Три роки незламності: як війна змінила життя відомих українців

Біль, втрати, переоцінка цінностей… Три роки повномасштабного вторгнення стали випробуванням для кожного українця. "ТиКиїв" запитав у відомих людей, як змінилося їхнє життя з 24 лютого 2022 року.
Сергій "Колос" Мартинюк, лідер гурту "Фіолет", військовослужбовець

Лютий 2022-го ознаменувався для мене черговим туром гурту "Фіолет" — звичністю, яку ми почали забувати під час ковід-паузи. За кілька днів до повномасштабного вторгнення ми повернулися з останньої частини туру: Дніпро, Харків, Суми. Новини вже рясніли тривожними заголовками, але ми наївно вірили, що це лише черговий виток інформаційної війни.
Змінилося все. Нині частина "Фіолету" служить в армії, і про системну концертну діяльність навіть важко говорити. У вільний час я намагаюся писати пісні, записувати їх, створювати нові проєкти. Вже після вторгнення вийшли й новий альбом "Фіолету", і мій роман "Кушмарджак". Запит на українську культуру зріс у рази.

Сприйняття часу та важливості речей змінилося. Інколи живеш за панківською філософією — ніби завтра немає. Але народження доньки невдовзі після початку вторгнення змінило все. Це мотивує, тримає й змушує будувати хоча б якісь плани, це відповідальність.

Країна виснажена, але тримається. Слово "перемога" зайвий раз не вживають. Прірва між адекватністю та байдужістю росте. Поки на фронті гинуть військові, а міста потерпають від обстрілів, певний прошарок людей танцює під російську музику й виводить їхніх артистів у топи. Це тригерить і підсилює мій внутрішній радикалізм.
Я вірю в краще. Хочу записати альбом, видати збірку віршів. Хочу, щоб усе закінчилося. Ми цього заслужили.
Міша Правильний, репер, засновник лейблу "Дві стіни"

24 лютого я почав писати пісні як психотерапію — і раптово став артистом. Раніше реп був для мене хобі. Цього дня три роки тому я відчув, що є частиною великої країни й несу за неї відповідальність як громадянин. А ще почав жити зі своєю дівчиною, забравши її в офіс, де ми базувалися з командою. У мене є вірш "Мені подарували війну". Війна справді дала мені багато важливого, що, втім, не заважає мені її ненавидіти.
МУАЯД, співак

24 лютого 2022 року моє життя кардинально змінилося. Ранок починався, здавалося б, як зазвичай — мені потрібно було йти на медичне обстеження для військової медкомісії. Мати підійшла і сказала, що треба збиратися швидше. Я не поспішав, сприймаючи цей день як будь-який інший. Ще не було усвідомлення, що таке війна.
Ми зібралися, вийшли і чекали маршрутку. І раптом — перший вибух. Потім другий. Ми з мамою завмерли від страху. Серце вистрибувало з грудей, але найдивніше було те, що літні жінки на зупинці сиділи абсолютно спокійно, наче це для них стало буденністю.
Після того ми з сім'єю опинилися в Німеччині, і я відчував тривогу за тих, хто залишився в Україні. Щоб допомогти, я почав давати благодійні концерти. Хоч суми були невеликі, кожен виступ давав відчуття, що я не стою осторонь.
Почуття провини за від'їзд не покидало мене, але згодом я зрозумів, що це було рішення батьків, щоб врятувати сім'ю.
У 18 років я повернувся в Україну, відмовившись від можливості навчатися в Німеччині. Мій дім тут, де моє серце. Тут сталася перемога в талант-шоу "Співають всі" та знайомство з сонграйтером Дімою Сисоєвим, що відкрили нові можливості. Я навіть потрапив до лонглиста Євробачення-2025...
Війна посилила відчуття відповідальності. Я використовую всі свої соціальні платформи для спілкування, просуваю українську музику та прагну зцілювати людей своїми піснями. Я вірю, що музика лікує.
Головний інсайт: мистецтво має силу зцілювати й надихати навіть у найтемніші часи.
DIMA PROKOPOV, співак

24 лютого 2022 року розділило життя на "до" і "після". Тієї ночі час ніби зупинився, а потім пішов зовсім по-іншому. Ми прокинулися в новій реальності. Я не забуду цей ранок — ні тишу перед вибухами, ні страх і нерозуміння.
Я завжди вірив, що музика має силу зцілювати. Але в перші дні війни здавалося, що навіть слова безсилі.
Саме тоді народилася "Колискова" — пісня, яку я написав у темряві, коли ніч втратила спокій. Вона стала голосом тих, хто не міг заснути, хто чекав рідних, хто боровся. Я присвятив її українкам і військовим, які віддавали свої сни заради нашого спокою.
Зараз я ще більше ціную наших захисників. Це завдяки їм ми можемо співати, творити, обіймати рідних і просто жити. Їхні історії, їхня відвага й любов до Батьківщини сильніші за будь-який страх.
Відтоді кожна моя пісня змінила свій сенс. Це вже не просто музика — це історія, яку я хочу залишити. Кожен звук і слово стали глибшими.
Я став більше цінувати людей поруч: родину, друзів, слухачів, які знаходять у моїх піснях свої історії, та військових, яким ми всі завдячуємо своїм сьогоденням.
Змінився світ, змінилися ми. Але незмінною залишилася любов — до життя, рідної землі й людей, які не здаються.
Іван Люлєнов, співак, тренер "Ліги сміху"

З 24 лютого 2022 року моє життя змінилося кардинально. Я навчився цінувати кожен момент і діяти рішуче. Відчуття страху і шоку змінилися мотивацією, яку я черпав з героїзму Збройних сил України та всього українського народу. Я вирішив боротися і йти до кінця. Першим кроком стало вивчення української мови (Іван родом з Молдови. — Прим.ред), що я поєднував з благодійними концертами, де спілкування з людьми стало моєю школою. Згодом я почав писати пісні, брати участь в українських YouTube-шоу та телевізійних програмах. Особисте життя також вимагало боротьби. Цей період був надзвичайно складним, але ми з коханою підтримували одне одного, щоб вистояти морально та психологічно, залишаючись разом і рухаючись вперед.
Моє ставлення до багатьох речей змінилося: я прибрав зі свого життя російськомовний контент і людей, які підтримують росію чи російську культуру. Спочатку це була ненависть, але згодом я просто викреслив їх, вони для мене перестали існувати. Я зосередився на допомозі українцям і тим, кого люблю. Я вірю, що наша сила в єдності, і разом ми подолаємо будь-які випробування. Я непохитно вірю в перемогу, у світле, цивілізоване, сильне, квітуче та незалежне майбутнє України. Хочу дожити до цього моменту!

Професійне життя також зазнало змін: я випустив цілий альбом і дав перший сольний концерт, мій творчий шлях набрав обертів. У планах — тур Україною. Я відчуваю, що змінився на краще, щасливий, що я в Україні, у Києві. І навіть попри щоденні загрози, я вірю в ЗСУ, в сили ППО, в українців. Я не уявляю себе в іншій країні. Тут я відчуваю спокій. Мене надихають люди, які борються за свободу, які не віддадуть свою країну божевільному диктатору, які попри небезпеку живуть, будують життя, відкривають бізнеси, працюють і співають. Поруч з такими людьми хочеться жити і змінюватися.
Юлія Яцечко (Юла), СЕО YULA Company

24 лютого 2022 року, 5 ранку. Цей момент назавжди закарбувався в моїй пам'яті. Страх пронизував кожну клітину мого тіла, а шок і нерозуміння паралізували свідомість. Я боялася за дітей, за себе. Ми були з родиною у Вишгороді (чоловік Юли — шоумен Анатолій Анатоліч. — Прим.ред.) свідками перших боїв гелікоптерів над нашими будинками. Це було страшно і незрозуміло.
За ці три роки я хочу висловити безмежну вдячність нашим захисникам. Завдяки їм моя сім'я живе вдома. На початку війни ми виїхали з дітьми, а чоловік одразу повернувся додому. Дні, коли я повернулася в Україну після 11 місяців за кордоном, стали найціннішими. Кожен день далеко від дому поглиблював моє усвідомлення любові до своєї країни.
Повернення стало новою точкою відліку в професійному, творчому та сімейному житті. Я ціную кожен момент з дітьми. Я почала працювати з новим усвідомленням — для чого це Україні і для чого це мені. За кордоном я втрачала себе, бо моя сутність — лише тут, у рідній країні.
Наша компанія змінилася: ми взяли на себе проєкти, що несуть подяку нашим героям. Зараз ми зосереджені на піар-підтримці масштабних подій в Україні — Національної премії YUNA, фестивалю воєнного кіно Cinema for Victory, Віденського балу та інших. Я знаю, для чого працюю: для України, для миру, для майбутнього.
Щоранку о 9-й я згадую тих, хто віддав життя за нашу свободу. Щодня я чую "Пливе кача", бо поруч з нашим домом — кладовище. Війна триває. Я щоденно дякую кожному, хто боронить Україну, серед яких вже не просто знайомі чи друзі, а рідні люди.
Окремо дякую президенту, який залишається на своєму місці і бореться за країну. Я вірю в перемогу, в чесний і справедливий мир.
Євген Синельников, телеведучий, режисер-постановник, ідейний натхненник авторських проєктів з популяризації українського контенту

Повномасштабне вторгнення та пережита в Бучі окупація кардинально змінили ставлення до життя моєї сім'ї. Раніше ми відкладали життя на потім, часто не знаходячи часу для відпочинку та спілкування з близькими.

Після окупації ми усвідомили, що життя — це найголовніше. Тепер ми намагаємося проводити більше часу з дітьми та батьками, влаштовуючи собі вихідні влітку. Ми з родиною зрозуміли, що життя надто коротке, і його потрібно проживати повноцінно. Це змінило наш підхід до всього.

У професійній діяльності ми почали реалізовувати інші проєкти. Якщо раніше ми зосереджувалися на туризмі, то тепер — на людях і силі України. Ми хочемо показувати українців, які, попри все, продовжують творити неймовірні речі. Так з'явилися проєкти "482 Зроблено в Україні" та "Крафтові мандри", що демонструють міцність і стійкість українців.
Люди — це наше все. Я пишаюся тим, що живу в одній країні з такими людьми.
Владислав Пінчук, фотограф, капітан Збройних сил України, військовослужбовець, командир мінометної батареї 130 батальйону київської ТрО

Жити і будувати професійну кар'єру в Україні — це ще той челендж. Соціальні катаклізми постійно намагаються зруйнувати всі твої зусилля. Ще зі школи я займався фотографією, а в студентські роки заробляв фотографуванням у нічних клубах Києва. Заробіток фотографа залежить від соціально-культурних змін. Революція, епідемія, війна — все це впливає на попит.

До початку повномасштабного вторгнення у мене була продакшн-компанія pride.ua з командою і клієнтами. Я проводив рекламні та репортажні знімання, де часто я сам був фотографом.
З початком вторгнення я зрозумів, що не зможу знімати. Я хотів знищувати ворога, а не спостерігати за руйнуванням моїх міст. У перші дні я вступив до лав Сил оборони. Армія прийняла мене таким, яким я є, і я освоїв нові професії з нуля. З досвіду залишилося вміння керувати дроном.

Перший рік війни я не хотів знімати. Все було чуже і незвичне. Згодом, коли ситуація стабілізувалася, я повернувся до фотоапарата і почав знімати побут і портрети побратимів. Критичні моменти фіксував на телефон.
Чим довше триває війна, тим краще розумієш свої сили. Завдання стають типовими, і немає відчуття безпорадності. З'являються алгоритми, планування, контакти в телефоні.
Олексій Комаровський, кінорежисер, продюсер, актор, сценарист і СЕО компанії Idea Films

З початком повномасштабного вторгнення обсяг роботи значно зріс, і, безсумнівно, змінилися акценти. Якщо раніше мотивація полягала переважно у створенні розважального контенту заради самої розваги, то зараз навіть у комедійних проєктах основним є прагнення сприяти ментальному відновленню українців. Робота набула глибшого змісту, з'явилися нові теми, що визначають сутність сучасного кіно і серіалів. Особисте життя скоротилося до мінімуму через зростання професійних і суспільних обов'язків. Залишився лише чіткий графік, необхідна логістика та час на ознайомлення з новими фільмами й серіалами, що є професійною потребою. Суспільне життя також трансформувалося, тепер усе сприймається крізь призму війни. Фраза "Я сміявся, щоб не плакати" стала відображенням загальнонаціонального стану.

Головними подіями для мене стали знімання стрічок, кожна з яких була по-своєму особливою. Зокрема фільму "Область Героїв" — першої кінореконструкції про війну, знятої після 24 лютого, прем'єра якої відбулася в умовах повного блекауту. Кінокартина мала на меті показати справжнє обличчя війни — подвиг простих українців, волонтерів і медиків, чиї мужність та самовідданість важливо було донести світові.
Робота над серіалом "Сусіди назавжди", присвяченим культурним особливостям українців і поляків, презентованим на міжнародному медіаринку в Польщі, який наразі перебуває на етапі розвитку.
Знімання романтично-авантюрної комедії "Коли ти вийдеш заміж?", де ключовим відкриттям стала копродукція з міжнародними партнерами. А також зараз створюю кіно для молодіжної аудиторії, яке покликане надихати та допомагати молоді у пошуку своєї ідентичності, підтримувати їхню емоційну стійкість і віру в майбутнє.

Найважливіша зміна відбулася внутрішньо. Головна мотивація тепер — створювати українське кіно нового покоління, яке буде суттєво відрізнятися від попереднього. Проєкти повинні відображати дух і проблематику нової епохи, чітко розмежовуючи життя на "до" і "після" — у професійній, суспільній та будь-якій іншій діяльності.
Ксенія Бугрімова, кіно- і телепродюсерка, режисерка

З початком повномасштабної війни я втратила майже все, що будувала роками: багаторічні контракти, значні фінансові вкладення у кіновиробництво та плани, які здавалися непорушними. Моє життя розділилося на "до" і "після". Але замість того, щоб опустити руки, я усвідомила, що моє покликання — не просто знімати кіно, а й розповідати історії, які мають значення.
Я завжди працювала з масштабними проєктами, адаптуючи всесвітньо відомі формати The Bachelor, The Biggest Loser, "Україна має талант" та "Холостячка" для українського глядача. Але війна змінила вектор моєї діяльності. Я переїхала до Великої Британії, де почала працювати над документальними та адвокаційними фільмами. Одним із таких став Home for Ukraine — про переселення українців та виклики, з якими вони стикаються.

Зараз я працюю над документальним фільмом DAD, який через історію однієї сім’ї розповідає про 100 років вимушеного переселення, втрату, спадкову травму та силу відновлення. Крім того, я заснувала The International Women & The World Film Festival — простір, де жінки-кінематографістки можуть ділитися своїми історіями про війну, мир і силу жіночого лідерства задля досягнення миру.
Попри війну, я продовжую творити, бо вірю: історії мають силу змінювати світ. Ми не можемо дозволити, щоб біль та втрати стали лише сухими цифрами у статистиці. Наш обов'язок — зробити їх почутими. Бо поки триває війна, наша боротьба — це не лише фронт, а й пам’ять, голос і правда, яку не можна змусити мовчати.