Олександр Мурашко: темні таємниці "художника світла"

Фото: колаж "ТиКиїв"

7 вересня виповнюється 149 років від дня народження видатного українського художника Олександра Мурашка, чиє життя було оповите таємницями та випробуваннями. Він вийшов із низів і став заможним, був видатним портретистом і набув європейської слави, став одним із засновників Української академії мистецтв і був убитий у розквіті сил. Спробуємо розгадати загадки життя і смерті українського імпресіоніста.

Олександр Мурашко народився 7 вересня 1875 року в Києві. Його матір'ю була незаміжня попівна Марія Крачковська, щодо батька ж немає жодних відомостей — можна тільки уявити, якою скандальною на той час подією стала його поява на світ…

"Мати його, Крачковська, не будучи заміжня, не наважилася залишити дитину при собі й віддала її майже одразу до села, при цьому скоро слід дитини вона втратила", — так розповідала про дитячі роки чоловіка дружина Мурашка Маргарита. Матір йому замінила бабуся, жінка, за словами тієї ж Маргарити Мурашко, "проста, енергійна, добра, розумна й дуже релігійна".

Хлопчик зростав у бабусі в селі на Чернігівщині, а трохи згодом його забрав до себе на виховання дядько.

Коли Сашкові виповнилося 8 років, мати вийшла заміж за власника іконописної майстерні Олександра Івановича Мурашка й забрала сина до себе в Чернігів.

Хоча теплі стосунки з матір'ю у хлопця так і не склалися (він сумував за бабусею — її єдину вважав рідною душею), та вітчим добре ставився до нього і, помітивши здібності до малювання, почав залучати пасерба до роботи в майстерні.

Життя в родині Мурашко потроху налагоджувалося, вітчим вже мріяв про те, щоб в майбутньому передати Сашкові майстерню... Все змінив випадок: 1887 року голова родини отримав контракт на розпис Володимирського собору, тож сім'я подалася до Києва.

Очолив роботи з оформлення собору відомий історик мистецтв Адріан Прахов.

Він залучив до розпису Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Михайла Врубеля. Юний Олександр побачив роботи цих художників — і його майбутній шлях був визначений раз і назавжди.

Але вітчим бачив пасерба лише іконописцем — і коса найшла на камінь…

Класичний "сирітський сюжет"

Далі все відбувалося за класичними канонами "бідного талановитого сироти": роботи хлопця побачив Прахов, спробував переконати вітчима — безрезультатно. І 15-річний юнак після бурхливої сварки з вітчимом утікає з дому, ночує на баржах, водиться з бурлаками, хворіє, голодує, малює…

До перемовин Прахов залучив Миколу Мурашка — художника, який мав власну школу в Києві, рідного брата вітчима впертого хлопця. "Старий учитель" не надто схвально відгукувався про характер юнака ("Він здається талановитим, але егоїстичний і нібито досить дурний. Сердечність у нього проявляється, але, здається, тоді, коли вона йому не багато вартує"), але взявся допомогти.

Зусиллями Прахова, Мурашка, Васнецова і Нестерова опір вітчима було зламано. І нарешті відбулося примирення: вітчим погодився відпустити хлопця вчитися до школи брата. Трохи згодом, по смерті матері, він офіційно всиновив пасерба та дав йому своє прізвище: так у 18 років з Олександра Красицького той став Олександром Мурашком — за цим ім'ям його зараз і знають у світі.

Протистояння з вітчимом надалі призвело до парадоксів у творчості художника. Олександр Мурашко назавжди залишився "світським митцем": він не звертався до біблійних сюжетів. Але написав "Благовіщення" — абсолютно унікальне полотно, що западає в пам'ять кожному, хто його хоч раз побачив.

Петербурзькі випробування

Олександр їде до Петербурга: тільки там на той час можна було здобути художню освіту. Вступає до художньої академії, а за два роки потрапляє в учні до Іллі Рєпіна (до справи приклався "старий учитель" Микола Мурашко, який не тільки вчився з Рєпіним, але й залишився його другом на все життя).

Молодий Мурашко обрав напрямок — портретне мистецтво й жанровий живопис. Канікули проводив в Україні, звідки привозив, крім натхнення, багато робіт. Не дивно, що й сюжет його дипломної роботи "Похорон кошового" був навіяний українською історією.

Рєпін завжди піклувався про своїх учнів: підкидав їм "грошовиті" замовлення. Молодий Мурашко проявив себе вправним портретистом, але не вмів догоджати багатим клієнтам. Високий, худорлявий, із гривою скуйовдженого волосся, сором'язливий і мовчазний, він, як сам про себе казав, "не мав манер, був таким собі босяком".

Понад усе він мріяв побачити світ — і мрія його здійснилася: за дипломну роботу "Похорон кошового" Олександр Мурашко отримав стипендію у 2000 карбованців для закордонної поїздки.

Париж, Відень, Мюнхен змінюють у молодому художнику все — від тематики та стилю живопису до зовнішнього вигляду. Він жадібно поглинає життя — яскраві барви, нові тенденції, на його полотнах з'являються прекрасні та неоднозначні "дами" ("Біля кафе", "Дівчина у червоному капелюсі").

Із закордону Мурашко повертається до Москви, де й працює деякий час модним портретистом. Але, як згадувала дружина, "Москва не прийняла Олександра". А може, це він не прийняв Москву?

Тоді Мурашко повертається до Києва, бо "тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура…"

Під небом Києва

Олександру Мурашко 34 роки, він входить у моду як світський портретист, завойовує авторитет у колег, стає франтом. Крім того, докладає чимало старань для консолідації місцевих митців, сприяє створенню Київського товариства художників.

Характер його вирівнюється, він стає врівноваженим і зосередженим. Збулися слова Прахова: "Мазило із Саші вийде бездоганний, але йому необхідно дисциплінувати свій талант".

А ще він закохується...

Обраницею художника стала Маргарита Крюгер — молода непересічна жінка. Вона була дочкою заможного київського нотаріуса, в дитинстві отримала прекрасну домашню освіту, пізніше навчалась у Смольному інституті шляхетних панянок у Петербурзі. А з 1902 року розпочала педагогічну діяльність у приватній жіночій гімназії, яку відкрила її старша сестра.

Це був шлюб, про який вона згодом напише: "Десять років великого глибокого щастя". Маргарита стане його музою, коханою, другом, але… Не матір'ю його дітей. І тоді подружжя прийме в доньки маленьку дівчинку (знову загадка в життєписі художника — ким були батьки маленької Катрусі?).

Мурашко плідно працює, бере участь у виставках. 1906 року картина "Карусель" отримує золоту медаль на міжнародній виставці в Мюнхені.

Її придбав Музей мистецтві Будапешта за 1200 німецьких марок. Подальша доля картини невідома (сліди її були втрачені під час Другої світової війни; в Національному музеї України в Києві зберігається ескіз до "Каруселі").

За три роки він вже мав персональні виставки з 25 картин у Берліні, Дюссельдорфі й Кельні, а в 1911–1912 роках взяв участь у виставках мюнхенського Сецесіону.

На його картинах все більше сонця й радості, його називають "художником світла". В тематиці жанрових картин — все більше українського колориту ("Зима", "Селянська родина", "Праля", "Продавчині квітів", "Неділя").

1913 року Олександр Мурашко відкрив власну майстерню на останньому поверху висотного будинку Гінзбурга на вулиці Інститутській. Викладання в ній відбувалося на високому рівні й було близьке до педагогічних засад Миколи Мурашка. Крім науки живопису, там читали лекції з історії та філософії мистецтва. Олександр Мурашко мріяв створити в Києві осередок високого мистецтва.

Але прийшов 1917 рік…

Революційне лихоліття

Як і більшість творчої інтелігенції, художник сприйняв революційні події з надією на краще. Особливий злет духу він відчув, коли 1917 року в Києві відкрилася Українська академія мистецтв. До неї належали такі знаменитості, як Михайло Бойчук, Георгій Нарбут, Федір та Василь Кричевські. Одну з майстерень очолив Олександр Мурашко.

Він, сповнений ентузіазму, запросив своїх друзів-художників оселятися навколо його будинку на Лук'янівці, в такий спосіб намагаючись створити ідеальний світ чистого мистецтва. Але з приходом більшовиків настрої в суспільстві змінюються: з 1919 року занепад, бандитизм, "червоний терор" і зневіра починають створювати страшне тло картин Мурашка. Доволі характерною є його тогочасна робота "Жінка з квітами" — кольори все ще яскраві, але сонце й легкість зникли, натомість виникли чорно-червоні контрасти…

Мурашко не здається, із середини травня 1919 року він поєднує роботу в УАМ зі службою у Всеукраїнському державному видавництві. Це був орган із важливим ідеологічним навантаженням. Адже видавнича продукція — один із найвагоміших засобів агітації. Мурашко працював у художньому підвідділі "Всевидава".

У той самий час його… заарештовують як "буржуя", який не сплатив контрибуцію!

Наприкінці травня 1919 року в газеті "Известия ВЦИК" опублікували прізвища осіб, які мали сплатити контрибуцію. Це були примусові грошові внески та надзвичайні революційні податки, які органи нової влади стягували із заможних верств населення. До списків потрапили десятки киян, зокрема й Мурашко.

Його зобов'язали сплатити 25 тисяч карбованців. Тих, хто відмовлявся вносити гроші, заарештовували й відправляли на примусові роботи. Саме це трапилося з Мурашком. За ним прийшли 8 червня й відправили возити ліс на дрезині. "Але не приготували ні їжі, ні нічлігу. Вони самі заселили якусь пусту дачу, знайшли самовар і провізію і, повечерявши, залягли спати. Наступного дня багатьох відпустили, зокрема і його за посвідченням, яке я дістала", — писала у спогадах Маргарита Мурашко.

Постріл у потилицю

Олександра Мурашка було вбито пострілом у потилицю революційним патрулем із трьох матросів у ніч на 15 червня 1919 року.

Це те, що відомо офіційно й підкріплено спогадами дружини.

Того вечора подружжя гостювало в сусідів — родини київських адвокатів Шустових. Атмосфера в домі панувала затишна, пили чай, розмовляли. Художник розказував про своє дитинство й запальний характер. Мурашки прострочили комендантську годину, вийшли з гостей по першій ночі й пішки попрямували додому. Чоловік не нервував: у місті його знали, до того ж мав перепустку.

Неподалік від дому їх перестрів патруль. Маргариту примусили зайти до будинку, Олександра повели кудись "для перевірки документів".

Існує кілька версій того, що сталося далі.

Офіційно 17 червня 1919 року газета "Известия ВЦИК" стверджувала: "Труп Мурашка знайшли в будинку 18 на Дорогожицькій вулиці. Бандити зняли з покійного костюм, персні, забрали гроші". Але вдова художника спростовувала цю версію: "У будь-якому разі, це не були просто грабіжники: вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики тощо".

Ходили чутки, що художника "пустили в розхід" через помилку в чекістських документах, сплутавши з кимось іншим. Були й ті, хто наполягав на версії вбивства через національні погляди, яких дотримувався Мурашко. Хай там як, а 1919 року загинути творчому інтелігенту в Києві було значно легше, ніж вижити…

Доля Маргарити Мурашко теж склалася трагічно. Є дані, що вона в середині 1930-х удруге вийшла заміж за архітектора німецького походження й виїхала до Криму. 1936-го їх обох було заарештовано "як німецьких шпигунів". За рік по тому чоловіка розстріляли, Маргариту вислали до Карлагу в Казахстані, де вона померла 1938 року. Доля дівчинки, яку виховувало подружжя, теж не дуже ясна: відомо, що вона рано вийшла заміж і виїхала з України.

Роки минули, і ми дивимося на сповнені світла й радості картини Олександра Мурашко, не згадуючи темні таємниці його життя.

Адже не дарма "художник світла" радив учням: "Будьте в мистецтві як діти — щирі й безпосередні". 

Текст: Катерина Провозіна  

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter