Валерій Харчишин: "Київ мені дав більше, ніж забрав"
Валерій Харчишин, фото: Наталія Дудич
Нещодавно закінчився великий тур гурту "Друга Ріка" Америкою, Канадою та Європою, під час якого музиканти зібрали 5 мільйонів гривень на FPV-дрони. Наразі гурт готується до туру по Великій Британії та Ірландії, а також у квітні-травні музиканти зіграють декілька концертів в Україні — в Полтаві (27.04), Харкові (28.04) та Одесі (8.05). Ми зустрілися з фронтменом "Другої ріки" Валерієм Харчишиним (49) та поговорили не тільки про музику...
Валерію, нещодавно у "Другої Ріки" відбулося два великих концерти в Києві. Як вважаєте, за чим зараз люди приходять на концерти? Чи змінилася функція музики та музикантів з повномасштабною війною?
Музика змінилася, люди змінилися, потреби змінилися. Музика набула якогось психологічно-терапевтичного сенсу. Я сподіваюся, що ми не повертаємо, не занурюємо ностальгічно людей в минуле, щоб все стало так, як раніше. Бо "як раніше" точно не буде. Тому хотілося б, щоб наша музика дозволяла людям відчувати себе тут і зараз, допомагала сприймати життя не з ностальгією і з поглядом у "вчора", а з бажанням перебувати тут і насолоджуватися кожною миттю, наскільки це можливо в наших умовах.
Хочеться просто дати людям перепочити, хоча б на той момент, коли вони прийшли на концерт: підлікувати думки та відчуття, відчуття реальності. Бо життя тепер таке. І треба, з одного боку, усвідомлювати, де і як ми живемо, але при цьому не з'їхати з глузду. Музика, думаю, в цьому допомагає. Мені хотілося б в це вірити. Але люди можуть сприймати інакше.
Можливо, дехто і приходить на концерти, щоб згадати, як було добре тоді і як все інакше тепер. Я б не хотів, щоб на моїх концертах плакали, — я б волів, щоб народ отримував заряд позитиву та енергії, попри те, що деякі пісні дійсно сумні. Але вони всі про реальність, вони про те, яким життя є насправді. У нас всі тексти правдиві — я не написав жодного, який би розповідав про життя якихось умовних чи вигаданих персонажів. Я писав про себе, про те, що відчуваю. Я жив і живу реальним життям.
У травні у вас запланований перший тур Великою Британією та Ірландією. Чого ви очікуєте від цього туру? Ви адаптовували програму під закордонного слухача? Чи прозвучать на концертах нові композиції гурту?
Програму ми не адаптували під закордонного слухача — те, що ми граємо останні декілька років в Україні та інших країнах ще не чули у Великій Британії та Ірландії. Це буде, по суті, наш перший тур в цьому напрямку; раніше ми виступали лише в Лондоні, але то було давно. Ми ніколи не були в Манчестері, Глазго та Дубліні, тому веземо все найкраще з нашого музичного доробку.
Плануємо не обмежуватися одним форматом, а втілимо концепцію "ІНША РІКА" в новій інтерпретації: це буде комбінована програма, де частину виступу складатимуть найкращі хіти "Другої Ріки" в акустичному та повноформатному аранжуванні.
Так, я сподіваюся, що ми встигнемо до туру доробити декілька пісень з майбутнього альбому та привеземо ще і їх. Я це обіцяв в анонсі туру, тому будемо намагатися виконати обіцянку.
Чого ми очікуємо від туру? Звичайно, очікуємо емоцій від зустрічей з нашими шанувальниками, очікуємо атмосфери "дому", яку веземо з України. Також очікуємо від туру грошей, бо однією з головних цілей є збір коштів для ЗСУ.
Про що буде новий альбом? Як пишуться ці пісні?
Альбом був вже написаний декілька років тому, але світ його не побачив. Ми його записали, але не видали. З тих пісень вийшла лише одна — "Остання", і в якийсь момент я вже повірив у забобони та пророцтва, враховуючи назву пісні. Але все ж у 2022 році ми випустили трек "Чи ти почув".
Альбом не вийшов, тому що музично він був схожий на "Другу Ріку", а текстами на якусь "угоду" з власною совістю. Тож я захотів переписати всі тексти. На жаль, останні кілька років було дуже багато роботи, пов'язаної з моєю посадою генерального директора громадської організації "Українська агенція з авторських та суміжних прав" (далі — ГО "УААСП"), тому до творчості руки не доходили. Але наразі я маю багато ідей, тому найближчим часом збираюся їх втілити в текстах. Я пообіцяв це, анонсуючи тур Великобританією та Ірландією, тож зроблю.
Як повномасштабна війна змінила ваше життя?
Війна не змінила життя, вона просто зруйнувала його. І зараз ми лікуємо рани. Я не знаю таких людей в моєму оточенні, на яких би війна не вплинула. Все дуже сильно змінилося, просто в корені.
Так, я займаюся приблизно тим самим, але мета інша. Мета зараз — це збір коштів на порятунок країни. Так, ми співаємо ті ж пісні, ті ж тексти, але вони набули іншого сенсу і вже трактуються інакше.
Але, відверто кажучи, на відміну від деяких виконавців, ми не трансформувалися в українців. Ми були українцями, ми співали українською. Це якраз та площина, де жодних змін. Зрештою, ми так само любимо свою країну, свою мову, свою музику і свій народ, тобто свою публіку. Тут це незмінно.
Що стосується побутового і родинного — в українців теж багато чого змінилось. Дехто не витримав психологічного навантаження, дехто виїхав за кордон, дехто залишився.
Я — тут і буду тут жити та співати до кінця, скільки б мені не залишилось, бо не бачу себе в жодній іншій країні. Війна посилила відчуття втрати, відчуття країни, відчуття зради — все відчувається набагато гостріше. Мені здається, що ми стали справжніми, бо в той момент, коли втрачаєш або відчуваєш загрозу втрати, ти стаєш самим собою. І всі маски знімаються: деякі люди розкриваються, дехто згадує своє ім'я, — що вони, виявляється, українці, а не малороси. А деяким байдуже.
Боротися до останнього
Ваш будинок під Гостомелем було зруйновано російською ракетою. Розкажіть, як ви вирішили його відбудувати і як народився ваш соціальний проєкт "Харчишин БУДУЄ"?
Наш проєкт народився в мене в голові в той момент, як я почав збір на тлі світлини зруйнованого будинку, саме на порятунок України з тим підтекстом, що коли ми відстоїмо країну, потім відбудуємо і житло.
Тоді ми почали робити те, що здавалось мені найефективнішим у той момент — збирати кошти на підтримку тих, хто воює. Стимул з'явився після відвідин брата, який пішов в ЗСУ. Також мене надихнув вчинок сина, який на другий день війни вже був зі зброєю.
Коли вигнали ворога з Київщини, я зрозумів, що держава, напевно, поки що нічого не зможе робити для відбудови, бо дбає про наш захист. Це було основною задачею. Саме тому я вирішив, що потрібно щось робити самому.
Паралельно я почав досліджувати прийнятий закон, мені було незрозуміло багато речей. Як завжди, коли я чогось не знаю, я або ігнорую, або вивчаю. Я вирішив ділитися цим з суспільством. Закон хоч і має благий намір відновити та повернути житло, втрачене під час війни, але він недосконалий. Тому, якщо я законодавчо не можу допомогти, то хотілося допомогти, чим можу. Це моя громадянська позиція.
Водночас мені дуже хотілося повернути своїм дітям їхню Україну, бо вони не мислять так широко, як дорослі. Для них Україна — це їхні ліси, їхні чотири стіни, двір, якого раптом в їхньому житті не стало, бо якась чужа країна замахнулася на право називати те місце, де вони живуть, батьківщиною. Тому мотивації було безліч.
Можна було опустити руки та сидіти, очікувати, але це означає, що ти змирився з тим, що втратив. Плакати, страждати — це не мій варіант. Я все ж таки за те, щоб боротися до останнього. Тобто, якщо я сказав у своєму пості, що я відбудую сотні таких будинків, — то я буду прагнути до цього. Навіть якщо в мене не вийде, принаймні я зроблю все можливе.
Цим проєктом я прагну мотивувати людей не здаватися та на власному прикладі пробую довести, що відбудувати/побудувати будинок можна доволі швидко, використовуючи новітні технології: модульне/каркасне будівництво — воно не тимчасове, не альтернативне, а сучасне і прогресивне. Також у проєкту є і благодійна мета: збирати донати на відбудову цивільного житла, зруйнованого під час російсько-української війни.
Ваш старший син Дмитро зараз у лавах ЗСУ. Коли ви востаннє бачилися?
Я дуже шкодую, що ми інколи не встигаємо зустрітися, коли син буває в Житомирі, через те, що я багато працюю і щодня маю щільний робочий графік. Тому бачимося ми не так часто, як хотілося б. Останній раз це було у грудні.
Середній та молодший сини Іван та Євген живуть з вашою колишньою дружиною Юлею. Ви спілкуєтеся? Якою зараз ви бачите свою місію в їх житті?
Місія в житті батька завжди одна — любити своїх дітей та дбати про них, також виховувати в першу чергу самих себе, бо все одно вони будуть схожими на вас. Моя основна задача як батька, який не проживає з мамою, мабуть, номер один — щоб діти не відчули себе покинутими, не відчули себе самотніми. Це складно, але я намагаюся.
Ви якось розповідали, що планували спільний бізнес із синами, пов'язаний з різьбою по дереву. Ці плани в силі?
Різьбу по дереву я ніколи не практикував. Я періодично займаюся виготовленням крафтових, але цілком простих побутових речей з дерева. Можливо, це хтось називає дизайнерським видом столярного мистецтва, бо виходять кастомні речі.
Загалом, діти були зацікавлені роботою з деревом, але останнім часом ми це не обговорювали. А от коли я розповів молодшому Івану про будівництво будинків, про те, що я б хотів, щоб це був наш сімейний бізнес, йому це стало цікаво з погляду маленького бізнесмена, який почув, що ці будинки можна було б потім здавати та отримувати якийсь профіт.
Життя тут і тепер
Вам цього року, у травні, виповниться 50. Це для вас особлива дата, якийсь рубіж? Чи ви не надаєте цьому ювілею особливого значення? На скільки років ви почуваєтеся?
Часом почуваюся на 100, часом на 27, часом на 33. По-різному. Іноді мені здається, що я дитина, коли бавлюся зі своїми дітьми. Іноді мені роблять зауваження, що я дитина. Я взагалі віку не відчуваю. (Посміхається.)
Його не існує насправді. Є просто життя тут і тепер. Ти ж не можеш повернутися в минуле. Якби вік існував, то існувало б і минуле, можна було б до нього повернутися, розглянути. Так би існувало і майбутнє, яке можна подивитися.
Є просто ти. І ти живеш кожен день: тобі один день, тобі його дали, щоб його прожити. Я не вірю в ці 30, 40, 50, 100. Людина поки живе, в неї немає віку. Є лише життя.
Перед днем народження ви аналізуєте, як минув рік, які плани здійснилися?
Мені нецікаво ставити собі якісь конкретні плани на рік. Я не живу в такий спосіб і я не підбиваю підсумки, хіба що фінансові.
Я вважаю, що таким чином я б себе не мотивував, а навпаки — обмежував. Це ніби ставити собі рамки.
Чи будете якось особливо святкувати цю дату на концерті?
Якось особливо — ні. Я люблю святкувати свої дні народження на концертах, коли виступаю. Тоді я відчуваю, що я живу, що я комусь потрібен.
Є така фраза: ніколи не говори ніколи. Чи є щось, що ви в минулому заперечували, а потім зробили?
Звісно, є. Немає таких людей, які б сказали "ніколи" і ніколи б цього не робили. Принаймні я таких людей не зустрічав у своєму житті. Всі люди смертні, всі люди грішні, тому, напевно, немає людей, які б дотримувалися принципів своїх оцих "ніколи" до кінця життя. Якщо хтось вам скаже, що "я такий", то не вірте йому. Бо це, скоріш за все, не так.
Зараз артисти-метри часто роблять фіти з молодими виконавцями, щоб охопити молоду аудиторію. Як вам ці методи? Думали про таке?
Ставити собі мету охопити ту чи іншу аудиторію — це нормально, якщо ти продаєш, наприклад, взуття чи маєш свою лінійку жіночого або чоловічого одягу. Але охопити аудиторію молоду, співаючи про те, чого ти не відчуваєш, а лише для того, щоб просто відчути себе потрібним — ну, таке, егоїстичне заняття. Я б так не робив.
Я б зміг зробити фіт лише у тому випадку, якби у нас з артистом збіглися вайби: ми б схоже мислили, були на одній хвилі, навіть попри різницю у віці.
Я періодично слухаю молодих пацанів, між нами 20 років, і я думаю: "Це ж те, що я колись робив!". Це так схоже на мене, молодого, тоді, коли я тільки починав. І вони так само зараз мислять і розмовляють, але як вони так швидко навчилися? Мабуть, просто набували досвіду, спостерігаючи, чи світ вплинув, чи музиканти якісь вплинули. Тому музику слід робити тоді, коли хочеш робити музику, а не впливати на аудиторію.
За творчістю кого з молодих виконавців ви слідкуєте?
Український музичний простір розширюється, розвивається настільки швидко, що дуже важко знати абсолютно всіх виконавців. Щодня з'являються такі артисти, які, наприклад, можуть зібрати Палац Спорту. Це дуже круто!
На жаль, ми розбиті Google і Facebook на бульбашки та живемо в них. Єдине, що нас об'єднує, це війна, вірніше, боротьба проти агресора. Ми поділені кожен по своїм бульбашкам — не встигаємо прослуховувати все, що з'являється, і не знаємо більшості музикантів.
Я — один з тих, хто знає багатьох, але не всіх, хоч й причетний до музичної культури, зокрема як директор ГО "УААСП". І взагалі я ще трохи співак. (Усміхається)
Я можу назвати як мінімум 10, 20, 30 артистів, які мені подобаються. Серед них Ziferblat, який, до речі, брав участь у нацвідборі на Євробачення. І це було абсолютно слушне рішення. Я слухав їх задовго до Євробачення, відвідував їхні концерти тоді, коли вони ще не були мейнстримним гуртом.
Мені імпонує ще один виконавець — OTOY, деякі його пісні мене просто вразили.
Також подобається Tember Blanche, яким я прогнозую успіх, а, можливо, і шалену славу, бо не знаю напевне, — це від їхньої наполегливості залежить більшою мірою, ніж від таланту.
Кохання є рушійною силою для всього гарного
Ви все ще вірите у кохання?
Я вірю, що всі пісні натхненні саме цим почуттям. Як кохання є рушійною силою для всього гарного в житті, так його відсутність може спричинити багато горя. Це не треба знецінювати.
У будь-якому випадку воно має великий вплив на людину. Але навіть якщо кохання нещасне, і це боляче, звичайно, воно може стати поштовхом для написання гарних пісень.
Чи є зараз жінка, якій ви говорите: "Кохаю!"?
Я досить відвертий у своїх піснях, достатньо для того, аби залишити хоч крихту особистого собі. Незалежно від того — промовляю я комусь ці слова чи ні. Так чи інакше, вони належать мені та потенційно тій людині, якій мають бути адресовані.
Припускаєте, що можете ще колись одружитись?
Життя бентежне. Може бути що завгодно. Я допускаю все, ну майже все. (Усміхається.)
Ви родом зі смт Любар, що на Житомирщині. Які ваші мрії здійснилися в Києві, а які – ні?
Я не прив'язую свої мрії до географії. Якісь мрії здійснилися, про що я мріяв в дитинстві, в підлітковому чи зрілому віці. Так чи інакше всі мої мрії здійснилися.
Я скажу вам по секрету: якщо ви якісно мрієте, а ще іноді щось для цього робите — то мрії здійсняться. І чим наполегливішим ви є, тим швидше. Бо людям, які мріють, Всесвіт дарує здійснення їхніх мрій вчасно.
Люди, які мріють і недостатньо вірять у це — отримують здійснення своїх бажань із запізненням на кілька років, місяців чи днів. А люди, які зовсім не мають мрій — не отримують нічого.
Будь-яка ідея, будь-який бізнес, будь-який старт — починаються з мрії. Якщо їх немає — то ти не живеш.
Мій дім у Києві скрізь
Якщо ваші друзі приїжджають у Київ, куди ви їх в першу чергу ведете?
Їм обов'язково треба показати Поділ, центр Києва, проїхатися Парковою алеєю. Мені там дуже подобається.
Що Київ вам дав, а що забрав?
Київ багато чого дав. Київ дав "Другій Ріці" розвиток. Київ дав моїм дітям відчуття батьківщини, тому що вони тут все життя живуть. Київ дав відчуття гордості за своє місто і страху втратити його. Київ дав життя в прекрасному місті та відчуття дому. Київ дав відчуття місця, куди хочеться повертатися, тому що, коли ти за кордоном, десь в турі, то саме Київ тягне як дім. І я вважаю його своїм домом. Навіть якщо я живу на межі Києва і Київської області, все одно це Київщина.
Київ мені дав більше, ніж він забрав. Хоча забрав, мабуть, половину життя, яке я прожив тут. Сподіваюся, що в мене ще десь така ж половина попереду.
Я точно не збираюся жити в іншому місті. Мені не хочеться. Київ — найкраще місто для мене, для життя. Я собі не уявляю кращого. А я бачив, повірте, багато мегаполісів. Навіть якщо Київ і щось забрав — то хай бере, мені не шкода. (Усміхається)
Заради кого або заради чого ви повертаєтеся з гастролей до Києва зараз?
А заради чого ви додому повертаєтесь? Бо це ваш дім, так само це мій дім, і я хочу сюди повертатися. Ну так, в певні моменти життя ти повертаєшся до своєї рідні, коханих людей, до близьких, до дітей. І саме там, де вони, там твій дім. Але я настільки довго живу тут, що мій дім у Києві скрізь, бо я його дуже добре знаю, люблю.
Повертаюся заради вулиць, ліхтарів, заради Дніпра, мостів тих самих. Заради того, що я іноді можу проїхатися вночі, тобто міг колись проїхатися вночі без заторів і насолодитися містом, тишею, дощем.
