Історія промислової архітектури Києва — складна тема. Більшість промислових територій сьогодні у занепаді. Але старовинні будівлі, часто напівзруйновані, ще привертають увагу киян. Промислові корпуси, як не дивно, стають мальовничими руїнами. Які хочеться зберегти та навіть відновити.
Але зробити це вкрай складно — заводи давно викуплені та перепродані, а значні території стають ласими шматками для забудовників, які воліють знести весь старовинний "непотріб". Досвіду ж цивілізованої реновації історичної забудови в нашій країні майже немає.
Пивоварний завод Шульца
Прикладом такого промислового комплексу, доля якого турбує багатьох, став пивоварний завод Шульца на південній історичній околиці Києва — Деміївці (Голосіївський проспект, 8, історична адреса — вул. Велика Васильківська, 8). Точніше, маємо говорити про родину Шульців, адже до розвитку підприємства долучилося кілька її представників.
Деміївка виникла наприкінці 18 століття як село, що належало великим монастирям — Михайлівському Золотоверхому та Києво-Печерській лаврі. З появою залізниці у 1870 роках розпочався розвиток місцевості. З кінця 19 століття це вже було велике робітниче селище. Тут розташовувалися заводи — цукровий, сухарний військового відомства, мінеральних вод, рослинних олій, скляний, цегельний, казенний винний склад тощо.
До таких важливих підприємств належав і пивоварний завод родини Шульців, що виріс із невеликого кустарного виробництва, відомого з початку 19 століття. Серед перших власників знаємо імена купця Кірпічнікова, міщанина Менделя Фельтейсона, дворян Понятовських.
Династія Шульців
Деякий час управляв заводом поміщик Фелікс Березовський, який і передав 1865 року броварню в оренду пруському підданому Йогану-Генріху Самойловичу Шульцу. Він тоді виконував обов'язки майстра, безпосередньо керував працівниками. Отже, не дивно, що досвідчений професіонал збільшив потужність броварні. Після 1870 року Шульц придбав завод у Понятовського, а в наступні 10 років скупив на Деміївці понад 3 га суміжної землі.
1881 року Генріх Шульц помер, його майно успадкувала дружина Амалія-Розалія Ернестівна, уроджена Нодлер, та ще малі діти. Карлу-Генріху Шульц було на той час лише 13 років. Амалія Шульц продовжила бізнес чоловіка, закінчила розпочате будівництво, придбала нове устаткування.
1900 року всі нащадки розділили спільний спадок. Майно перейшло в рівних частках до трьох синів Генріха Шульца, удова та доньки отримали гроші. Карлу-Генріху Генріховичу залишився завод з усім нерухомим і рухомим майном.
Карл Шульц
Карл Шульц був залучений до багатьох корисних справ. Став 1897 року акціонером "Парової фабрики шоколаду і цукерок під фірмою "Валентин Єфімов". Був почесним блюстителем Деміївського училища, почесним попечителем Деміївського вільно-пожежного товариства, почесним членом Боярського попечительства дитячих притулків, скарбником Товариства розповсюдження у м. Києві середньої комерційної освіти та членом піклувальної ради Комерційного училища.
Забудова заводу
На жаль, про саму забудову заводу ми не маємо детальних відомостей — як і коли вона точно сформувалася, хто був архітектором, креслення не збереглися. Але можна провести архітектурні аналогії з аналогічними підприємствами Києва, зокрема пивоварними заводами на Кирилівській вулиці. Там автором був відомий архітектор Володимир Ніколаєв. Він також наприкінці 19 століття виконав розбудову сусіднього підприємства на Деміївці – казенного винного складу № 2 (завод "Київгума", забудова знесена). Рука Ніколаєва впізнається і в архітектурі заводу Шульців.
Первісний вигляд історичних споруд ми бачимо на чудовому фірмовому бланку підприємства. Будівлі вирішені у так званому цегляному стилі з елементами оборонної архітектури. Більшість дореволюційних заводів Києва мали схожий архітектурний образ.
Архівні розвідки
В архівах було знайдено кілька планів території заводу (площа — 2 десятини, 300 кв. сажнів) та детальні описи будівель. По центру ділянки стояв різновисотний великий корпус бродильного відділення (2-3-4-поверховий) з підвалом для зберігання пива.
На правій межі ділянки стояло кілька корпусів. До 3-4-поверхової сушильні із солодовнею прилягало 3-поверхове варильне відділення, далі — котельня (парова) зі складом вугілля.
По периметру заводу містилися 1-2-поверхові будиночки. На лінію вулиці виходили житлові будинки і контора заводу. Житло призначалося і для родини Шульців, і для працівників підприємства. Частину території займав великий сад.
Золоті роки заводу
Карл Шульц поступово вдосконалював підприємство, встановив дві парові машини, влаштував електричне освітлення, артезіанську свердловину, розширив торговельну мережу магазинів по Києву. У 1913 році потужність заводу становила 600 тис. відер пива на рік, тут працювало 50 робітників. У 1910 роках Шульц докупив ще кілька приватних ділянок поряд із заводом. У 1912 році заводські корпуси та обладнання оцінювалося вже у 436 тис. рублів. Попри популярність броварні постачальником імператорського двору фірма не була, про що пишуть в інтернеті.
Доля підприємця та його справи
Доля самого Карла-Генріха Шульца виявилася непростою. Більшість членів родини залишалися німецькими підданими, хоча і мешкали в Києві багато десятиліть. З 1911 року Шульц намагався отримати російське підданство, але це йому не вдалося. Тому коли у 1914 році розпочалася Перша світова війна, нерухоме майно було секвестровано, а сам підприємець висланий до Сибіру. Дружина Маргарита Шульц мала від чоловіка довіреність на ведення усіх справ та управління заводом, тому її залишили керувати підприємством.
Справа Карла Шульца спочатку вирішилася на його користь, йому навіть дозволили повернутися з Красноярська до Києва. Але вже в січні 1916 року Шульца заарештували разом із дружиною та братом, інженером. Родину вдруге терміново вислали.
Оскільки під час Першої світової війни діяв "сухий закон", завод виробляв безалкогольні солодові напої. Виробництво пива відновилося у 1917 році, але його обсяги значно скоротилося, зменшилася кількість працівників.
У 1923 році завод орендував громадянин Цукерман. І через п'ять років він вже став директором підприємства. 1938 року було завершено реконструкцію виробництва. Наступного року розробили проєкт перебудови головного корпусу. Експерти розглянули варіанти та дійшли невтішного висновку, що надбудова частини корпусу "викривляє і без того низької якості вигляд фасаду". Графічні матеріали в архівній справі не збереглися, тому важко точно сказати, як мала змінитися архітектура. Роботи ці не були проведені.
Завод продовжував варити пиво і в період німецької окупації 1941-43 років. Коли німці залишали Київ, вони вивезли значну частину устаткування.
Глобальні плани
У 1951-52 роках запланували велику реконструкцію архітектурного комплексу. Проєкт — інститут "Укрхарчопромпроект" (архітектор Крупін).
Передбачалося дві черги будівництва: реконструкція у старих межах та розширення з новим будівництвом. Частину будівель планували залишити, а частину розібрати під нові споруди. Все це було позначено на відповідному генеральному плані. Реконструкція основних корпусів, якщо і була здійснена, то лише частково.
В межах розширення планувалося звести новий чотириповерховий адміністративний корпус з клубом, їдальнею та дитячим садком. У парадній частині планували виконати художньо оформлену керамічну огорожу — на той час архітектурна кераміка була вельми популярною. Серед інших нездійснених робіт — проєкт залізобетонних силосів у вигляді циліндрів 17 м заввишки на залізобетонних колонах та робочої башти для зберігання зерна. Один з житлових будинків по лінії вулиці (зберігся) планували віддати під школу пивоварів.
Кінець великої історії
Хоча масштабну реконструкцію не реалізували, виробництво було добре налагоджено, пиво вважалося якісним. І протягом багатьох років його постачали за "спецзамовленням" для вищого партійного та державного керівництва.
У 1993 році Київський пивзавод № 1 став закритим акціонерним товариством. І вже 2003 року тут провели останню варку 180 гектолітрів пива. Для того, щоб створити та розвинути підприємство, знадобилося 100 років, а щоб знищити — вистачило й десяти.
В подальші роки споруди поступово занепадали, частково руйнувалися. Старовинна архітектура стала непотрібною новим власникам — територію планували віддати під масштабну забудову. На сьогодні вона належить Фонду національного добробуту Криму, який запланував тут грандіозне будівництво площею 30 000 кв. м.
Попри всі ці обставини історична забудова комплексу ще досить повно збережена і має архітектурну цінність як рідкісний приклад промислової архітектури Києва. І зберігає пам'ять про німецьку родину броварів Шульців, які 50 років розвивали пивоваріння Києва.
