Григорій Бакланов: "Серіалу "Спіймати Кайдаша" не потрібне продовження, сьогодні в країні інші герої"

Актор Григорій Бакланов. Фото: Діана Тульчій

Чотири роки тому відбулася прем'єра серіалу "Спіймати Кайдаша" сценаристки Наталки Ворожбит. Він підкорив глядача з першої серії. Роль Лавріна у сучасній версії класики зіграв Григорій Бакланов (29) і буквально прокинувся відомим. Попри війну, актор багато грає у театрі та знімається в кіно.

Григорій Бакланов розповів "ТиКиїв", як актори проживають війну на сцені, чи буде продовження у "Спіймати Кайдаша" та в якій виставі його можна побачити разом із дружиною.

Нині граємо не про те, як вижити, а про те, як жити

Якщо вивчати київську театральну афішу, то Григорія Бакланова в ній багато. Ти встигаєш з'являтися майже одночасно на різних майданчиках. Наприклад, у театрі "Сузір'я" 27 лютого відбудеться наступний показ нової вистави "Круасани з мигдалем", де граєш разом із дружиною, акторкою Анастасією Цимбалару.

Це спільна режисерська робота Володимира Абазопуло та Ярослава Гуревича. Вони створили її за новелою Рената Сеттарова "Музика війни". Це була розповідь про друзів, яку переробили в історію пари. Зіграти запросили нас із дружиною.

Це вистава про наше молоде покоління, яке опинилося у стані війни. Про українців, які вимушені виживати. Вони відклали мирні бажання і мрії на невизначений термін та відкривають для себе інші цінності. 

Наскільки важко проживати війну на сцені, щоразу тривожачи відкриту рану?

Від самого початку повномасштабного вторгнення це було дуже складно. Ці відчуття і так у тобі. З ними приходиш у театр, вистава зупиняється через чергові обстріли, і глядачі в такому ж стані, як актори. А ми ще й граємо про війну. Тобто жодної різниці між реальністю і художнім твором. Глядачі казали, що переставали відчувати самотність, а певні спектаклі були терапією. Та попри такі відгуки, я не мав жодних позитивних емоцій від роботи. 

На жаль, війна вже стала для нас природним середовищем. Але в якийсь момент починаєш знаходити внутрішні місця для спокою та відновлення. Згадуєш, що окрім ненависті, є й любов. Вона завжди поруч, підтримає та врятує у важкі моменти.

Іноді ця дистанція між реальністю та творчістю допомагає краще наблизитися до суті. Раптом стало помітно те, що нас тримало на початку вторгнення і що поступово стали забувати. Нині ми вже граємо не про те, як вижити, а про те, як жити. 

У тебе багато цікавих ролей у Театрі на Печерську. Можеш назвати улюблену?

Кожна вистава, яка народжується в нашому театрі, улюблена для акторів. Бо отримуємо ролі не за розподілом, а за запрошенням і власним бажанням зіграти ту чи іншу історію. У театр ми йдемо не як на роботу. Займаємось тим, що справді подобається. А це заражає глядачів (посміхається). 

Нові глядачі часто приходять до нас через знайомих. Багато людей зізнається, що таке бачать і проживають вперше. З подивом зазначають, що в цьому театрі отримують якісь нові відчуття. 

Автора з театру треба гнати сраною мітлою

Яка найближча прем'єра в Театрі на Печерську?

Ми готуємо на весну прем'єру вистави за єдиним романом Леся Подерв'янського "Таємничий Амбал". Матеріал запропонував поставити наш художній керівник Олександр Крижанівський, який у листопаді 2021 року покинув цей світ. Він дружив з автором та одного дня приніс нам цю книжку. 

Ми були в захваті від роману, тому що не знали такого Подерв'янського. Щоправда, було не зовсім ясно, як до цього матеріалу підійти. Це ж не п'єса, має багато прекрасного описового тексту. Олександр Володимирович запитав, чи нам подобається. Ми сказали, що так. "Якщо подобається, тоді треба робити", — відповів.

А сам Подерв'янський вам у ваших пошуках чимось допоміг?

Ми його одразу на початку роботи запросили на закритий показ. Він сказав: "Робіть, що хочете, бо я своє зробив — роман написав. А далі автора з театру треба гнати сраною мітлою". Так він благословив нас.

Тепер ми відкриваємо "світ Подерв'янського". Як починаєш у нього занурюватися, розумієш, що це реальний, нормальний світ, в якому перебуваємо ми самі. Що більше з цим текстом працюємо, то більше помічаємо такі сцени й людей навколо себе. Просто Подерв'янський вміє все це фіксувати на папері у своєму неповторному стилі.

Це непересічний проєкт, але скажи: ви взялися за Подерв'янського тому, що бракує гарних сучасних українських п'єс?

Тут ви не праві. Наприклад, у Театрі драматургів я граю у виставі "Вибери кращу версію" за п'єсою Наталки Блок. З цією постановкою були на гастролях у Європі. Глядачі з різних країн дякували за те, що ми відкрили для них український театр. 

Захоплююсь нашими драматургами. Вони організували свій театр, реалізовують у ньому власний матеріал і показують усім, що у них круті тексти. Тепер ніхто вже не сумнівається, що в нас є потужні драматурги. Хоча до появи Театру драматургів інші заклади не дуже поспішали брати тексти молодих авторів. 

Цей театр дає можливість ставити нові п'єси. Від цього виграють усі. Щоб мати класну драматургію, маємо її плекати й вирощувати. 

А чи є п'єси молодих драматургів у Театрі на Печерську?

Є чудова вистава за п'єсою Ніни Захоженко "Я, війна і пластикова граната". Усіх на неї запрошую.

Являти світові чисту правду

До війни ти багато знімався у кіно. А що відбувається з ним тепер, є якийсь рух? 

Рух є. Складність у тому, що наше кіно дуже синкретичне. Воно часто переплетене з телебаченням, і багато хто дивиться на український кінематограф із телевізійної точки зору. Але у телебачення свої завдання, я б не очікував від нього якихось великих звершень і ренесансу. А кіно розвивається. Є проблеми фінансування, проте митці вже навчилися знаходити кошти на проєкти. Роблять вдалі копродукції, отримують гранти. 

Тебе сьогодні кличуть у кіно?

Нещодавно я знявся у серіалі режисера Зази Буадзе. Це фронтова драма. Прем'єра очікується у квітні. До знайомства із Зазою був у захваті від його фільму "Мати апостолів". Було цікаво з ним тепер попрацювати. 

Кіно — це ідеологія. Як ти вважаєш, може нам сьогодні потрібно знімати більше воєнних мелодрам?

Ідеологічне посилення під час війни мені здається природною необхідністю. Воно повинно проявлятись у всіх культурних сферах, зокрема в кіно.

Звичайно, потрібні фільми, що допомагають розвантажуватися і скидати стрес. І ті, які підіймають дух та нагадують, в якому стані ми перебуваємо. Так, у нас немає потужностей, щоб знімати масштабне художнє кіно. Але є талановиті документалісти, які здійснюють героїчну роботу, розповідаючи світові, що відбувається в Україні. 

Ми нині боремося з вимислами росіян, які спотворюють правду про війну. Єдиний вихід тут — являти світові чисту правду, беззаперечний, зафіксований факт.  

Сьогодні у нашій країні зовсім інші герої

Торік "Спіймати Кайдаша", де ти зіграв одну з головних ролей, стали показувати на Netflix. Як гадаєш, чи варто після перемоги зняти продовження цього серіалу, розказати історію героїв під час війни?

Думаю, краще за все буде залишити цю історію як вона є, без усіляких сиквелів. Продовження могло би бути одразу, як глядачі побачили серіал, але не тепер. Нині ця поличка вже достатньо заповнена своїми 12-ма серіями, і не треба намагатися набивати її далі. Сьогодні у нашій країні зовсім інші герої. 

Ти родом з Одеси, але в Києві вже понад 10 років. Чи стала столиця тобі рідною?

Одесу свого часу залишив тому, що лише у Києві був університет, який навчав акторської справи. Це був єдиний рух уперед. Столиця давно вже стала моїм містом, в якому я комфортно почуваюсь. Навіть запам'ятав розташування вулиць, і вдається їздити автівкою без навігатора. Можу назвати себе майже місцевим. 

Що тобі в Києві дарує енергію?

Робота! Тому моє улюблене місце в Києві — це там, де я працюю, тобто будь-яка сцена або знімальний майданчик. (Посміхається.) Ось якраз поновлюємо роботу над виставою "За двома зайцями, або Голохвостий", яку вже кілька разів грали на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв. 

Кажуть, що цю виставу не можна пропустити, тому що вона гомерично смішна...

Це правда. Комедія Михайла Старицького вирішена у нас у жанрі рок-мюзиклу з елементами репу. Це перший такий масштабний мюзикл, створений в Україні після повномасштабного вторгнення. Зібралася яскрава та крута команда з Михайлом Кукуюком у головній ролі. Я граю його суперника Степана, у якого Голохвостий намагається відбити Галю.

Це історія про сучасний Київ, але якщо порівняєте п'єсу з нашою версією, то зрозумієте, що у стосунках людей розбіжностей між 19 століттям та сьогоденням немає. Єдина відмінність, що цирюльні тепер називають барбершопами. 

31 серпня тобі виповниться 30. Не прикро, що два роки, а насправді вже 10 років твого життя випали на війну?

А кому це не прикро? Хто б не хотів мати стабільне мирне життя? Але я живий і живу у своїй Україні, яка є, тримається, бореться, яку не захопили "за три дні". Кожен з нас може перебувати у будь-якому пеклі, але це не означає, що воно всередині нас. 

Текст: Оксана Гончарук

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter