"Приїхали репартьори з Києва — їм треба заспувать!". Як гурт "Шум’я" шукає в експедиціях традиційні пісні та популяризує їх
Фольклорний гурт "Шум’я". Фото надане героями
"Дуже тішить, що традиційні культура та музика вже не вважаються чимось нудним чи фріковим", — каже Анна Комар, одна з учасниць "Шум'я".
"Шум'я" — один із фольклорних гуртів нового покоління, який виконує традиційні пісні та популяризує їх у сучасному культурному просторі. Свої композиції його учасники знаходять і записують під час експедицій українськими регіонами, у сімейних та фольклорних архівах.
Також на рахунку "Шум'я" два альбоми з традиційними піснями — "Голоси" та "По саду".
Для "ТиКиїв" його учасниці Анна Комар і Тетяна Собко, засновниця гурту, розповіли про свій репертуар, експедиції та цінність композицій, які їм передають виконавці старшого віку. Також вони діляться своїми думками про те, чому традиційна музика набула значної популярності серед молоді.
24 лютого 2022 року мали оголосити про своє заснування
Як було засновано гурт?
Тетяна: Створити гурт було моєю мрією дуже довгий час. Я хотіла знайти таких людей, як я. Людей, які захоплюється традиційним співом, готові досліджувати його та горять цим, але не мали привілею або просто так склалось у житті — здобути етномузикологічну чи фольклористичну освіту. Водночас ціллю також було мати якісне звучання, професійний і науковий підхід.
До того я вже довгий час співала з різними людьми: когось вчила, із кимось вчилася разом. Ми просто збиралися вивчати в парку пісні або в межах якихось дружніх спільнот. Так зібралася певна кількість людей. 19 лютого 2022 року ми записали свої перші відео. Зранку 24 лютого ми планували опублікувати їх, заявивши про наше виникнення.
Зрозуміло, що ми їх не опублікували. Нас розкидало по різних містах. Одна людина взагалі опинилася за кордоном.
Ще раз зібралися ми вже весною. Коли перший шок і ефект "просто виживання" минули й увага до традиційної культури збільшилася, ми вирішили, що треба все-таки продовжувати й публікуватися. До нашого складу додалося кілька нових людей, зокрема Аня.
Враховуючи воєнну реальність, нашим першим репертуаром були козацькі та солдатські пісні.
Пісні яких регіонів ви здебільшого виконуєте? Як відбувається їхній відбір?
Тетяна: Ми багато орієнтуємося на те, звідки родом ми й інші учасники гурту. На пісні, які ми записували або співали в наших родинах, або на пісні, які можемо знайти поблизу місця народження когось із нас.
Наприклад, моя мама Оксана Собко записувала багато пісень від моєї прабабусі та її родичок. Мої родинні записи — з містечка Красилів, Хмельницька область.
Є пісні з села Охматів, Черкащина, які я записувала також із допомогою мами й друзів родини.
Також велика частина нашого репертуару походить із батьківщини двох наших учасників — міста Гребінка на Полтавщині та села Сербинівка, яке розташоване поруч. Гребінківський район і навколишні села — це така сфера наших інтересів.
Є композиції, які ми знаходили на оцифрованих записах тамтешніх концертів.
Раніше в селах і районних центрах була така річ, як звітні концерти самодіяльності регіону. На них можна спіймати автентичні гурти з їхніми піснями. Більшості людей, які тоді співали, уже немає серед живих, а тим, хто є, вже важко співати. Але ми ще можемо знайти те, що вони співали, коли це зафіксовано.
Ще частина пісень походить із Кропивниччини — батьківщини Максима Леонтьєва, іншого учасника. Крім того, є частинка з Чернігівщини. Здається, ніхто з нас звідти не родом, але ми були там в експедиціях, і багатьом із нас цей регіон дуже подобається.
Плюс є пісні, які нам дуже подобаються, але записані не нами, десь в онлайн-архівах.
"Приїхали репартьори з Києва — їм треба заспувать!"
Як проходять ваші експедиції?
Анна: Насправді по-різному. Зазвичай є, як я це називаю, поклик всесвіту: нам пише людина в особисті або знайомі. Тоді ми починаємо планувати експедицію.
Не знаю, як було в моїх колег, коли вони їздили без мене, але в мене це завжди була не дуже запланована, зімпровізована за кілька днів подорож. І в цьому, напевно, є своя цінність.
Я була в експедиції на Чернігівщині. Ми з моєю подругою Катериною Нікитенко поїхали в село Верба, де в неї були родичі. Вони влаштували нам зустріч із бабами, які ще могли співати.
Баби почали імпровізовано збиратися компанією. У мене навіть є телефонний запис, де одна з них подзвонила іншій й сказала: "Ольга! Бежи бєгом да Стапанавнаї, тіки одінь нармальну жильотку, не ту, в якій ти да карови ходиш. Приїхали репартьори з Києва — їм треба заспувать!".
Це була моя перша експедиція. Я тоді ще не знала, які запитання треба ставити, тому що мене цьому не вчили. За освітою я літературознавиця, а не фольклористка. Це все відбувалося якось інтуїтивно. Ми тоді насправді назбирали досить пристойну кількість пісень.
Вони сьогодні дуже цінні. По-перше, тому що та частина Чернігівщини перебуває під постійними обстрілами, і зараз ми не можемо туди знову приїхати з міркувань безпеки. По-друге, однієї з учасниць тамтешнього гурту вже немає серед нас.
Три чи чотири пісні, записані під час тієї експедиції, зараз входять до нашого основного репертуару. Одна з них набула "людської слави" в певних колах. У народі її називають "Охвіцерова жена". Повна назва — "Через річеньку прощалися". Вона увійшла до нашого першого альбому "Голоси", тож її можна послухати.
Я знаю, що є етнографи, які їздять в експедиції з усією можливою записувальною технікою. Це правильно, в ідеалі так і має бути. Але в моїй першій експедиції таких ресурсів не було. Ми використовували просто два диктофони й камеру GoPro.
Усе відбувалося в такому імпровізованому колі. Якщо вже зовсім відверто, то це було застілля.
Тетяна: Щодо застіль, то це, до речі, поширена річ. Особливо якщо потрібно зібрати кількох людей, які колись співали разом, але вже давно цього не роблять. Треба якось їх зібрати й щоб їм не було нудно.
В Охматові, де ми з мамою записували пісні, у нас були друзі, які знали бабів, що співали, але вже не збиралися разом. На жаль, свого авто в нас нема, але воно було в наших друзів. Вони їздили по дворах досить великого села, щоб зібрати всіх бабусь разом, бо дехто з них уже погано ходив. Людина, якій більш ніж 80 років і яка живе в селі, часто не дуже мобільна.
Тоді теж накрили стіл, за яким записали понад десять різних пісень.
Анна: До того, як з'явилися камери й диктофони, традиція передавалася з покоління в покоління. По суті, від однієї людини до іншої природним чином. Те, що ми можемо собі дозволити зібрати команду, яка все це красиво запише й зніме, — це прекрасно й дуже важливо.
Але мені також здається, що стареньким людям усе-таки легше передавати це в такому природному середовищі. Надто багато носіїв традиції вже дуже старенькі. Навіть живучи в одному селі й у сусідніх хатах, їм важко бачитися з одне одним. Та й що вони там не бачили, якщо вже пів життя знають одне одного й співали разом?
Якщо ж вже є такий привід зібратися, то треба вже й випити та закусити (сміється).
Тобто люди пишуть вам у Direct: "Є гарні пісні. Приходьте й записуйте"? Щось подібне?
Анна: Абсолютно.
Тетяна: Ми цьому дуже-дуже раді.
"У нас уже є замовлення на грудень"
Як часто ви виступаєте?
Анна: Є більш і менш гарячі сезони. Звичайно, в нас дуже активний колядницький сезон. Там буквально все по днях розписано.
Багато людей, які хочуть запросити колядників, вже зрозуміли, що треба бронювати все заздалегідь. Наприклад, у нас ще з літа є замовлення на грудень (сміється).
Це також купальський сезон, веснянки (обрядові пісні, пов’язані з приходом весни — прим.). Загалом все, що пов'язано з обрядовим циклом. Зараз традиційна культура переживає величезний розквіт: люди почали пригадувати, що в нас є і Купала, і Масниця, і Колодій. Раніше до цього не було такої уваги.
Як ви створюєте образи для своїх виступів? Чи стараєтесь, щоб вони якнайбільше відповідали автентичному строю?
Тетяна: Це залежить від формату. Є події, де важливий історично-реконструкторський складник. Тобто такі, де ми показуємо, як це було. Тоді так, наша ціль — вдягнути максимально автентичний стрій, підібрати всі елементи.
Анна: "Автентичний" — не в значенні, що ми вдягаємо старі речі. Ми засуджуємо носіння автентики (старовинних традиційних виробів — прим.). Одягаємо відтворені автентичні речі, вже відшиті в сучасності.
Ви вже представили два альбоми з традиційними композиціями. Чи плануєте експериментувати зі своїм репертуаром або музичними стилями? Наприклад, додати електронне звучання.
Анна: У нас уже таке є. Є такий проєкт "Смик". Ми брали участь у його фестивалях і концертах. Ліза Стужук, засновниця "Смику", хотіла, щоб у них були не тільки живі виступи. Вона докладає великих зусиль, щоб це цифровізувати.
Тому на YouTube можна подивитися відео одного з наших виступів там. Він складається з двох частин. В одній ми співаємо автентику акапельно, як робимо це завжди, а в іншій — у супроводі електронного музиканта Terrikon.
Тетяна: Це було в межах події "СМИК.Весна". Після заходу частина виступів, записи лайвів різних гуртів, увійшла до однойменного альбому (до альбому "СМИК.Весна", що є на музичних стримінгах, увійшли дві композиції, виконані "Шум'я" спільно з Terrikon — прим.).
Інколи в нас бувають брейншторми, під час яких думаємо, як знайти формат для експерименту й зробити щось унікальніше, чого інші раніше не робили. Тому ми відкриті до таких експериментів. Але для нас важливо знайти людину з "іншого боку", яка зможе з нами взаємодіяти й допоможе зробити такий експериментальний формат.
"Дівчино, а з якого ви театру?"
Як гадаєте, що сприяло збільшенню популярності традиційної музики саме серед молоді?
Анна: Війна. Мені здається, що ми всі сильно задумались, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Тетяна: У дуже нестабільний час нам усім потрібна опора. Мені здається, багато людей знаходять її у своїй історії, культурі й тяглості поколінь. Це те, на що можна спертися навіть у питанні "хто я" та "як і ким мені бути".
Я знайома не тільки з молодіжними гуртами, а й із тими, які починали займатися цим ще в 1990-х і на початку 2000-х. Дуже символічно, що перший гурт, який почався (зі студентів — прим.) Київської консерваторії та ставив собі за мету саме записувати в експедиціях і реконструювати традиційний спів, має назву "Древо".
Якщо подумати про цю концепцію та перебрати в голові всі покоління співаків і етномузикологів, які це досліджують, то це дійсно свого роду дерево. Тому що все це починали буквально кілька людей ще в 1980-90-х роках. У кожного з них були учні, а в цих учнів — свої учні. Зараз це дерево розгалужується.
Наприклад, ті, хто зараз навчає нове покоління на фольклористиці в університеті Шевченка, в Університеті культури та мистецтв й у консерваторії, — учні тих людей.
Анна: Я дружу з людьми, яким зараз 30 років і які свого часу навчалися на фольклористиці. Грубо кажучи, до Майдану це було зовсім непопулярно. Коли ти казав, що вчишся на фольклористиці, до тебе ставилися трохи, як до фріка.
Зараз у нас із колегами є мем: якщо ти їдеш на виступ в українському строї й тебе ні разу не спитають: "Дівчино, а з якого ви театру?" (в оригіналі питання звучало російською — прим.) — то день прожито дарма (сміється).
Але зараз почали питати це набагато рідше. Це говорить про позитивну тенденцію в суспільстві.
У розмовах із представниками цієї сфери, яким зараз за 30, я чула багато думок про те, що вони 10 років відпахали на цій ниві без жодного фідбеку. Без якогось позитивного відгуку, коли ти розумієш, заради чого це робиш. Це була така альтруїстична діяльність.
Сьогодні, коли почався такий розквіт і з'явилася молодь, якій це цікаво, вони говорять, що почуваються рок-зірками, які дуже довго виступали на андеграундній сцені.
Насправді мені здається, що в традиції дуже багато такої свободи, яка трохи схожа на рокерську чи рейверську культуру.
Мене особисто дуже захоплює, коли наша молодь, яка займається традицією, може піти на рейви й рок-концерти, а потім — на традиційні танці на Алею художників. Дуже тішить, що традиційні культура та музика вже не вважаються чимось нудним чи фріковим.
