Актор Дмитро Вівчарюк: "Мій Гамлет матюкається. Ну, вибачте!"

35-річний Дмитро Вівчарюк — актор багатогранний: ти міг бачити його і в "Козаки, абсолютно брехлива історія", і в "Довбуші", і в комедії "Встигнути до 30", і в багатьох ситкомах… А ще Дмитро не полишає театр. І на будь-які теми він розмовляє відверто — ми перевірили!

Дімо, ти багато граєш у кіно. А де тебе можна побачити на сцені театру?
У 2024-му я почав грати у веселій антрепризній комедії "Гранд-премʼєра або Зіркові пристрасті" — це така вистава у виставі про життя акторів. У мене там головна роль — Режисер. 15 лютого вирушаємо з цією антрепризою в тур Україною.
А восени ми почали відновлювати виставу "Матінка Кураж" — пластичну драму за Бертольдом Брехтом. Це була моя студентська вистава, дуже гучна — її ставив зять Ади Миколаївни Роговцевої Олексій Скляренко. І, мені здається, вона дуже актуальна зараз. Ставить її знову Льоша Скляренко, і це буде щось феєрично красиве.

Коли чекати премʼєру?
22 лютого ми покажемо "Кураж" в Театрі на Липках, і ще один премʼєрний показ буде 29 березня. Акторський склад у виставі частково той самий, що у студентські часи: з моїх однокурсників залучені Даша Баріхашвілі, Сергій Пономаренко та Віталій Лесін. Сам режисер буде грати у виставі Повара, а я Полковника — одну з головних ролей. Матінку Кураж грає Лариса Руснак. А Влад Никитюк — одного з охоронців: дуже цікава роль!
Проєкт досить масштабний, до нього залучено 35 людей. Я хочу зробити з цієї вистави антрепризу й покатати її по всій Україні. А оскільки це пластична драма, тобто вистава без тексту — тільки психологічний жест та хореографія, — нас розумітимуть всі. Не треба ніяких перекладів: просто їдь по всьому світі й показуй!

Навесні 2024 року у Києві відбулася премʼєра вистави "Гамлет" за пʼєсою Леся Подерв’янського, де ти граєш головну роль — розкажи про цю роботу.
За жанром наш "Гамлет" — рок-опера на музику В’ячеслава Назарова, лібрето до якої написав Лесь Подерв’янський. Хоча не сказав би, що це опера, але нехай вже буде — музичного матеріалу там дійсно набагато більше, ніж декламації.
Подервʼянський і Назаров — дуже круті дядьки! До "Гамлета" я 2015 року брав участь в іншому їхньому проєкті — sms-опері "ЗВІРІ", де грав Кота.

"ЗВІРІВ" ставив нині вже, на жаль, покійний Андрій Крітенко, засновник театру "КРІТ". Він дуже багато працював у Німеччині, але часто приїздив до України, і всі його постановки були справжнім викликом суспільству.
До речі, "Гамлета" ми збираємось показати в Києві у МЦКМ у квітні 2025 року.

Фірмова для Подерв’янського ненормативна лексика у вашому "Гамлеті" збережена?
Ну, звичайно. Але це дуже красиво, бо мат з вуст метра — зовсім не мат, а літературно прописане слово. Тож вибачте, що я інколи можу матюкнутися.
З диригента в актори
Свого часу ти закінчив Київське училище культури як диригент-хоровик. Як диригент перетворився на актора?
У дитинстві я про музику не думав: ходив на карате, ушу, а уроки співів завжди прогулював. Але в мене від природи гарний слух — все музичне, що я чую, можу одразу заспівати. А по закінченні 9 класу в мене були певні невдоволення тим, що відбувається в школі. Особливо це стосувалось оцінок в кінці року — я вважав їх несправедливими, тож вирішив зі школою завʼязати і пішов до училища культури. На прослуховуванні я гарно заспівав, і комісія одразу вирішила, що я обов'язково тут вчитимусь, тож вступні іспити мені допомогли здати без перепон.

До речі, училище культури стало стартом для карʼєр багатьох нині відомих акторів. Цей заклад закінчив Сергій Стрельніков, який зіграв головну роль в "Довбуші", і Віталінка Біблів там вчилася, і Катюша Кістень — тільки вони на режисурі, а я на дир-хорі. А потім уже ми всі зустрілися в театральному університеті — просто я вступив пізніше, бо серед них наймолодший.
А до театрального університету тобі складно було вступити?
Мені всі говорили: "Ну, куди ти прешся! Туди ж нереально вступити!" А я все ж пішов і одразу познайомився з Валентиною Іванівною Зимньою (народна артистка України, професорка театрального університету ім. І. Карпенко-Карого — Прим. Ред.), вона того року набирала студентів. На прослуховуванні вона сказала, що я — молодець, красунчик, але треба поміняти репертуар. Прийшов ще раз — знову похвалила і знову попросила поміняти репертуар. Валентина Іванівна мені тоді стільки часу приділяла, що я все думав — може, вона від мене щось хоче? Може, якийсь могорич їй треба занести? А де ті могоричі було брати — я ж із багатодітної родини? Коротше, дурний був. А виявляється, Валентина Іванівна просто дуже хотіла, щоб я вступив. Я їй неймовірно вдячний, бо вона сильно вплинула на моє життя. І те, ким я є зараз, по суті, — її заслуга.

Валентина Зимня — акторка-легенда, тобі дуже поталанило! А чому вона весь час просила тебе змінити репертуар?
Та я вивчив одну байку, а над піснею не дуже думав — взяв якусь пісню Макса Барських і переклав її українською. А ще гарно станцював і отримав на вступі високі оцінки. І все ж таки вступив. Половину першого курсу я за навчання платив — батько допомагав потайки від мами, бо вірив в мене. А грошей на оплату другого семестру вже не було. То уявіть: весь курс потайки від мене скинувся зі своїх стипендій, ще й Валентина Іванівна від себе доклала. Однокурсники навіть на вулицю пішли співати, щоб грошей для мене зібрати. А я нічого не знав: просто одного дня прийшов до деканату, а мені кажуть: "Все ок, твої все проплатили". Це був справжній шок! А на другому курсі я вже перейшов на бюджет.

Поглиблене знання музики щось додає твоєму акторству?
Ну, акторська професія — це сукупність всього: трошки співаєш і танцюєш, а трошки граєш і читаєш текст.
А своє вміння співати ти якось використовуєш?
Ходив колись на "Х-фактор" — це був третій сезон, потрапив до відбору в телевізорі й заспівав там хіт "Ах вот, какая ты" ВІА "Синяя птица". У мене тоді в репертуарі був ще Олександр Градський і багато подібного. Я просто колись працював "масовиком-затійником" на базі відпочинку і паралельно ввечері підробляв — співав українські, російські, білоруські хіти. В мене в репертуарі були пісні купи ВІА: "Пісняри", "Сябри", "Вераси", "Поющие гитары", "Красные маки", прости Господи… А з наших — пісні Івасюка, Василя Зінкевича, Миколи Гнатюка…
Та тобі потрібно у мюзиклах зніматись!
Я б залюбки. Я вже з багатьма режисерами говорив про те, щоб у нас в Україні зняли щось на кшталт "Ла-ла-ленду" або свій національний мюзикл — у нас для цього власного матеріалу повно. Зараз Макс Голенко поставив у львівському театрі ім. Заньковецької виставу "Червона рута" за біографією Володимира Івасюка, де Марк Дробот грає головну роль. Я дивився ту виставу: вона офігенна! І музика дуже класна.

Але поки ти більше граєш у кіно. Кажуть, у тебе досить високі гонорари?
А як інакше? Якщо в авторів кінопродукту є потреба в моєму таланті, в мені, то ми завжди домовимося про певну оплату. Хтось каже, що в кіно мало платять, — друзі, це ваша проблема. Ви мусите виборювати свої гонорари, у нас немає профспілки в кіно взагалі. Продюсери говоритимуть вам, що в них державний проєкт, крихітний бюджет — ну, тоді не дзвоніть мені, не знімайте — шукайте тих, хто погодиться зніматися за тисячу гривень. Є певні статуси — в цій професії я віддаю себе по-справжньому щодня, грубо кажучи, "вмираю" на знімальному майданчику або на сцені. Вважаю, це коштує певних грошей, бо, по суті, реалізатор всього в проєкті — актор. Тебе всі бачитимуть, оцінюватимуть, і від тебе залежить, чи буде цей продукт якісним. Тож кожен актор мусить виборювати себе в цьому жорстокому світі. На жаль. Мене в цьому плані багато чого навчила вулиця — я виріс у Києві в Старій Дарниці. Не дуже благополучний райончик, де всі звикли відповідати за свої слова. І це вибудувало в мене певний характер.
А ще ти виріс у не досить добре забезпеченій сімʼї…

У багатодітній родині, де завжди рахували гроші, — тож знаю, що таке збирати метал по звалищах і здавати його в утиль, щоб заробити кишенькові гроші. Я знаю, як це, коли батьки ночами працюють, щоб прогодувати дітей.
Ми всі — а це 12 осіб — жили в бабусиній квартирі, і держава ніякої квартири додатково нам не дала, виплат ніхто не отримував. У мене мати навіть не героїня, хоча дітей у неї шестеро — в мене є ще три брати і дві сестри. Але ніхто наркоманом не став, кожен здобув освіту — і це заслуги батьків і, по суті, місця, де ми сформувалися. Тож вважаю, що жодного боргу перед державою не маю.

Я був соціально незахищеною людиною і залишаюся тут тільки тому, що люблю цю країну і хочу, щоб тут жили мої діти, щоб в них були хороші медицина та освіта. А ще хочу, щоб нашими театрами керували офігенні керівники, а не популісти, які корчать з себе філософів та аристократів, а насправді це — просто оболонка. Має бути щось чесне, справжнє, щире…
Ти дуже щирий! Важко з цим жити?
Так і є. Але я кайфую! Хоча часто у дворі я за це отримував по обличчю, але потім і давав здачі. І це стимулювало, робило мене сильним.

Мені навіть іноді народні артисти кажуть: "Ну ти, Діма, мужичара! Іноді як скажеш — аж до сліз!" Так в цьому ж сенс нашого буття. Я можу закритися, тихенько працювати в якомусь театрику, бути "сірою мишею" й плакати: "Ай-ай-ай, все погано!" Але може комусь комфортно так жити, мені — ні!
Без проб
Ти знявся у фільмі "Довбуш" в Олеся Саніна і був чи не єдиним актором, кого запросили туди без кастингу. Як так відбулось?
Санін був одним із перших випускників Валентини Іванівни Зимньої й приходив дивитися наші студентські роботи. Він казав: "Діма, в тебе такий офігенний типаж! Я колись зніму тебе у своєму кіно!" Ну, я не сильно радів, бо відомі режисери вміють говорити, але рідко свої слова реалізують. Та одного разу він позвав мене на кастинг. Я спочатку думав, що це якийсь "разводняк", бо як так — культовий режисер після "Поводиря" та "Мамая" пише, що в нього є для мене роль. Але мене і Сергія Стрельнікова не кастингували взагалі.

Процес знімання був дуже важкий і довгий, але те, що вийшло, навіть з урахуванням того, що 40 хвилин матеріалу до фільму не увійшло, — значуще явище в українському кінематографі. Я вважаю, що фільм "Довбуш" увійде в історію. Тож за цю картину варто було боротися.
Ти — актор серйозний, але періодично знімаєшся в комедіях...
У мене за час війни було дві комедії. Я погодився на роль у "Зв’язку", скетчкомі про сімʼї, які під час війни спілкуються на відстані. Прочитав сценарій, і мені сподобався прикольний новий формат знімання через вебкамери.

Ну і, звичайно, комедійний серіал "Встигнути до 30" для каналу ТЕТ (другий сезон серіалу вийшов восени 2024 року і є доступним для перегляду на платформі Netflix, — Прим. Ред.). У нього дуже класні рейтинги, бо і матеріал хороший, і режисер Віктор Медведський крутий — з ним було легко працювати. Я дуже люблю імпровізувати, а режисер мені це дозволяв, і виходило все дуже природно. А ще акторки в серіалі такі класні — Анютка Кошмал, Дашуня Петрожицка і Настя Остреїнова. Обожнюю відриватися з ними перед камерою!

Твій герой у "Встигнути до 30" Фіма — легковажний, ледачий, але щирий і веселий хлопець. Наскільки ви схожі?
Він такий же любитель подуркувати, як і я. Я в цій історії граю сам себе. Хоча знаєте, насправді всередині в мене дуже багато болю, іноді мене просто розриває від думок про нашу ситуацію, несправедливість всього навколо. Але без гумору я не можу жити — люблю "хі-хі — ха-ха". Але якщо треба поговорити серйозно — це теж я. Дехто в цих моїх гранях плутається. Але мені так легше існувати. Тому й кіно в мене дуже різне. Є "Прибулець", "Юрчишини", ті ж "Козаки. Абсолютно брехлива історія" — там все побудоване на гуморі.

А є фільм "Ангели-2" чи драма "Вірити", в якій повно епізодів просто "на розрив". У "Вірити" я граю головну роль — католика Петра, який 30 років був ув’язнений у Сибіру за віру, і 1953 року повернувся додому на Вінниччину. Сюжет заснований на реальних подіях, українська католицька церква знімала фільм разом із поляками, і вийшло доволі рейтингове кіно. Його можна вільно подивитись у YouTube — дуже раджу.
Ти не приховуєш, що сім’я для тебе — це джерело сили. Але сьогодні твоя дружина Ольга та сини Захар і Любомир перебувають у Германії. Як ти витримуєш стільки часу з ними на відстані?

Ми постійно на звʼязку, щодня зідзвонюємося, фоточки шлемо, по відеозв’язку говоримо — діти відчувають мою присутність. І вони розуміють, чому вони там, хоча інколи чую: "Тату, я хочу додому". Соломʼянський район, де ми живемо, нормально обстрілюють — через будинок прилетіло, а потім через дорогу приліт. Це небезпечна лотерея, а для дітей — щоразу стрес, і я як батько не хочу, щоб мої діти жили в цьому. Бо після війни їх потрібно буде довго вводити в нормальний світ.

Мій старший син Захарчик має розлад аутичного спектра — йому в Німеччині навіть оформили інвалідність. Але він — просто казкова дитина! Йому в листопаді виповнилось десять рочків, але коли сімʼя евакуювалась до Німеччини, він був ще в першому класі. А в Німеччині у 7 років вже навчаються у другому класі, тож малий одразу пішов на клас вище. Уявляєте?! Дружина з ним тоді багато займалася. А малий, Любчик, одразу адаптувався, ходить до садочку і вже серйозно шпрехає німецькою. Я йому кажу: "Шукай у всьому плюси, а далі ви повернетесь, і будемо всі разом". Просто зараз такий період, коли я не відповідаю за певні процеси, не можу їх контролювати, і це для мене найважче.
Текст: Оксана Гончарук