Від донецьких секондів до київського шоуруму. Олег-Родіон Шуригін-Грекалов — про вінтаж і маркет Eat My Vintage

Фото: надано героєм

Олег-Родіон Шуригін-Грекалов — стиліст, що одягав Ziferblat, Jerry Heil, "Ницо Потворно" , TUCHA та "Структуру Щастя", а також працював над костюмами для фільмів "Бачення металика"," Редакція" та "Свято хризантем". Окрім цього, він — один із представників київської вінтажної сцени, розпочавши свій шлях із "турне" донецькими секонд-хендами. Сьогодні Олег-Родіон Шуригін-Грекалов має власний столичний шоурум вінтажу й українських брендів OKSAMYT і заснував маркет Eat My Vintage (нині готується його 17-та едиція).

В інтерв'ю "ТиКиїв" Олег-Родіон Шуригін-Грекалов розповідає, як знаходив локальні секонди в рідному місті й перші джинси Versace, чому відстоює вінтаж на противагу мас-маркету та про соціально-культурну місію Eat My Vintage.

Про власний стиль і донецькі секонди

Це може прозвучати дивно, але з дитинства в мене вже була певна візія. Я, чесно кажучи, змалку в якомусь сенсі сприймав світ, як сцену. Коли був підлітком, у 2011 році, вийшов документальний фільм Lady Gaga: Inside the Outside, де вона розповідала про свій бекграунд. Перше речення співачки, з якого починається стрічка: "Я ніколи не мріяла про сцену. Вона завжди просто була". І я подумав: so true.

Мені здавалося, що все життя — це вже певний артмайданчик. Я обожнював процес, коли на різноманітні свята батьки шили дітям костюми. Цей час проводив із мамою: вона перешивала свої вінтажні сукні на мої карнавальні образи. Для мене це було чимось магічним.

Моя бабуся теж шила й вишивала, — як і мама, як і матір моєї бабусі, і матір матері моєї прабабусі, і так далі. Україно-грецьке селянство з єврейськими та іншими коріннями завжди мало золоті руки.

У Донецьку в мене досі лежать речі, вишиті бабусею та мамою. Мені дуже шкода, що я не зміг їх евакуювати: я хотів би їх носити зараз, у майбутньому передати дітям.

Водночас я — дитина 1995 року з Донецька. Схід України десь до 2007-2008 років — це дуже кризова й бідна історія. Ми всі вдягалися в секонд-хендах. Зазвичай це було схоже на турне: як люди ходять барами й напиваються, так ми ходили секондами та накуповували одяг. У нас був культовий секонд-хенд на Вітці, повністю забитий вінтажним одягом з Європи й Америки. Коли ми туди приходили, я бачив: оці речі з подіумів, театральних вистав все-таки існують — поза цим блідим і токсичним, напівмертвим середовищем 1990-х років.

Ще підлітком, коли йшов із мамою в магазини з новим одягом, розумів, що мені там нічого не подобається. Усе виглядало якось неякісно, особливо фініші сумок, взуття. Тож я обожнював знаходити локальні секонди в Донецьку. Ними зазвичай керували якісь жіночки, а мішки з одягом та іншим туди привозили з Європи. Саме там я почав діставати свої перші вінтажні речі. Пам'ятаю, як в однієї з моїх "постійних жіночок" купив свої перші джинси Versace. Це скіні кінця 1980-х, перша колекція Versace Sport. Я досі їх ношу.

У 2014 році розвиток мого гардероба зупинився через війну, і частина моїх речей досі залишається в Донецьку. Вже в Києві моя колекція почала зростати й зростати. Якщо говорити про те, що сьогодні формує мій стиль, — це етніка. Я не цитую її буквально, а переосмислюю. Це проявляється, наприклад, у нашаруванні прикрас, одягу. Мене дуже надихають традиційні культури: українська, україно-єврейсько-грецька, народів Криму.

Я майже не купляю нових речей, окрім, напевно, білизни й білих футболок. У гардеробі маю певну кількість речей від українських брендів, наприклад, від VOVK, Gepur, MALVA FLOREA. Я одягаюся дуже швидко, бо переважно вже маю в голові якусь ідею. Знаю, що хочу одягнути те й те, а верхній шар можу зібрати з таких і таких різних позицій, і нашарування прикрас може бути таким-то.

Вінтаж проти мас-маркету

У 2016 році я вперше з друзями виставився з вінтажним та іншим одягом на "Кураж Базарі" на платформі "Артзавод". Зараз в асортименті моїх вінтажних проєктів представлені речі з Європи, зовсім трішки США. Це цікавий, автентичний, унікальний чи авторський вінтаж: інколи він може бути брендовим, люксовим, іноді не маркованим взагалі.

Звісно, періодично ми робимо більш клієнтоорієнтовані закупки. Наприклад, якщо побачу за приємною ціною Yves Saint Laurent, я його куплю, бо знаю, що українська аудиторія обожнює його та точно забере. Але переважно відбираю речі не з думкою: "А, оце можна продати". Часто такий підхід не працює, тож я завжди питаю себе: "Я б це носив? Якщо так, отже, це захочуть купити". Якщо ти сам хочеш це носити, найімовірніше, клієнти це куплять, адже ти обираєш так, наче для себе. 

Для мене вінтаж — це насправді про втрачену автентичність. Більшість вінтажних брендів, які я ношу та які представлені в нашому шоурумі, вже не існують. Це також про якість, тому що сучасні речі в глобальному ключі (якщо не враховувати локальних іноземних чи локальних українських виробників) — про її відсутність. Це про fast fashion, надмірне споживання.

Вінтажний мас-маркет ще можна носити, він може бути якісно відшитий. Але сучасний одяг — це, приміром, футболка, котра стає сіткою після першого прання, з якої вилазять нитки, а мікропластик, який вона виділяє, вбиває все наше довкілля.

Узяти цей піджак, який у нас висить (показує на вінтажний піджак у шоурумі). У складі — шерсть, шовк, льон. Це вінтажна Британія, високоякісна річ. Усі ці прикраси (також показує на них у шоурумі) — незалежно від того, брендові вони чи марковані, переважно зроблені з ювелірного сплаву, гіпоалергенного, з позолотою 13, 18, 24 каратів. Або ж виготовлені зі срібленням 925 проби, або з масиву нержавіючої сталі тощо. Це — про якість.

Раніше ця якість була доступнішою, тому що економічна діяльність Китаю не була такою токсичною. Тому вінтаж — про стиль, якість, художню візію, про те, що ці речі дуже часто є неповторними. Наприклад, у колекції нашого шоуруму представлені прикраси Jacky de G — французької кутюрної марки, яка виробляла прикраси для Yves Saint Laurent, Christian Lacroix та ще близько двадцяти брендів.

Вони робили свої прикраси максимально ні на що не схожими: у різних техніках, з різною декорацією. Це була реально артлабораторія в біжутерії. Дуже часто люди не розуміють, як біжутерія з люцитом або склом може коштувати дорожче за золото, срібло чи натуральне каміння. Вона може — і має. Ти платиш за авторську роботу, за бренд, якого вже немає, та унікальні техніки.

У певному сенсі ти торкаєшся світу, якого вже нема.

Про запуск Eat My Vintage під час повномасштабного вторгнення

Вся ця історія почалася з мого особистого бачення: мене дуже турбує мас-маркет і те, що екологія гине щодня. Мені хотілося, щоб носіння вінтажу ставало поширенішим в Україні.

Маркет мав стартувати ще в березні 2020 року, але ми скасували подію за два тижні через початок пандемії COVID-19. У 2021 році я теж не зміг його організувати — через нову хвилю ковіду. У 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, і ми вимушено переїхали до Львова. Там уже почали підготовку до події в одному із закладів, але той, на жаль, закрився.

Проте я розумів, що все одно хочу робити цей івент: він наче жив у мені, просився на волю. Ми повернулися до Києва, і вже у квітні 2023 року провели перший Eat My Vintage у Музеї шістдесятництва.

В останній день травня, навесні 2022-го, мій колишній хлопець та близький друг Рома Ткаченко загинув на фронті. Коли наступного року я організував перший маркет, то чітко знав: хочу, щоб частина прибутку передавалась армії. Так і є: з кожного Eat My Vintage ми передаємо донат бригаді, в якій був Рома.

Зрештою, концепція маркету об'єднала й екологію, і підтримку армії, і українських виробників та підприємців. Для мене важливо, щоб на Eat My Vintage завжди був вінтаж у різних цінових категоріях, — щоб кожен міг його купити. І щоб обслуговування було привітним, клієнтоорієнтованим, україномовним. Бо, наприклад, сьогодні людина прийде, їй щось сподобається, але вона поки не може собі це дозволити. Завтра, коли вона фінансово встане на ноги, у неї буде позитивна психологічна прив'язка: краще купити вінтаж, вживану річ чи локальний український бренд, ніж йти в мас-маркет.

Щодо лекторію, який ми почали розвивати торік після переходу у локацію "КультМотиву", то мені важливо порушувати в ньому соціально-культурні питання. У нас були теми, пов'язані з українською культурою, традиційною культурою кримських татар, волонтерством, психологією та сексологією. Також ми намагаємося впроваджувати урбаністику майже в кожен івент, де є лекторії. Наш цьогорічний березневий маркет був присвячений Міжнародному дню боротьби за права жінок. Тоді ми з Катериною Гончар (українська мистецтвознавиця. — Прим.ред.) провели спільну лекцію про протофеміністичну українську культуру в різні її періоди. 

Я розумію, що в яскраву й веселу атмосферу івенту можу додати соціально важливі теми, які передусім значущі для мене як громадянина України.

Також мені хотілося б, щоб подібні маркети сприймали як нову цікаву галузь, яку можна розвивати, тому що це позитивне й продуктивне явище для України. Це підтримка вітчизняного малого, середнього, молодого й мікробізнесу.

Коли ти заходиш у магазин у Стокгольмі, першою стоятиме шведська газованка, а вже потім Coca-Cola або Pepsi. Це правильно. І в Україні має бути так само: спочатку представництво локального бізнесу, а потім — закордонне. Так, іноземні бізнеси дають податки й робочі місця, але українське виробництво дає більше податків і більше робочих місць.

Такий підхід створює правильну психологічну зв'язку: українське — хороше. Тоді в рандомного споживача не буде думки, що зроблене в Україні має бути чимось вторинним і дешевшим.

Ти ніколи не збудуєш кращий дім, не цінуючи того, в якому живеш.

До повномасштабного вторгнення на Львівщині, наприклад, відшивався Mugler. Для Європи Zara теж відшивалася в нас. Багато виробництв, які виготовляли речі для люксових брендів, працювали в Україні.

Це насправді дуже цінно, адже якщо ми можемо виготовляти на замовлення, чому в нас не може бути свого Мюглера або Ів Сен-Лорана? Може, і має бути.

Про любов до Києва

Я виїхав із Донецька до Києва 12 чи 13 червня. У ці дні якраз розбили залізничне сполучення (з іншими частинами України. — Прим.ред.) З одного боку, почалися вступні іспити в університеті імені Карпенка-Карого, де я навчався. З іншого, в Донецьку було дуже небезпечно перебувати. Оскільки мав проукраїнську активну позицію та був на мітингах, і мене достатньо знали, то матір хотіла, щоб я поїхав ще в травні. 

Я закохався в Київ ще до війни й переїзду. Це була любов із першого погляду, яка почалася з вулиці Ярославів Вал, з дня відкритих дверей у Карпенка-Карого. Пам'ятаю, як стояв під караїмською кенасою, і в голові було лише одне речення: "Я хочу тут жити". Якщо є якась умовна міфологічна езотерична прив'язка до міста, то, я вважаю, що Київ обрав мене й дозволив жити в себе.

Коли ти підліток, в тобі буяє романтизація попкультури: всі мріють жити на Мангеттені, спостерігати за хмарочосами з балкона.

Але коли виростаєш, то розумієш, що тобі не потрібні хмарочоси Мангеттена. Тобі потрібні вузькі квартали в історичному центрі столиці.

Я не розумію, як можна жити в Києві та не відчувати цю тяглість історії, фантастичність і древність міста, в якому ми живемо. Це дійсно колиска нашої країни.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter