Коли покоління не стикаються: війна, TikTok і культурна прірва майбутнього. Колонка Михайла Ясинського

Фото: колаж "ТиКиїв"

У час, коли війна затягується, змінюючи форму, а перемога має вигляд витривалості, перед нами постає новий фронт — культурний. Він менш помітний, але стратегічно вирішальний. Про відмінність поколінь та відеоконтенту, що вони споживають, а також про те, що з цим робити професіоналам шоуіндустрії, розповідає продюсер Михайло Ясинський у своїй колонці для "ТиКиїв".

Саме в культурі закладається пам’ять, уявлення про нормальність, готовність до дії й саме уявлення про країну як спільний простір.

Покоління, яке сьогодні є активною рушійною силою, — це люди, народжені вже в незалежній Україні. Це ті, для кого інтернет став джерелом знань і дозвілля, але не замінив реального досвіду. Вони пам’ятають час до TikTok, до війни, до тотальної діджиталізації.

Їхні дитинство й юність пройшли в просторі живого спілкування, фізичних контактів, книжок, кіно, першого фестивального руху, національного підйому. Вони сформували українську культурну мову 2010-х, стали авторами нової сцени, театру, стендапу, громадських ініціатив.

Це покоління встигло пожити в реальності, де фізична присутність важила більше за цифру. Їхній інтернет — це зручний інструмент. Але не середовище проживання.

Світ мемів

Натомість ті, кому сьогодні 12–15, не мають цієї пам’яті. Вони народилися вже після 2010 року, зростали під час війни, спілкувалися за допомогою емодзі, навчалися дистанційно.

Їхній світ — це коротка форма, алгоритм, TikTok, мем, швидке перемикання.

У цьому немає нічиєї провини — лише інша психологічна й культурна оптика. Вони мислять по-іншому, інакше сприймають час, не читають довгих текстів, не витримують лінійних історій. І водночас вони дуже емоційні, вразливі, відкриті — просто існують в іншому регістрі.

Це створює не просто відмінність, а культурну прірву, яка виникає не між поколіннями в класичному сенсі, а між людьми з різницею у 10–15 років. Ця прірва не в смаках, а в способі мислення, у форматі уваги, в тому, що для одних — досвід, а для інших — просто контент.

Вони не завжди щось бачать, бо не підписані. Їм чогось не показує алгоритм. Вони не проживають — бо не пропускають крізь тіло. І ми маємо справу не з байдужістю, а з фільтрами, які не встигають налаштуватися на глибину.

Між цими групами людей немає агресії. Але є мовчазна несумісність. Один читає новину з фронту і шукає сенс. Інший — готує звук для нового Reels. Один пам’ятає, інший ще не запитував, що саме треба пам’ятати.

Завдання на сьогодні

Як продюсер я сам стою перед цим викликом. Коли ти працюєш для великої аудиторії, ти мимоволі реагуєш на запит. Але водночас ти маєш ставити собі питання: "Я повторюю тренди чи створюю сенси? Я йду за алгоритмом чи створюю щось, що цей алгоритм змінить?"

Ці питання не риторичні. Вони професійні. І етичні. Бо якщо ми лише віддзеркалюємо запити, ми нічого не залишимо після себе. Якщо ж ми формуємо, то беремо відповідальність за тон, за тему, за тишу після тексту.

Можливо, це і є сьогоднішнє культурне завдання: не розділити покоління за принципом "хто правий", а створити поле, де вони можуть співіснувати, не уніфікуючи одне одного.

• Де ті, хто пам’ятає, зможуть ділитися, не навчаючи.
• А ті, хто тільки входить у досвід, зможуть питати, не боячись видаватися байдужими.

Бо культура — це не те, що нас роз’єднує. Це те, що може дати нам шанс знову почати слухати одне одного. Навіть коли в нас вже давно різні мови уваги.

Висловлені в авторських колонках думки можуть не збігатися з думкою редакційної колегії й не покладають на неї ніяких зобов'язань. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter