Художник-кераміст Олександр Маслій: "Моя місія — повернути українські традиції, і я ловлю від цього кайф!"
Фото: особистий архів Олександра Маслія
Два роки тому київський художник-кераміст Олександр Маслій вперше відтворив стародавню посудину лембик — і скоро це стало справжнім трендом, що розповсюдився в Instagram і за його межами. Тепер 28-річний Олександр із колегами навчає всіх охочих виробляти лембики, розповідає про них і вбачає місію своєї студії MASLO CERAMICS у тому, щоб повертати українців до їхнього коріння. Ми зустрілися з Олександром, щоб поговорити про кераміку, лембиків і ще багато цікавого...
Олександре, як ти захопився таким достатньо давнім та нішевим видом мистецтва?
За освітою я художник-кераміст, тому це захоплення сталося не раптово. Насправді мало хто знає, що на це вчаться. І дуже часто мене так само питають: "На кого ти вчився?" І коли чують, що на художника-кераміста, дивуються: "А що, у нас на це вчать?"
Ще з дитинства я працював із деревом, пластиліном і після школи вступив до коледжу на художню кераміку. Там вчився чотири курси й на третьому почав підпрацьовувати в різних майстернях.
А після коледжу залишився працювати в майстернях, рік за роком набував там досвіду, майстерності і зрештою вирішив відкрити власну справу. У 2021-му я відкрив майстерню, почав трошки розбиратися в підприємництві, і наразі ми доросли до нашого невеличкого колективу.
Війна вплинула на роботу студії?
Звісно, це не надто приємний період, але він дуже стимулював.
Я взагалі почав власну справу в не дуже стабільні часи — під час другої хвилі ковіду. А ще за пів року почалась війна. І позаяк наша майстерня була розміщена в підвальних приміщеннях, на три місяці там зробили сховище, і нам туди не можна було їздити. Та й в принципі ніхто нікуди не їздив, всі були в шоку. А потім з'ясувалося, що багато майстрів виїжджають, їхні майстерні звільняються, їх всі забирали орендодавці, і нашу теж. У нас був вибір: або переїжджати в більше приміщення — а на це не було коштів, але це був єдиний вибір залишитись в приміщенні, або ж залишатися вдома — і тоді незрозуміло, що далі робити. Тому ми вирішили ризикнути: все ж таки зняти приміщення. Раніше я ніколи не працював сам на себе. Було страшно, але події навколо були набагато страшніші, і це у певний спосіб підштовхнуло до ризикованих кроків.
Грошей у нас було на два місяці оренди, кошти на глину ми позичили.
І попри наші страхи, що кераміка нікому не буде потрібна — я думав, що у людей в пріоритеті будуть первинні потреби, а точно не якийсь майстер-клас або крафтовий посуд — з'ясувалося, що люди хочуть творити, хочуть продовжувати жити. Тому з'явилися і клієнти, і продажі. Все поступово, звісно, не одразу.
Були й постійні відключення світла, які унеможливлювали випал у печах, і відсутність опалення взимку, та ми вистояли, і це вже величезний успіх.
Лембики в кожен дім
Поговорімо про лембики: це ж один з основних напрямків діяльності студії? Як ти ними захопився?
Так, лембики — це візитівка нашого бренду, ми їх робимо постійно. Ми відмовились від деяких замовлень, з яких починали — наприклад, крафтового посуду для ресторанів. Робимо його хіба що як виняток — от, з Мистецьким Арсеналом нещодавно співпрацювали. Але в основному ми спрямовані саме на лембиків. Чому я почав їх досліджувати? Вони мені елементарно сподобались ще в коледжі. Мені сподобався їхній вигляд, те, що ця стилізація зроблена саме на гончарному колі, сподобалась техніка, якою вони робляться. Лембик можна зробити тільки на гончарному колі: там виробляються елементи, які потім з'єднуються і доліплюються.
Мене це захопило, бо розвиває фантазію і нагадує збирання конструктора в дитинстві. Бо з тих, здавалося б, простих елементів можна зробити абсолютно будь-що: ти як художник обмежений лише своєю фантазією і технічними характеристиками глини. Це поле для творчості нескінченне і дивовижне!
Але в мене дуже рідко доходили руки робити щось своє, творче — я весь час був зайнятий роботою або ж відпочивав від неї. І от якраз під час повномасштабного вторгнення, коли не було що робити, ми з дружиною сиділи вдома, у нас були глина і час, щоб зробити лембика — а часу на нього йде досить багато. І я його зробив. А коли ми повернулися до майстерні, сфотографували його, виклали в інтернет… і отримали неочікувано багато фідбеку! І питання: "А що це таке? Що за культура? Це Індія? А може, Південна Америка?"
І я став пояснювати, що це Україна, Полтава, село Опішне. І позаяк до лембиків виникло дуже багато інтересу, ми вирішили далі розказувати про них — бо насамперед нам самими це цікаво. А виявилось, що ще й іншим людям цікаво. Тут спрацювало багато факторів: і те, що стався пошук української ідентичності, і багато людей прагнули повернутися до нашого коріння. І те, що люди не знали, що це за лембики такі, але точно щось таке бачили в дитинстві — в селі в бабусі.
І тому це так відгукнулося в людей. І нам це сподобалось, бо раніше керамісти тусувалися серед своїх, розмовляли одне з одним професійною мовою, а тут до нашого кола підтягнулися пересічні люди, яких зацікавили лембики.
Згодом цей інтерес почав розкручуватись, в Києві почали з'являтися майстерні для проведення майстер-класів, і процес пішов. Зараз люди більше цікавляться чимось прекрасним, своєю культурою.
Власне, що таке лембик?
Це просто посудина для напоїв. Раніше були такі куманці — пам'ятаєте, бублики з носиком? Лембик — з тієї ж серії: у нього в ротику був носик, а на голові чи на спині — шийка. Це був красивий ужитковий посуд для напоїв — туди лили зазвичай алкоголь. Зараз це більше декор, хоча за потреби можна зробити, звичайно, і посуд.
Лембики виготовлялися у вигляді різної худоби — баранів, кіз, бичків, але й, раптово, левів — символ лева дуже поширений в європейських країнах ще із Середньовіччя.
Виходить, оті радянські чарки у вигляді рибок теж можна звати лембиками?
Ну, ні: лембик — це суто форма з Опішні. Ми не знаємо, чому вони так називаються, в інтернеті дуже мало інформації про це. Багато слів із живої мови минулого загубилися, тому не знаємо, що значить ця назва. Так, в СРСР було багато заводської штампованої кераміки, і лембики в 1950-60-х роках теж стали більш масовими. Тобто якщо в оригіналі їх робили на гончарному колі вручну і кожну деталь майстер додавав окремо, то через цей керамічний бум в Союзі стали розробляти гіпсові форми, за допомогою яких відливали лембиків. Але дуже помітно, як вони відрізняються від зроблених вручну.
Оригінальний лембик з Опішні робиться на гончарному колі — грубо кажучи, ми гончаримо декілька горщиків, з'єднуємо їх, ще один горщик з'єднуємо на тулубі — виходить голова, крутимо ще чотири циліндрики, горщики, конуси й додаємо до тіла. А потім все це вручну доліплюється і робиться деталізація.
Не тільки посуд
Цікаво, гончарне коло зараз залишається таким самим, як було, чи до нього додалися якісь сучасні інновації?
Так, звісно — в ньому з'явився мотор, тобто крутити коло ногою вже не потрібно — можна натиснути педальку і працювати. Хоча в Китаї, Кореї, Японії можна побачити багато майстерень, де гончарне коло ножне. У нас вони також є, але я особисто оберу механічне — не хочу ногою мотати. І з механікою робота йде набагато швидше.
Що, крім лембиків, виробляєте у вашій майстерні?
Замовити у нас можна дуже багато чого, бо кераміка — це не тільки про посуд. Ми займаємось більше художньою керамікою. І позаяк ми не завод, то не робимо багато партій і заточені на ексклюзив.
Виробляємо декор, скульптуру, вази, предмети інтер'єру, декоративну скульптуру. Можна в нас замовити, в принципі, і посуд — але такий, щоб нам було цікаво його робити, якийсь ексклюзивний, з певним розписом. Це називається майоліка: кольорова розписана кераміка. А ще можна замовити різні артоб'єкти.
В основному зараз наш напрямок можна віднести до інтер'єрної кераміки.
Яким було найнезвичайніше замовлення?
Перше, що згадується — сицилійська голова, яку нам замовили пару років тому — вони були дуже популярні, просто бум якийсь на них був. Це дійсно цікаве замовлення — дуже строкато розписана голова-бюст мавританки. А до цієї голови в такому ж розмірі робилася сицилійська шишка — не знаю, що це насправді, але ми називаємо її шишкою.
Ви ж ще і ялинкові прикраси робили?
Так, ялинкові іграшки — це сезонний заробіток кераміста. Це дуже часта практика. Бо як ми в Україні можемо заробляти? Є майстер-класи, курси, є виготовлення посуду і є сезонні роботи: Новий рік, Великдень, Різдво. Бо все інше складніше в освоєнні, продажі. Щоб продавати мистецтво, до цього треба дорости. Легко сказати: "Ну, ти ж робиш щось — от просто продавай це". Це потрібно напрацювати.
Тому ялинкові іграшки — це цікава робота і цікавий челендж, щороку різний — ти ніби розв'язуєш задачу, вигадуєш щось цікаве і не знаєш, як воно піде, чи зайде це людям. Це певна лотерея, бо ти робиш багато, а кераміка швидко не робиться. І от ти придумав, розробив колекцію, зробив, і що на Новий рік продав, те продав, а частина може залишитись на полиці.
Кераміка з темпераментом
У твоєї студії є певна місія — повернення українських традицій до сучасного суспільства. А як ти витримуєш баланс між, власне, місією, мистецтвом і тим, щоб все ж таки заробляти?
На мій погляд, тут все доволі гармонійно уживається.
Місія в нас дійсно є, але не така, яку на нас надягають. Так, ми повертаємо традиції, просто популяризуючи кераміку, через те, що нам подобається. Просто так склалося, що людям це відгукнулося.
Це цікава штука, і ми натхненно про неї розказуємо. Наше завдання — якомога більшій кількості людей розказати й показати, як це класно і красиво. А якщо ти показуєш, що це красиво, то, відповідно, ти це продаєш. Ми всі щось продаємо — чи свій час, навчаючи когось, або роботу — для мене тут суперечки немає. А через місію і продаж ми доходимо до теми мистецтва. Якщо люди це купують, ставлять в інтер'єр, і ця річ не має ніякого функціонального значення — виходить, це і є мистецтво.
Що особисто для тебе хороша і погана кераміка?
"Хороше" і "погане" — досить абстрактні поняття. Тому тут все дуже суб'єктивно. Тема кераміки дуже багатогранна. Почнімо з того, що таке кераміка? Це випалена глина. Глини багато: умивальник, плитка у ванній, унітаз — теж кераміка.
Посуд, ужиткова кераміка — інший вид. Порцелянові світильники — третій вид кераміки — і порівнювати ці види не можна.
За нашим профілем, у художній кераміці, може бути кваліфікований майстер чи некваліфікований, який ще вчиться. І, звісно, у некваліфікованого майстра кераміка буде гірша. Все інше — справа смаку. Є кераміка, що може не відгукуватись, не подобатись — ти просто дивишся, як це зроблено, і не можеш сказати, добре це чи погано.
Ви в майстерні використовуєте стару гончарну техніку, але робите вироби сучасними. Завдяки чому?
Завдяки нашому погляду на речі, художній надивленості. Ну, і практиці, яку все ж здобуваєш з роками. Це наше бачення як художників. Хтось інший робив би ті самі лембики трошки по-іншому, через свій світогляд. Це і є робота художника. У цьому випадку ми не створюємо, а переосмислюємо те, що вже було. Але ж копіювати нецікаво, тому ми змінюємо форму так, як бачимо тільки ми. Тут відбивається твій світогляд, твоя надивленість, стилі й техніки, які тобі більше подобаються, твої характер і темперамент. Бо бувають роботи дуже різкі, брутальні, в них максимальна динаміка рухів, енергія. А є роботи дуже витончені, максимально рівні, художньо виконані — це вже про темперамент художника.
Як думаєш, цей тренд на традиційне українське мистецтво, зокрема на кераміку, тимчасовий чи буде поширюватися?
Хотілося б сподіватися, що ця цікавість не зникне, бо вона сформувалася не за один день і триває вже третій рік. Люди ніби розплющили очі, прокинулися, і я думаю, що вже важко зупинити цей потяг до коріння, до рідного. Бо розширена свідомість вже не звузиться. Можливо, динаміка зменшиться, але цікавість нікуди не зникне.
Цікаво, а є між гончарними студіями конкуренція?
Хтось каже, що у нас немає конкуренції, бо в Києві мало керамістів. Хтось каже, що конкуренція є. Для мене, напевно, конкуренції немає — я її не відчуваю, коли спілкуюся з майстрами. Є ті, з ким ми співпрацюємо, а з деякими ми навіть друзі. І не чув, не бачив, щоб хтось із кимось конкурував за ринок — бо у всіх різний сегмент, різні вироби.
Якби в нас щільність населення була, як в Китаї, де дійсно тих майстерень в місті може бути 50, тоді, можливо, вона й була б.
У твоєї студії є ж ще й навчальна функція. Чи може доросла людина, яка ніколи не займалася керамікою, почати дійсно професійно виробляти ті ж лембики? Це всім дано?
Ми в майстерні починали з майстер-класів по 5 днів на тиждень. У нас постійно люди, навчання, бо в нас багато досвіду в цьому — я багато працював і в майстернях, і в ресторанах, і на ярмарках. Тому ми знаємо, як це робити. Щодо рівня — звісно, на першому занятті людина не зможе зробити щось складне, велике. Але якусь дрібну пластику, скульптурки маленькі, якийсь посуд ручної роботи, яким ви зможете користуватися потім — запросто. Бо наші майстри допомагають, показують, розказують — з пустими руками ніхто точно не піде.
Що стосується професійного рівня, то тут все залежить від людини. Скільки часу ви готові присвячувати навчанню — стільки й ваше. Є люди, які ходять до нас не один рік. І що більше ти це робиш, то краще виходить — закон "із кількості — в якість" ніхто не скасовував.
А щодо того, чи всім це дано, то це не вища математика. Кераміка — це те, що дано дійсно всім, бо кераміка — це, напевно, перше, що почала робити людина. Це не означає, що в ній немає нічого складного, просто рівень складності різний. Тож навчити можна кожного.
Ви в студії плануєте якесь розширення?
Ми йдемо своїм шляхом, і все складається органічно — з'являється можливість для зросту, якось все зростається.
Все буде у свій час. Зараз ми перебуваємо в режимі довіри. У нас є місія — от ми її й дотримуємось. Все інше нам поки що не цікаво.
