Мовчати не можна, говорити: чому жінки, які пережили сексуальне насильство під час війни, потребують психологічної допомоги

19 червня — Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством. Фото: Future for Ukraine

19 червня — Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту. В Україні ця тема досі залишається табуйованою, навіть попри роки повномасштабної війни та розкриті злочини в Бучі. Говорити про це важко, але мовчання — найдорожча ціна, яку може заплатити людина, яка пережила цей досвід.

Ми поговорили з Вікторією Гупаловською — травматерапевткою з понад 20-річним досвідом, науковицею в галузі психології сексуальності та авторкою публікацій у міжнародних виданнях. Вікторія є психологинею проєкту GIDNA фонду Future for Ukraine, що надає безоплатну психологічну допомогу жінкам, які пережили сексуальне насильство під час війни. Вона пояснила, що насправді стоїть за абревіатурою СНПК, чому постраждалі мовчать роками та чому звернутися по допомогу ніколи не пізно.

Що таке СНПК та його наслідки

Сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом або СНПК, — міжнародний термін, яким позначають злочини сексуального характеру, скоєні під час активної фази збройних конфліктів. Більшість людей звужують це поняття до зґвалтування. Насправді до поняття СНПК належать також роздягання, обшуки статевих органів, торкання, словесні образи сексуального характеру — будь-які насильницькі дії, спрямовані на приниження та психологічний злам людини. Постраждалими від СНПК стають жінки та чоловіки, діти та літні люди. Це зброя деморалізації, а не просто злочин проти тіла.

Це робиться з метою психологічного тиску, щоб зламати дух. Якщо жінка чи чоловік пережили СНПК — вони відчуватимуть відразу до власної сексуальності, внаслідок чого страждатимуть стосунки в сім'ї. А це тягне за собою порушення репродуктивної поведінки, руйнування сімейних зв'язків, — пояснює Вікторія Гупаловська.

У патріархальному середовищі оточення, якщо й не звинувачує жінку, то принаймні піддає сумніву її поведінку: "А чи не спровокувала ти сама?", "Чому йшла в короткій спідниці?", "Для чого сідала в машину?". Це явище описане у науковій літературі як віктімблеймінг — перекладання провини на постраждалу. Його практикують не лише чужі, а й рідні люди. Згодом жінка починає робити це сама з собою: прокручує думки про те, що якби не пішла, не відповіла, не зустрілась — нічого б не сталося. Почуття провини є майже у всіх постраждалих від СНПК, навіть якщо вони не зізнаються у цьому, — зазначає психотерапевтка. 

Наслідки замовчування злочинів СНПК ми можемо бачити після війни на Балканах, коли жінки мовчали десятиліттями. Бо це сором для сім'ї, за що чоловіки навіть могли позбавити життя своїх жінок. Деякі постраждалі починають звертатися тільки зараз, адже наслідки такої травматизації нікуди не зникають — вони капсулюються, тиснуть зсередини та рано чи пізно вириваються назовні.

Що відбувається з людиною без допомоги

Сексуальне насильство — глибока травма. Вона зачіпає не лише тіло, а й відчуття власної ідентичності, руйнує довіру до людей та впливає на здатність будувати стосунки. 

Без фахової підтримки наслідки можуть проявлятися не лише на ментальному рівні, а й на фізичиному: 

• ПТСР — флешбеки, нав'язливе уникання ситуацій, які нагадують про пережите, порушення сну;
• Психосоматика — нудота, тремор, головний біль, синдром подразненого кишківника;
• Порушення харчової поведінки та тривожні розлади;
• Руйнування партнерських і сімейних стосунків;
• У важких випадках — суїцидальні думки.

Особливо руйнівний вплив чинять системні знущання сексуального характеру, зокрема нелюдські катування, які відбуваються з нашими жінками та чоловіками у російському полоні. Регулярні випадки СНПК вселяють відчуття безпорадності, руйнують самооцінку та довіру до світу й навіть можуть призводити до суїцидальних думок. 

Також Вікторія зауважує, що стати свідком сексуального насилля є не менш травматично для людини, тому така ситуація також потребує фахової психологічної підтримки. 

Коли почуте або побачене накладається на власне травматичне дитинство, це стає приводом для розвитку власної клінічної картини. Людина опиняється ніби знову в своєму насильницькому небезпечному світі, де вона почувається безпорадною. Тоді можуть з'являтися і флешбеки, і психосоматичні прояви — тремор, який людина не може контролювати, внутрішнє відчуття неспокою або так звана десоціація, коли людина через сильне почуття страху ніби забивається в куток і сидить там деякий час, поки цей стан не пройде. 

Який вигляд має робота з психологом

Страх перед терапією часто переважає емоційний біль. Людина боїться, що доведеться одразу розповідати все, але так не відбувається.

На проєкті GIDNA Вікторія Гупаловська працює з жінками онлайн. За її словами, жінки приходять у терапію в дуже різному стані. Одні тримаються та здатні говорити одразу. Інші на першій сесії не вмикають камеру — просто сидять у темряві, бо не знають, як на них зреагують. Саме тому робота починається не з травми, а з безпеки: психолог з'ясовує, що підтримує людину, що могло б допомогти їй вистояти у найважчі моменти. 

Ми запитуємо про те, що допомогло вижити, попри все? У когось це спогад про дідуся. Кішка, яка щодня нагадує, що життя триває, чи навіть маленькі прояви добра — привітна сусідка, подруга, яка не засуджує. Ці зернинки допомагають повертати віру в людей, — розповідає Вікторія Гупаловська.

Людям дуже важко розповідати про пережите насилля на початку терапії,  іноді для цього потрібні місяці. Коли ти зможеш про це розповісти — ти вже майже одужала, — мотивує психологиня своїх пацієнток.

Вікторія розповідає, що в її практиці була жінка з комплексним ПТСР, яка лише за півтора року терапії змогла повністю розповісти, що сталося. Страх перед невідомістю та недовіра не давали їй відкритися. Була й дівчина, яка боялася виходити з дому після пережитого насильства, бо якось знепритомніла від панічної атаки просто в автобусі. Після регулярної роботи з психологом вона знову почала виходити на вулицю, їздити транспортом і вперше за довгий час повірила, що справляється. 

Бар'єри, які заважають звернутися по допомогу, і як їх подолати

Окрім сорому та страху осуду, жінки бояться системи через часті випадки віктімблеймінгу, коли постраждалу замість підтримати переконують у її власній провині, а також — через болісну та дуже травматичну процедуру слідства. Поки справа дійде до суду, постраждала може безліч разів переповідати свою історію слідчим — і щоразу переживати ретравматизацію. 

Саме тому більшість жінок і чоловіків, які пережили СНПК, не звертаються ні до прокуратури, ні до психологів, щоб знову не довелося згадувати пережите. 

Проте є рішення, яке знімає більшість цих бар'єрів: анонімна онлайн-допомога психолога (з іншої громади), без почуття сорому та необхідності виправдовуватися та пояснювати.

Саме так працює проєкт GIDNA — безоплатна психологічна допомога жінкам, які пережили СНПК. За час роботи проєкту понад 140 жінок отримали підтримку за цим напрямом. У середньому кожна з них пройшла 20 індивідуальних сесій з психологом і має доступ до щомісячних групових терапевтичних зустрічей — безоплатно та конфіденційно. 

Звернутися по допомогу — не слабкість, а необхідність

Коли людина намагається уникати спогадів про пережите, це поступово руйнує її звичайне життя: зникає сон, змінюється поведінка, стає дедалі важче справлятися з найпростішими речами — і врешті, людина втрачає здатність жити так, як жила раніше,— наголошує Вікторія Гупаловська.

Такі тривалі симптоми можуть спричиняти широкий спектр інших порушень: тривожні розлади, порушення харчової поведінки та навіть спроби самогубства. 

Що раніше людина звертається по допомогу, то легше не дати можливості травмі вкоренитися у її повсякденному житті назавжди.

Якщо ви або хтось із ваших близьких чи знайомих пережив сексуальне насильство під час війни —  проєкт GIDNA пропонує підтримку. Кожна жінка віком від 18 років може отримати безоплатну психологічну допомогу онлайн. Анонімно. Професійно. Для участі в програмі необхідно заповнити анкету на сайті або звернутися за номером +38 (050) 722-89-13.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter