробував?
Вперше це сталося, коли мені було вісім років. У театрі ім. Франка йшла вистава "Кайдашева сім'я", де діти акторів трупи грали дітей Карпа і Лавріна. Я, коли був менший, грав сина Лавріна. Ну, як грав: виходив і казав дві репліки. А в 11 років був уже сином Карпа.
А у виставі "Мартин Боруля" я просив у Мартина Борулі гроші, він казав: "Ай-ай-ай, не дам!" — я розвертався і йшов. Зате потім казав однокласникам: "А я на сцені побував!"
У "Попелюшці" я виносив Попелюшці черевички — тобто нас, дітей акторів театру, залучали до вистав.
У 12 років я вже зацікавився історією та почав писати музику. Проте в 10 класі зрозумів, що дуже хочеться спробувати вступити до театрального університету ім. Карпенка-Карого — чому б ні?
Як батьки на це відреагували?
Мама дуже підтримала. Та й тато підтримував, але спочатку спитав: "Синку, ти впевнений? Точно?"
Вони допомагали тобі готуватися до вступу?
Готувала мене бабуся, мамина мама Олена Баша — львівська актриса й викладачка Львівського національного університету на кафедрі акторського мистецтва.
Загалом, першочерговий дотик до театрального мистецтва мені дали саме бабуся і дідусь, бо батьки сказали: "Давай сам. Ми триматимемо за тебе кулачки!" — і відправили до них. І я вже за рік почав готуватися до вступу. Бабуся завжди обирала підхід "Молодець, молодець, все виходить!" А дідусь (він бабусин чоловік, але я називаю його дідусем) — був дуже суворий зі мною! Він теж актор і викладач. Свого часу вони й маму мою готували до вступу в Карпенка.
Коли ж я повернувся до Києва, постало питання вибору майстра, до якого я вступатиму.
Тоді курси набирали Євгеній Гулякін, Михайло Резнікович і Леонід Остропольський. Я навіть подумав: "Може, рік перечекати і вступати наступного року до Дмитра Богомазова або Богдана Бенюка?" Але зрештою ми вирішили спробувати, а взимку за два тижні до консультації серед майбутніх майстрів раптом з'явився Богдан Дмитрович Струтинський (художній керівник Національної оперети України — Прим. Ред.). А в дужках біля нього — викладачка Олена Хохлаткіна, акторка Театру ім. Франка. І я зрозумів: "Треба йти до них!"
Зрештою, таки вступив і потрапив саме до Богдана Дмитровича.
Члени комісії знали, чий ти син?
Так — це було найперше питання. Євгенія Гулякіна одразу звернула увагу на прізвище: "Довженко, Довженко…" — і спитала про батька. Я сказав: "Так, це мій тато". Проте сам ніколи не прийду і не скажу: "Я — син!" — поки не спитають, мовчатиму.
І дуже правильно повівся Богдан Дмитрович, який прекрасно знав, чий я син, вчився разом із моїм дідусем, і не поставив про це жодного запитання.
Він одразу виховував у мені самостійність, бо з упередженістю через батьків я стикнувся вже на першому курсі. Це нормальні речі — різні погляди: "Ага, в нього батьки! А може, його просто припхали в цей університет?" Я розумів, що це пройду. Сильно мене не цькували, але певну напругу я відчував. Хоча батьки мені ніколи ні в чому не допомагали.
Вони ж ходили на твої покази?
Так, звісно — давали поради, робили зауваження. І дуже цінно, що вони бачили не процес роботи, а вже результат, бо на другому курсі я переїхав від них до гуртожитку — попросився в тата, щоб постійно бути з однокурсниками. Бо хлопці прокидалися і засинали з уривками з п'єс, репетирували на кухні — я теж дуже хотів цього занурення, по-хорошому заздрив, що в них є ця можливість.
І відтоді ми з батьками стали бачитись тільки на свята чи на моїх показах. Тато завжди був більш суворий до мене: "Давай, синку, не розслабляйся!" Мама давала дуже важливі поради.
А 26 січня в нас була дипломна вистава, де я виконував головну роль. І тато після неї обійняв мене і сказав: "Не можу тобі жодного зауваження зробити — я пишаюсь тобою!" І я подумав: "Фух!"
Свій шлях
Твій тато зараз — один із найпопулярніших акторів. Ти ж розумієш, що вас будуть порівнювати. На тебе тисне його популярність?
Ні-ні, я дуже радий за нього, дуже тішуся кожній його ролі, його популярності. Це ж прекрасно! Але є тато, є я. У мене свій шлях.
Звичайно, кажуть, що ми схожі тощо, але мені не хочеться сказати: "О, Боже, припиніть!" Я свідомо в кожну роботу, в кожне знайомство з людиною входжу як Іван Довженко, а не як син В'ячеслава Довженка.
У травні ми розмовляли з твоїм татом, і тоді в Нацопері якраз відбувалася прем'єра мюзиклу "Чикаго". Тато розповідав, що син серед студентів Богдана Струтинського залучений там у масовці. А сьогодні ми говоримо з тобою як з актором, який зіграв велику роль у продовженні популярного серіалу "Кава з кардамоном". Як ти її отримав?
Ой, я страшенно вдячний долі, що потрапив до цього проєкту — і тільки з часом почав розуміти його значущість. Спочатку ставився до нього скептично, бо повністю віддавався театру, навчанню. І тут мені пишуть про кастинг, просять записати самопроби. Справа була в гуртожитку, я дав другові телефон: "А ну, Стасе, знімай!" — і прочитав, що просили. Потім думаю: "Так, "Кава з кардамоном". Щось я таке бачив… А ну, дістаньмо якусь сорочку!" Сів, зализав волосся, записав дві різні проби — так мене вчили батьки. Скинув проби — і забув, бо до цього мене нікуди не брали. І живу собі далі, репетирую для "Чикаго". І тут мені пишуть знову: "А приїдьте, будь ласочка, на живий кастинг. Вас хоче побачити режисер".
Приїхав, дивлюсь — хлопців багато. Заходжу до кімнати — сидить якась жіночка — я тоді не знав, що це режисерка серіалу Ірина Громозда, — дає мені сценарій: "Зараз ми з тобою почитаємо. Хочу на тебе подивитися ще раз". Я думаю: "Господи, Господи! Що відбувається?" Хтось мене фотографував збоку — все було як в тумані. А я буквально з університету приїхав. Текст був той самий, що на самопробах, я його прочитав, і пані Ірина каже: "Я вам дуже вдячна". І коронну фразу: "Ми вам зателефонуємо". Мамі потім сказав: "Мамо, я, походу, не сподобався".
Минув тиждень — мене знову кличуть, тепер вже на парні проби. Я думаю: "О, Боже мій!" Приїжджаю, пробуюсь із моєю майбутньою партнеркою Поліною Арно, і пані Ірина каже: "Вам ще потрібно буде пройти в цьому проєкті великий шлях.." Я думаю: "Що це означає?" Збираюся, виходжу і у дверях зустрічаю пані Олену Лавренюк. Нас знайомлять: "Іване, познайомтеся з пані Оленою" — і я взагалі вийшов з великим питанням: "Що відбувається?"
Потім мама розповіла, що пані Ірина зателефонувала їй і сказала, що була шокована, бо спочатку не зрозуміла, чия це дитина, а потім як зрозуміла!.. І що вона, мовляв, від мене у захваті.
Мама каже: "Молодець, синку, пишаюся!" — бо вона також пробувалася в цей серіал, але не пройшла.
І все — ми стали до роботи, я почав їздити на примірки, дуже хвилювався, бо зі мною це все було вперше. Ще й такий проєкт!
І згодом почав усвідомлювати, яке до мене ставлення, який на проєкті рівень в усьому. Бо колись ми з однокурсником знімалися в масовці якогось серіалу "про ментів", і це була зовсім інша специфіка роботи, інша атмосфера. А тут — такий акторський склад, така робота з акторами! Видно, що пані Ірина і вся її команда мають колосальний досвід.
Розкажи про свого персонажа — він тобі близький чи доводилось шукати в ньому щось близьке?
Мій герой — Войцех Родзінський, син Адама і його дружини. Не робитиму спойлерів, але специфіка Войцеха в тому, що він ріс без батьків. Войцех залишився сам із мачухою, і він дуже впертий: йому все не подобається, бо дитя дійсно травмоване. Тепер він вже подорослішав і став єдиним чоловіком-представником своєї родини.
Я прочитав сценарій, передивився перший сезон, де Войцех був малий, і почав собі все прописувати: навіть завів для цього зошит. На мене Войцех схожий волелюбністю, прагненням бути незалежним.
І найбільше, що мені подобається в моєму героєві — в серіалі буде помітно, як він дорослішає, починає вставати на правильний бік. Бо, як казав мені тато, героя формують не слова, а вчинки.
Новий досвід
Це ж перший твій повноцінний досвід роботи перед камерою — це для тебе виявилось важче, ніж працювати на сцені?
Я дуже хвилювався на початку! По-перше, перший знімальний день в мене не вдався. Як жартувала Ірина Громозда, у мій перший знімальний день не стало Алена Делона — мовляв, він передав мені естафету.
Але коли мене викликали на майданчик, почалася страшна злива зі страшним градом, і мій перший знімальний день перенесли. Тому мій дебют перед камерою відбувся вже не в Києві, а на іншій локації. Я дуже хвилювався, так себе накрутив! А моєю першою сценою був конфлікт із героїнею Олени Лавренюк, треба було одразу дати експресію: "Не хочу! Не буду!" І вдалося! Всі почали підходити до мене: "Молодець, молодець!"
Але були певні складнощі: наприклад, пан оператор їздив на рейках, і мені треба було ці рейки переступати. Я вперше з цим познайомився: виявляється, камера їздить на рейках!
І все треба було тримати в голові: треба встати на мітку, правильно подати текст і не дай Боже щось поправити на обличчі, бо зачіску ж зробили! Та й грати в кіно треба легше, ніж в театрі — як в житті, як от ми з вами говоримо. В театрі ж має бути енергетично сильніша подача.
Дякую пані Ірині, що завжди мене направляла, та й пані Олена з її шаленим досвідом мені теж допомагала навіть в тому, як вона подавала текст. Бо мій Войцек експресивний, психує в кожній сцені, але й психувати в кіно треба не так, як в театрі, де ти рвеш все на собі й ламаєш довкола.
Я вдячний, що така команда мене направила й навчила, і я потихеньку почав звикати, вчитися цієї специфіки.
Як ти зараз для себе зрозумів, що більше твоє — театр чи кіно?
Складне питання. Насамперед хочеться бути актором і хорошою людиною та свій акторський апарат розвивати скрізь.
Мої батьки також і в театрі грають, і в кіно знімаються — батько, наприклад, не зміг присвятити себе тільки театру чи тільки кіно. І мені теж дуже подобається кидатися в різні обставини.
От відзнявся я у великому блоці "Кави з кардамоном", приїхав додому, ми взялися до постановки дипломної роботи в Театрі оперети. І треба було знову себе розхитувати, бо в театрі потрібна більша енергетика.
А потім ми випустили прем'єру, і я повернувся до "Кави". І дуже круто відчувати, що твій організм, акторський апарат стає гнучкішим.
Зараз вже ясно, в якому театрі ти працюватимеш? Хтось тебе вже запрошував?
Так, Дмитро Михайлович Богомазов запросив мене у свою нову постановку в Театрі ім. Франка. Але я ж іще студент, тому поки що просто беру участь у проєкті. І водночас бігаю й до Театру оперети, де нас з одногрупниками залучає наш майстер, і до театру "Сузір'я" — там у мене теж є вистави. Але, звичайно, хотілося б працювати в театрі ім. Франка — це дуже крута сцена! Дуже надихає те, скільки там режисерів, яка там сильна трупа. Хочеться бути дотичним до цього і не через те, що це театр, де грають мої мама й дідусь.
Тому я дуже зрадів, коли Дмитро Богомазов наголосив на тому, що просто помітив мене через музичні дані, які потрібні йому для вистави.
Я вдячний за це долі й далі працюю, щоб бути гідним такого театру і бути впевненим: "Я заслуговую на цю сцену!"
А після закінчення університету обов'язково піду на акторський конкурс до Театру ім. Франка. А там вже вирішить комісія. Зараз готую програму, бо вже зовсім мало часу залишилося — пів року всього.
А що це за фото у тебе в Instagram, де ти на сцені з режисером Давидом Петросяном?
Це було читання сучасної української п'єси. Давид і ще деякі режисери, театрознавці зробили такий фестиваль, Евген Миколайович Нищук надав простір — малу сцену, де різні режисери й актори проводили це читання.
У нас на курсі є дуже талановитий хлопець, Станіслав Іванов. Він актор, але в нього режисерські здібності, він вже зараз працює помічником у Богдана Струтинського, поставив нам "Коцюбинського" в Театрі оперети, допомагає Саші Рудинському, нашому викладачу акторської майстерності.
Його помітив Давид Петросян і сказав: "Приходь, зроби своє бачення цієї п'єси" — але ж за правилами не можна робити виставу, бо це конкурс саме драматургії.
І Стас залучив мене і ще пару моїх однокурсників, і ми дуже добре показалися тоді. Робота була складна: ми з хлопцями мали читати тексти солдатів ЗСУ. Але плюс-мінус впоралися.
Новий краш
Ті, хто вже бачив тебе на знімальному майданчику "Кави з кардамоном", кажуть, що ти — нова зірка, новий краш і явно розбиватимеш жіночі серця. Ти вже помічав до себе підвищену жіночу увагу?
Помічав, але я спокійно до цього ставлюся — як і до зірковості, популярності. Навіть трошки боюся цього. Не хочеться якусь корону вдягати. Мені лише 20 років, все попереду — будуть і злети, і падіння. Серіал пройде, і треба буде далі працювати, заявляти про себе, з'являтися в нових амплуа. Не хочу на все життя залишитись "красивим хлопчиком із "Кави з кардамоном".
Навпаки, хочеться якомога більше інших проєктів. Зараз активно вчу англійську: мене знайшла Валерія Рубан, агентка з-за кордону, і ми ведемо перемовини про закордонні проєкти.
А жіночу увагу я постійно відчував, ба більше: постійно перебував у жіночому оточенні. В родині в нас багато жінок, в селі, куди я їздив у дитинстві, було дуже багато жінок. В хорі, де я співав у дитинстві, були самі дівчата… Та й зараз я, звісно, відчуваю жіночу увагу. Це приємно, я вдячний, але ставлюся до цього спокійно.
Ну, це у тебе спадкове. Твого батька також обожнюють жінки — напевно, доведеться перейняти від нього естафету. Готовий?
Напевно, так. (Усміхається.)
Ти не приховуєш, що в тебе є кохана. Можеш розповісти, хто вона, як ви познайомились?
Це правда: в мене є кохана, я дуже її люблю. Але про особисте особливо говорити не хочу — хай моє залишається при мені. Єдине, що можу сказати — вона також акторка: ми познайомились в університеті. Та одружуватись найближчим часом не планую, ще багато чого треба зробити.
На що, крім навчання, акторства, в тебе вистачає часу?
Хотілося б хоча б ходити в зал, та поки що часу не знаходжу ні на що, крім навчання й роботи. Четвертий курс — це найважчий час в університеті: дуже багато всього! Ще й театр ім. Франка додався.
А під час зйомок вільний час взагалі важко виділити. Власне, це я знаю ще з прикладу батьків, я в цьому зростав, а зараз сам із цим стикнувся: все, що мене оточує, пов'язано з професією...
Хіба що влітку я їздив у Карпати, до Львова, з татом їздив до родини в Дніпро. І це, напевно, був найкращий відпочинок, — я зміг відволіктися. Особливо в Карпатах: там всі думки просто вимкнулися, і ці три дні тривали ніби вічність.
Якщо не брати нашу спільну мрію про перемогу, про що ти зараз найбільше мрієш?
Чесно кажучи, ні про що більше. Всі мрії пов'язані з країною, з миром, бо від цього дуже багато чого залежить.
Я не знаю, як це все закінчиться, та всі ми віримо, що буде перемога — і ніяк інакше! А окрім перемоги, дуже хочеться справедливості. І нехай ця мрія здійсниться у всіх нас!
