"Спільний спадок:" як працює спільнота однодумців, що віднайшла та передала у музей понад 200 старовинних речей
Інтерв'ю з ініціаторкою й кураторкою "Спільного спадку" Аліною Божнюк. Колаж: "ТиКиїв"
Заснований у 2023 році, краудфандинговий проєкт "Спільний спадок" вже передав до Музею Івана Гончара понад 200 старовинних українських речей. Ініціатива об'єднує людей, які захоплюються українською культурою, прагнуть її зберегти й популяризувати.
Учасниці й учасники проєкту відстежують у вільному продажу традиційний одяг, аксесуари, текстиль, картини, ікони та світлини. Після консультацій із фахівцями вони викуповують знахідки за кошти, зібрані їхньою спільнотою. Всього за три роки "Спільному спадку" вдалося зібрати майже мільйон гривень. Потім викуплені знахідки проєкт передає до музейної інституції в Києві для подальшого дослідження та збереження.
Для "ТиКиїв" ініціаторка й кураторка "Спільного спадку" Аліна Божнюк розповідає про те, як народився проєкт, як вони шукають речі та про історію їхніх найрідкісніших і найцікавіших знахідок.
Перед тим як заснувати "Спільний спадок", ти вже була приватною колекціонеркою традиційних речей. Коли й чому ти почала збирати старовинні речі?
Озираючись назад, я не можу сказати, що це було глибоке чи серйозне колекціонування, тому що є люди, які займаються цим дуже довго й дуже свідомо.
З одного боку, мені подобалася традиційна культура, і вдома в мене дотримувалися певних традицій. Але традиційного одягу в нас не збереглося, і я його не бачила, бо не ходила до музеїв і не помічала його в продажу. Може, хіба тільки бачила на старих фотографіях. З іншого боку, мені просто подобалися різні давні речі — те, що ми називаємо вінтажем.
У 2022 році, у травні-червні, коли вже деокупували Київщину, традиційні речі почали продавати й в Instagram, і у Facebook — скрізь. Вінтажні сторінки, за якими я стежила, також почали це робити. І я подумала: "Щось іноземне я купую, а треба собі наше купити".
Я придбала ці речі, спочатку не усвідомлюючи ані фольклорного, ані етнографічного контексту. Просто скоріше як предмети антикваріату, які мені трапилися й дуже сподобалися.
Насправді я купила досить багато — приблизно 25-30 речей. Частина з них досі є в мене вдома. Я шукала й купувала їх до осені.
У цей період я почала більше цікавитися темою нашої спадщини, бачила відмінності між речами за регіонами тощо. Я почала купувати книжки, дивитися музейні колекції й трохи краще розбиратися, що і як. Дізналася, що є не лише сорочки, а цілий стрій, тобто комплект одягу.
Восени того року я зрозуміла, що в мене вже дуже багато цих речей, і я не знаю, що з ними робити далі. Плюс, оскільки я стала більше цікавитися музеями та фольклором, то почала знайомитися з людьми.
Знайомитися з людьми зі спільноти, яка цікавиться цим?
Так, тому що люди почали підписуватися на мене й коментувати мої знахідки.
Взагалі в мене було уявлення, що музей — це щось законсервоване, де речі припадають пилом, ними ніхто не займається й краще їх туди не віддавати. Також я думала, що музеї вже повністю укомплектовані й нові експонати їм не потрібні.
Так я міркувала восени, але потім спільнота почала писати, що, можливо, ці речі краще віддати до музеїв тощо. Тож я вирішила зробити допис в Instagram, щоб мені порадили музеї, куди можна передати частину колекції.
Так мені порекомендували Музей Івана Гончара. Я просто написала їм, і вони були дуже раді взяти більшість моїх речей. Виявилося, що там теж не знали, що зараз все це настільки масово продають в інтернеті, й що можливо купити такі унікальні речі. Вони почали запитувати мене, чи бачила я у продажу ту чи іншу річ. Я почала дещо їм купувати.
Потім я зрозуміла, що не зможу сама викупити всі ці речі, але, напевно, є такі ж люди, як і я, які хотіли б допомогти музею, якби розуміли, наскільки це цінно для нашої культури. Плюс є ті, хто не знають, що саме і де купувати, але хотіли б долучитися. Так з'явилася ідея краудфандингу.
Тоді я якраз звільнилася з рекламної агенції, щоб подумати, що хочу робити далі, тому що мене захопила тема спадщини. Тож я написала своїм уже колишнім колегам і запитала, чи можуть вони допомогти мені із запуском проєкту.
За кілька місяців ми розробили айдентику та лендинг, самі написали дуже багато пресрелізів і розіслали їх. Тобто ми власними силами запустили цей проєкт у березні 2023 року, узгодивши це з музеєм.
Зараз ми з музеєм дуже близькі, а тоді, понад три роки тому, я була сторонньою людиною, в щирість ідеї та порядність якої вони повірили. Мене це дуже надихало — така відкритість.
Де та як "Спільний спадок" шукає старовинні речі? За яким принципом обираєте, що точно потрібно купити?
Ми шукаємо речі скрізь в інтернеті. Іноді буває, що хтось нам пропонує те, що бачив в експедиції. Чи, наприклад, був випадок, коли дівчина на Петрівці побачила ікону. Це такі унікальні випадки, тож здебільшого це онлайн.
Зараз ринок старовини вже дійсно став ринком. Є спеціалізовані групи в соцмережах та аукціони. Є люди, які скуповують речі в селах, викладають їх та перепродають там. Дехто перепродає власні колекції.
Також ми намагаємося відстежувати приватні оголошення, наприклад, на OLX чи в неспеціалізованих групах, де люди просто продають свої речі. Намагаємося шукати по-різному.
У нас є список від музею — це як їхня стратегія для поповнення збірки. Ми шукаємо речі, які відповідають цій стратегії, але це лише частина — те, чого їм не вистачає. Це можуть бути речі з певних регіонів, певні типи предметів чи конкретна річ до конкретного комплекту вбрання. Наприклад, немає хустки, і ми можемо її пошукати.
Крім того, ми шукаємо предмети з підвищеною історичною цінністю. Це, наприклад, речі з Бакоти, затопленого села, або речі людей, яких переселяли, — бойків та лемків. Якщо ж це мистецтво, звертаємо увагу, чи відомо, хто автор та звідки він.
Також часто трапляється унікальна річ — подібних до неї в кращій якості ми раніше не бачили в продажу. Такі, звісно, теж пропонуємо.
Спочатку всередині нашої команди з трьох людей (члени "Спільного спадку", які займаються саме пошуком речей — прим.) ми вирішуємо, чи будемо пропонувати певну річ музею, а далі скидаємо її в музейний чат. Музейні науковці радяться між собою та погоджують або не погоджують її купівлю.
Важливий момент: це узгодження не стосується того, чи хотіли б вони взагалі мати таку річ у збірці. Звісно, вони багато чого готові зберегти. Питання радше в тому, що в нас обмежений бюджет, і вони теж намагаються використовувати його раціонально.
Якщо на початку проєкту було дуже важко зрозуміти, які речі потрібні, в якій якості та в якому естетичному форматі, то зараз, через три роки, у нас дуже сильний метч із музеєм. Тепер вони погоджують купівлю понад половини речей, які ми пропонуємо.
Хто сьогодні входить до команди "Спільного спадку"?
Зараз у нашій команді дуже багато людей — понад двадцять. Це люди, які займаються різним: шукають речі, викладають їх на наш сайт та створюють контент. В основній команді — семеро. Основна команда — менеджерська та універсальна, тож займається всім цим.
Мені здається, здебільшого наша команда — це люди, як і я, які захоплюються культурою й розуміють, що це важливо. Радше це громадські активісти та ентузіасти.
Звісно, за три роки роботи, хоч вона й не оплачувана, але це моя основна діяльність, рівень експертизи став дуже глибоким і в мене, і в усієї команди.
Тобто в нас вже є велика бібліотека з книжками й інформацією та велике коло контактів. І ми багато працюємо над підвищенням своєї експертизи та над тим, щоб нам було до кого звернутися. Тому що навіть у музеї не завжди може бути специфічна експертиза, особливо з урахуванням, що ми передусім шукаємо речі, яких там немає.
Ми часто шукаємо щось унікальне. А якщо це щось унікальне, то, наприклад, науковці музею можуть не знати, як підтвердити за фото автентичність цієї речі. Або ж в них немає "вузького" спеціаліста з конкретного етнорегіону.
Завдяки тому, що в нас вже велика спільнота людей, зокрема тих, які досліджують свій край, ходять в регіональні музеї й відтворюють автентичні речі, ми завжди можемо з ними проконсультуватися.
Є також спільнота меценатів на Patreon — це понад 60 людей. Спільнота експертів, ентузіастів і дослідників — це ще близько 30 осіб. А ще є люди, які за ними стежать, поширюють наші збори та приходять на події — їх може бути до сотні. Тобто насправді активна спільнота "Спільного спадку" — це людей 500, які тою чи іншою мірою допомагають проєкту.
Якими були ваші найрідкісніші та найцікавіші знахідки?
Це речі з Бакоти, про які я вже говорила. Вони унікальні, тому що це чоловічі та жіночі весільні сорочки, які люди вивезли в сусіднє селище перед затопленням цього населеного пункту. Оскільки все відбувалося дуже швидко, люди часто не забирали подібні речі.
Ці речі (знайдені "Спільним спадком" — прим.) із села, якого вже не існує, вперше увійшли до колекції одного з найбільших етнографічних музеїв України.
Ми ніколи не сприймаємо речі як просто фізичні предмети. Це також спосіб говорити про культуру, історію та традиції. У цьому разі — поговорити про трагедію Бакоти й взагалі про трагедію переселених українців.
Також ми зібрали досить велику колекцію речей із Бойківщини та Лемківщини, яких у музеї було дуже мало. Є окремі вироби, а є й кілька цілісних комплектів. Усі вони надзвичайні. Мабуть, найдивовижнішим є комплект із лемківського села, яке увійшло до складу Словаччини, і який нам вдалося повернути в Україну.
Цей комплект включає унікальну річ — спідницю, створену в техніці вибійки. Зазвичай вибійка — це світла тканина з темним орнаментом, а тут — навпаки. Це дуже кропітка робота з дуже дрібним візерунком.
Виявилося, що в сусідньому селі народні майстри створили цех, куди люди могли принести домоткану тканину й обрати візерунок для вибійки, яку виконували вручну. Це такий попередник фабричного фарбування.
Також це всі речі зі сходу України. Нещодавно до нас потрапили підзорник і рушник, знайдені військовими на Донеччині в закинутій, майже розбомбленій хаті. Дружина військового їх відіпрала, і ці речі через нас передали до музею.
Крім того, є досить багато врятованих речей зі Слобожанщини.
Це ще більше долучає ці регіони до українського культурного контексту, тому що, коли немає матеріальних свідчень, нам дуже важко щось протиставити пропаганді чи сказати: "Це українське".
Не просто так знищували нашу і матеріальну, і нематеріальну культуру, щоб ми не могли ані самі побачити, ані світові довести, що це наші землі.
Насправді зараз дуже багато людей пишуть нам, пропонуючи подарувати речі. Мені здається, це неочікуваний ефект від створення спільноти. Люди бачать, що такі вироби взагалі можна передавати, і якщо є страх або нерозуміння того, як віддати їх у музей, то через нас їм це зробити простіше. Плюс згодом музей їх оцифровує, ми про них говоримо, і людям приємно бути дотичними до спільноти.
Якщо говорити про найцінніші речі з погляду давності, то ми врятували хустку та рушник XIX століття з Полтавщини. Вони вишиті в дуже архаїчних техніках, які використовувати ще в XVIII столітті, — буквально в один червоний колір, тому що тоді було доступно менше ниток.
Я дуже пишаюся, що нам вдалося віднайти ці речі та передати їх у музей.
А якими були ваші найдорожчі знахідки?
Це прикраса салба — умовно латка тканини, на якій нашиті дуже різні монети в багато рядів. Такі вдягали на Буковині. По суті, людина носила багатство з собою на шиї. Ця прикраса як була дуже дорогою, так і залишилася такою. Вона коштувала 1200 доларів. До цієї суми ще треба додати десь 23%, бо ми сплачуємо всі податки.
Це перша салба в колекції музею. Музей ще не оцифрував її й не створив атрибуцію, але, думаю, вона теж із XIX століття, тому що там і монети, і тканина дуже старі.
Також за 1200 доларів ми врятували ікону на склі. Лемківські й бойківські комплекти коштували приблизно 20-30 тисяч грн кожен. Ще одна ікона, яка була на дереві, теж вартувала 31,5 тис. грн, а намисто "баламути" — орієнтовно 20 тисяч грн.
Більшість речей коштує 5-10 тис., але також є дуже дорогі й дуже дешеві. Останніх було досить багато. Наприклад, хлібні хустки за 200 грн, очіпки й фартушки — за 1000 грн, і навіть картини чи деякі сорочки — за 800-1000 грн.
Загалом ми врятували понад 200 речей та зібрали для цього майже мільйон гривень.
Чи була річ, викуп якої супроводжувався великими труднощами? Наприклад, ви та одночасно кілька колекціонерів хотіли її придбати.
Насправді такі змагання — це завжди аукціони. Іноді вони можуть заходити занадто далеко, і ми в якийсь момент сходимо з дистанції. Так, інколи це може бути класна річ, але вона стає настільки дорогою, що ми вважаємо за потрібне інвестувати в щось інше.
Нещодавно один продавець виклав на аукціоні речі майстрині з Долинського району Бойківщини. Вона вишивала гладдю картини, підзорники, рушники тощо. Оскільки він виклав багато її речей, і ці аукціони відбувалися в декілька підходів, то це вже були просто якісь торги Sotheby's…
Ми змагалися за кілька речей. Деякі змогли придбати, а деякі були вже надто дорогі, тож ми зійшли з дистанції. Ми дуже раді, що врятували дві картини й підзорник цієї художниці. Все це разом коштувало близько 11,5 тис. грн. Водночас одна з її картин пішла з молотка за понад 30 тисяч грн.
Це були два тижні аукціонів, коли продавець постійно викладав щось нове, а ми приходили, дивилися й намагалися розставити пріоритети. Адже в нас обмежений бюджет, і ми думали: "От зараз купимо, а що як він завтра викладе щось інше?". До того ж багатьох цікавили її картини.
Це було онлайн?
Так, це був онлайн-аукціон. Це, мабуть, був наш найважчий процес викупу, тому що ми постійно були в стресі, думаючи про те, коли й що викладуть нового та як не пропустити ці дедлайни продажів. Ставили собі всі нагадування в календар.
Як сказав продавець, авторка цих картин померла десять років тому, і в неї було дуже багато цих робіт. Більшість із них її син віддав у Долинський музей, а частину продав. Їх купив цей чоловік, який і виставляв їх на аукціон.
Виходить, що, напевно, місцеві та Долинський музей знають цю майстриню, а на широкий загал вона невідома. І ми насправді можемо відкрити її ім'я для України, а в майбутньому й для світу. Нам це було дуже приємно.
Також іноді буває важко знайти спільну мову з людьми на OLX. Там ми знайшли з десяток речей, більша частина яких — це маленькі дитячі сорочки. Адже їх ще досить довго робили для дітей на хрестини, навіть коли люди вже не так часто носили вишиті сорочки та стрій. До речі, давно вже їх не знаходжу. Мені здається, ми всі, що могли, вже викупили (сміється).
Люди продають їх за 200-300 грн, щоб хтось ці речі купив та доношував. А я хочу придбати їх для музею, тож починаю запитувати: "Хто вишивав? Звідки походить ця річ?". Звісно, люди лякаються, тому що і шахраїв багато, і розкривати комусь свою інформацію в інтернеті страшно… Вони не розуміють, навіщо я це питаю. Я намагаюся це пояснити, але іноді люди закриваються.
Тому на OLX, мабуть, не так важко річ купити, як взагалі налагодити цей контакт, щоб отримати від людей таку інформацію.
Але там нам вдалося віднайти декілька історій, як-от про сорочку, яку до Спаса вишивала бабуся для своєї онуки. У неї не було нічого, крім клаптиків тканини, бо це були роки після Другої світової. Купити нитки й мереживо вона також не мала за що. Тож вона ходила до людей та вимінювала свої продукти на них, щоб зробити цю сорочку.
Звісно, коли дізнаєшся такі історії, то цінність цього виробу виростає в рази. Всі речі — це не просто речі, адже коли за ними є історія, то стають зрозумілими і культурний контекст, й історична цінність.
Тому ми намагаємося завжди зберігати ці історії. Навіть коли ми віднаходимо безцінні речі та маємо на них кошти, знайти та зберегти ці історії в умовах онлайн-продажу дуже важливо й дуже складно.
