Спецпроєкт "Понаїхали!". Соломія Вітвіцька: "В Києві всі звертали увагу на мій львівський акцент, і над ним довелося попрацювати"

Фото: пресслужба "1+1 Марафон"

Хтось з нас народився киянином, а хтось став ним. "Бути киянином" — це про стан душі та мислення, а не рядок реєстрації в паспорті. На прохання читачів ми продовжуємо серію інтерв'ю із відомими людьми, які переїхали до столиці з інших міст. Наша наступна героїня — Соломія Вітвіцька (44) — ведуча ТСН і "1+1 Марафон", яка родом із Бродів Львівської області, а дитинство провела у Львові. 

"Я приїхала вперше у Київ ще школяркою. Ми всією сім'єю святкували Новий рік. А потім вже й на практику почала приїжджати з першого курсу університету і всіх одногрупників почала сюди тягнути. І, якщо, можливо, тоді я ще себе не дуже фінансово впевнено почувала, але це все одно одразу було моє місто. Я відчувала себе тут "у своїй тарілці".

Якщо говорити про негативні враження, то тоді, на початку 2000-х, було некомфортно через те, що Київ був російськомовним містом. Я постійно чула питання, чи обов'язково українською розмовляти, нас з подругою перекривляли й запитували, чи ми з села приїхали? Але загалом враження змінилося на позитивне — це велике, прогресивне місто. І я як журналістка розуміла, що саме в столиці я хотіла б далі розвиватися.

У Київ я переїхала з другої спроби. Найскладнішим був, певно, період студентських років. Бо було так, що не завжди вистачало грошей на транспорт та їжу. Я пам'ятаю, що бабуся тоді мені передавала торби з їжею, бо бували моменти, коли по кілька днів був порожній холодильник. У кишені ні копійки, і я пішки ходила з дому на практику. 

Коли я вперше приїхала на практику до Києва, то у різних редакціях завжди всі звертали увагу на мій львівський акцент, і над ним довелося попрацювати. Зокрема, моя перша студентська практика була на радіо "Промінь", у молодіжній редакції. І мені дуже пощастило з тим, що ведучі різних рубрик почали довіряти мені самостійно працювати над матеріалами — записувати інтерв'ю, писати програми. І я скористалася моментом, що велика кількість працівників пішла у відпустку (це було літо як раз), і готувала замість них деякі передачі. Оскільки це радіо, і основний робочий інструмент — голос і вимова, тоді режисерка Лариса Троїцька прям сиділа зі мною і ми буквально кожне слово, наголос, інтонацію дуже ретельно відпрацьовували. І, коли я після кількох місяців практики повернулася в університет, то всі відзначили, що в мене вже якийсь не такий акцент, як був. Коли мене питають, чи я десь проходила курси, то завжди відповідаю, що це закарбувалося під час практики на радіо. 

Я одразу з Києвом сплелася, мене не лякали поїздки на метро чи в громадському транспорті... Я відчувала підтримку від Києва. І мені подобалось, що не було і немає ніякого зверхнього ставлення до приїжджих. Тепер, коли я приїжджаю до Львова, багато хто навіть дивується, що я насправді львів'янка. І я думаю, що це теж може бути через оцю вимову, уже не львівську. Бо зараз, коли я дивлюся сюжети зі Львова, я помічаю одразу ці особливості, родзинку у вимові львів'ян.  

По закінченню Львівського національного університету я працювала на першому комерційному ток-радіо кореспонденткою. І мені дуже подобалася ця робота, вона була досить добре оплачувана і цікава. Але у 2002 році почала набирати обертів цензура і, зокрема, була дуже складна ситуація зі свободою слова. 

Я прийняла рішення поїхати до Німеччини на декілька років — була там Au-pair-Mädchen (за програмою культурного обміну мене обрала німецька родина і я там жила і вчила мову). Та у розпал Помаранчевої революції ухвалила рішення все ж повертатися до України, бо як україномовна людина, журналістка, я розуміла, що можу реалізуватися лише у себе на Батьківщині.

А головна моя мрія, яка ще не збулася в Києві, — це наша спільна мрія, заради якої ми всі працюємо — це, звісно ж, перемога України у війні з росією. Я дуже хочу оголосити про неї в ТСН і якнайшвидше!" 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter