Григорій Косинка: вільний стрілець української літератури

Фото: колаж "ТиКиїв"

29 листопада виповнюється 125 років із дня народження Григорія Косинки — бунтівного письменника 1920-х. Він промайнув яскравою кометою на літературному небосхилі — а чим власне запам'ятався?

Ледь не всі біографії українських митців починаються з "народився в бідній селянській родині", і Григорій Косинка — не виняток. Народився він 29 листопада 1899 року в селі Щербанівка на Київщині — під прізвищем Стрілець. Селянська родина була багата на дітей (п'ятеро) і злидні. У пошуках кращої долі сім'я заблукала аж за Урал, але зрештою повернулася на рідне Трипілля.

Батько Грицька тримався думки, що лише освіта виведе дітей в люди. Сам неписьменний, віддав сина в Краснянську (поруч із рідною Щербанівкою) земську школу. А нагледівши в малого любов до читання, привозив йому з ярмарків книжки, орієнтуючись на їхню товщину і наявність картинок. Так малий Гриць перечитав усі пригоди Шерлока Голмса і Ната Пінкертона, а першою українською книгою для хлопця стала "Конотопська відьма".

Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав — "хто ми і чиї ми діти...", — так відгукувався Стрілець про твір.

Хлопець і сам пробував писати. Це підмітив не тільки шкільний вчитель, а й дядько по матері — доволі відомий на той час письменник Калістрат Анищенко. Але важке становище родини не сприяло літературним спробам підлітка.

Працювати Григорію довелося змалечку: робив полільником "на буряках" в економії, робітником григорівської цукроварні. Додатковий гріш заробляв читанням псалтиря над покійниками: саме так у Косинки й виробився той магнетичний "диявольський дар голосового слова", як казав потім Тодось Осьмачка про його читання уголос літературних творів.

В літературу "на буряки"

У 15 років Григорій Стрілець рушив пішки на Київ (понад 50 км) — шукати заробітку.

Грицько працював двірником, кур'єром, потім узявся чистити взуття перехожим на вулиці. І там його долю змінив щасливий випадок: один із клієнтів порекомендував кмітливого й письменного чистильника на посаду помічника писаря. Це дало майбутньому митцеві не тільки кращі заробітки, але й можливість ввечері вчитися на гімназіальних курсах. А після їх завершення Стрілець склав екстерном усю програму гімназії!

У революційні роки, за словами письменника, "служив в армії рядовим козаком, брав участь у боях... та ще по-дурному сидів місяців зо три в тюрмі". Відомості про цей період життя Григорія Стрільця доволі туманні, але є інформація, що воював він у загонах трипільського отамана Зеленого проти більшовиків і денікінців. Були чутки, що Зелений нібито брав Григорія із собою в поїздку до Петлюри. Обидва радили хлопцеві виїхати за кордон. Але він не послухався, повернувся до Києва.

У великому місті Григорій почав трохи публікуватися, приєднався до лівих есерів ("Українська партія соціалістів-революціонерів"), які на той час симпатизували більшовикам. Вступив до Інституту народної освіти (так на той час перейменували Київський університет), але через нестачу коштів провчився тільки три роки.

Літературним дебютом Григорія Косинки став невеликий автобіографічний етюд "На буряки", опублікований у газеті "Боротьба" 4 травня 1919 року. За псевдонім автор взяв назву польових квітів — червоних косинців (плакун верболистий).

Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична, — напише він згодом.

Косинка писав легко, просто, наче виливав на папір спогади, думки і враження. Його герої жили, їхні долі хапали читачів за серце. У тих творах було життя — страшне, криваве, безнадійне і сум'ятливе. Григорій почав друкуватися у збірнику "Гроно", потім публікував невеликі замітки в газеті "Більшовик" та працював у штаті кількох газет та журналів.

Помалу Григорій Косина повністю віддався літературі: був активним членом літературних об'єднань "АСПИС" ("Асоціація письменників"), "Ланка" і "Марс". Разом із ним у ці об'єднання входили прозаїки Борис Антоненко-Давидович, Валер'ян Підмогильний, Марія Галич та поет Євген Плужник.

"Послухав Косинку — як в театр сходив"

А ось народна любов і слава до Григорія Косинки прийшла з… декламацією: він читав напам'ять свої твори. І як читав!

На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоловік років 26–27, трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на неї однією рукою, спокійно дивився на переповнену залю. Публіка поволі затихла. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки...

...Коли публіка втихла, він заговорив. Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповідь напам'ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам'ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпнотизована, — згадували про Косинку сучасники. 

Слава Григорія розлетілася Україною як лісова пожежа. "Послухав Косинку — як в театр сходив!" — казали слухачі. Він публікувався, виступав, відчував натхнення і приплив сил. У 1922 році з'являється збірка "На золотих богів" про події Громадянської війни. Максим Рильський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Василь Стефаник високо оцінили творчу працю письменника. Стефаник навіть назвав Григорія "сином з Дівич-гори".

Разом із визнанням заворушилися й критики. "Не можна зрозуміти, за кого автор — з революцією чи проти неї, чи спостерігає як стороння людина?", — обурювалися радянські наглядачі за мистецтвом. Саме тому цензура не допустила видання другої книжки письменника "Новели дезертира" у 1924 році. Хвильовий у листі до Зерова писав про цей факт як про кричуще порушення літературної етики.

А тим часом у життя Григорія Косинки увійшло кохання.

Його "зоряна Тамаряті"

Йому було 25, їй — 19, познайомилися вони в друзів на святкуванні Нового, 1924, року. Струнка, чорнява, стрижена під зірку німого кіно, випускниця Другої української гімназії, улюблена учениця Миколи Зерова, Тамара Мороз стала письменнику музою на все життя. Восени того ж року вони побралися.

Молода пара оселилася на території Софійського собору. Винайняти квартиру допоміг батько Тамари, Михайло Мороз, який був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Десять років там збирався цвіт української культури того часу. Потім, коли Григорію офіційно наліпили ярлик "куркульського письменника" і заборонили друкуватися, він читав свої твори на квартирі.

У письменника з молодою дружиною була домовленість: зараз, поки вона вчиться на кінооператора, він забезпечує родину фінансово, а потім, коли вона почне працювати, він зможе покинути набридлу роботу і писати. Задля виживання Косинка "тягнув лямку", як сам казав: на кіностудії ВУФКУ, у видавництві ДВУ, в Київському і Харківському радіокомітетах як редактор і диктор, робив переклади.

Та планам митця не судилося здійснитися...

"В будку!"

Зі зміцненням радянського ярма письменникам все настирливіше "пропонували" визначитися — з ким вони, майстри культури? І вибору не було: всі мали перейти до зображення будівництва "світлого майбутнього" засобами соціалістичного реалізму. На початку 1930-х збірку "Серце" Косинки одразу після друку забороняє до розповсюдження Головліт. Писати він більше не міг.

Як згадували сучасники, Григорій Косинка органічно не вмів брехати. Його щирість, дотепність, талант, якась вроджена інтелігентність — все це ставало кісткою в горлянці пролетарських письменників.

У справі Григорія Косинки — понад сто доносів. Його ненавиділи за все.

• За гострий язик. Письменниця Докія Гуменна писала, що Косинка — це глумлива, саркастична, зухвала посмішка. Його твори змушували читачів дивитися в очі правді. Колеги лютували: Слісаренко кричав, що Косинці в новелах "все одно, хто кого б'є", а Савченко назвав письменника "найкривавішим" в українській пореволюційній прозі.

• За вишуканий літературний смак. Гуменна 1924 року написала оповідання "Савка" — про те, як хлопчик Савка зажурився за мертвим Леніним і пообіцяв іти ленінським шляхом. Згодом їй передали, що Косинка про цей твір сказав усього лише одну фразу: "Папір усе терпить!" Ця фраза стала, як сьогодні сказали б, мемом.
• За шарм і стиль. "Як на те, убраний тоді був Косинка в новий костюм тютюнового кольору. Пошепки казали, що цей костюм — закордонного походження, Косинка дістає пакунки з-за кордону. Речевий доказ на лице!" — згадувала Гуменна.
• За те, що його публікували на Заході. Ще у 1923 році в журналі "Нова Україна" (Берлін-Прага) було надруковано оповідання Григорія Косинки "Анархісти" та цикл нарисів "Повстанці" про складну ситуацію в українському селі після революції 1917 року. Цій публікації сприяв Володимир Винниченко, який на той час перебував за кордоном.

У радянських літературних колах спалахнув скандал: автора звинуватили у зв'язках із ворожою еміграцією. У щоденнику відомий критик Сергій Єфремов записав, що приходив Косинка радитися. Закордоном одне з його оповідань трактували як документ про лихе життя селян в Україні. І тепер від автора вимагають спростування. "А ви можете по совісті спростувати?" — запитав Єфремов. "Ні!" — відповів Косинка.

Грицько загалом був "тихим" у побуті. Але коли на перших зборах щойно створеної Спілки письменників України в Харкові її члени критично накинулись (як собаки) на тих, хто ще не був членом, він із зали й вигукнув оту характерну для гицелів команду: "У будку!", — згадував потім поет і професор Степан Крижанівський.

Восени 1934 року на одному з літературних зібрань, де обговорювалися "успіхи" боротьби радянської влади з "ворогами народу" та насильницької колективізації селянських господарств, Григорій Косинка сказав: "За таких умов художня творчість — неможлива".

Ви називаєте письменника інженером людських душ? Згода. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже — це вже дзуськи! — сказав Григорій Косинка, за спогадами Докії Гуменної.

Косинка міг промовчати. Але не зробив цього.

"Пам'ять серця"

Заарештували Григорія Косинку в ніч з 4 на 5 листопада 1934 року. Під час обшуку вилучили рукописи, листи, знімки. Виявили "серйозний доказ вини": два значки, які надавали воякам армії УНР, та кілька примірників якоїсь літератури, що видавалася в часи тієї ж УНР. Новелу-повість "Фавст" дивом врятувала Тамара: вона зуміла прихопити із собою кілька рукописів і втекти з ними до Харкова, до родичів.

Обоє вони знали, що більше не побачаться. Григорій встиг передати листа своїй "зореній Тамаряті":

Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий, — писав закоханий письменник.

Слідство було коротким, смертний вирок винесли 15 грудня 1934 року. Тієї ж ночі він був виконаний в підвалах київського НКВС (нині Міжнародний центр культури і мистецтв, раніше відомий як Жовтневий палац).

З усіх розстрілюваних тієї ночі чинив опір катам і крив їх останніми словами лише "тихий" Григорій Косинка — нескорений стрілець на полі бою за українську літературу. Його оглушили прикладом по голові й тільки тоді розстріляли...

Місце поховання Григорія Косинки достеменно невідоме: за одними даними, це була одна з безіменних могил Лук'янівського цвинтаря, за іншими — місцем поховання письменника могла бути й Биківня.

Після розстрілу чоловіка 29-літня дружина отримала зловісний статус ЧСИР (член родини зрадника батьківщини): у неї конфіскували майно, забрали паспорт і видали припис "мінус п'ятдесят" (заборона жити в 50 великих містах).

Батько прилаштував її на квартиру до старої знайомої в Полтаві: в маленькій комірчині Тамара жила з того, що лагодила чужий одяг. За три роки їй повернули паспорт, але, як було вказано в медичному висновку, "психічну рівновагу було втрачено". Батьки забрали її до себе в Харків, почалося лікування…

Потім були арешт і загибель батька, війна, окупація… Тамаряті пережила все і залишалася вірною чоловікові до глибокої старості, зберегла пам'ять про нього.

За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел та оповідань. Деякі новели, на жаль, втрачені назавжди, зокрема й остання — "Перевесло", що була написана якраз напередодні арешту.

Літературознавці вважають найбільшими творчими здобутками новеліста — "Фавст", "В житах", "Мати", "Політика", "Заквітчаний сон", "Серце", "Гармонія".

Текст: Катерина Провозіна

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter