Анна Лодигіна — про створення фільму про киянина й зірку світового балету Сержа Лифаря
Журналістка Анна Лодигіна — про те, як створювався фільм про Сержа Лифаря. Колаж: "ТиКиїв"
У межах European Festival: Ukrainian Spring у Стокгольмі 6 квітня відбулася світова прем'єра документального фільму "Справа Артиста. Сергій Лифар". Стрічка розповідає історію Сержа Лифаря — киянина та одного з найвидатніших танцівників і балетмейстерів XX століття.
У 17 років він утік із захопленої більшовиками України до Франції, де реформував балет, протягом майже 30 років очолював балетну трупу Паризької опери та співпрацював із такими видатними постатями, як-от Пабло Пікассо та Коко Шанель. Та, попри всі досягнення, Серж Лифар завжди хотів повернутися додому, чому перешкоджав радянський режим.
Для "ТиКиїв" журналістка та авторка фільму Анна Лодигіна розповідає, якою буде стрічка, як під час роботи над нею вона досліджувала розсекречені справи у французьких архівах і СБУ, а також коли фільм вийде в Україні.
Як давно ти досліджуєш біографію Сержа Лифаря?
Вперше я познайомилася з його постаттю чотири роки тому, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Разом із польським суспільним мовником TVP World ми знімали тревел-шоу про відомих українців, які зробили внесок у європейську культуру. Одним із таких героїв був Серж Лифар.
Я почала читати його мемуари. Ми поїхали до Парижа, де знімали в Паризькій опері й записали фантастичне, унікальне інтерв'ю з одним із його учнів — Аттіліо Лабісом. Унікальне, тому що зараз його учні відходять через вік. Через три місяці після запису цього інтерв'ю Аттіліо Лабіса не стало. Тобто це була одна з його останніх, якщо не остання, розмова про Лифаря.
Тоді, звісно, я ще не знала про Лифаря так багато, як сьогодні. Але він мене зацікавив, і саме в Парижі я зрозуміла, наскільки це важлива постать для французького балету. Водночас там, попри різні дослідження, які велися з використанням французьких чи швейцарських архівів, насправді не розуміють Лифаря до кінця. Тому що вони не розуміють Україну, український контекст і те, що його постать ще складніша, ніж вони могли уявити.
Що відбувалося в його дитинстві? Що таке визвольні змагання? І як вони вплинули на рішення, які він ухвалював пізніше, зокрема під час Другої світової війни?
Ми ж не розуміємо французькі контексти. Тому важливо було це поєднати: зрозуміти, ким він був для європейського й французького балету, і водночас показати європейській публіці, чому він був таким і як це безпосередньо пов'язано з місцем його народження.
Яку мету ти ставила перед собою, починаючи працювати над фільмом? Яким хотіла показати Сержа Лифаря?
Насправді я була абсолютно зачарована його біографією, коли починала цю "розвідку". Я впевнена, що вона настільки фантастична (і він дуже складний герой), що заслуговує на екранізацію.
І не просто на один художній фільм, а на багатосерійний пригодницький серіал. Тому що він був не лише людиною балету, а й менеджером. Він зіштовхувався з багатьма викликами та працював із найкращими митцями XX століття — Пабло Пікассо, Марком Шагалом, Коко Шанель та багатьма іншими.
Але мені хотілося розібратися, ким він був насправді, у чому його феномен та як йому вдалося досягти цього. Тому що коли він тікав із захопленої більшовиками України, йому було лише 17 років. Він не мав базової хореографічної освіти, не знав мови й не мав знайомств, але вже за два роки став провідним солістом однієї з труп у Європі. А у 25 років очолив балетну трупу Паризької опери.
Мені було це цікаво. Але, звісно, у процесі розмов з експертами та ознайомлення з різними документами, зокрема розсекреченими справами в префектурі паризької поліції та в архіві СБУ, стало зрозуміло, що це значно глибша історія.
Вона, зокрема, пов'язана з Другою світовою війною, коли Лифар залишився (в окупованій Німеччиною Франції, де продовжив працювати в Паризькій опері — прим.). Потім його звинувачували в співпраці з німцями, і мені хотілося зрозуміти, чи дійсно це було так.
Вчора на прем'єрі фільму посолка України у Швеції Світлана Заліщук запитала, про що для мене ця історія. Коли я її починала, то, напевно, хотіла зняти кіно про те, чи дійсно Лифар співпрацював із німцями під час Другої світової війни. Але у результаті цей фільм для мене — про шлях Лифаря додому.
Все життя він мріяв поставити балет на рідній київській сцені. Але йому не дозволив Радянський Союз, адже він був втікачем для них і, відповідно, зрадником. Він так і не зміг цього зробити — в цьому була його велика трагедія.
Додам, що, напевно, ніхто з нас насправді не знає, яким він був і чому все ж таки робив деякі речі, — це наші гіпотези. Тому в кіно я як авторка скоріше проводжу глядача цією історією. У фільмі немає моїх особистих оцінок. Я залишила їх собі. Мені хотілося, щоб глядач зробив свої висновки й була дискусія про це.
Про які віхи біографії Сержа Лифаря глядачі зможуть дізнатися з фільму?
Насправді було дуже складно зібрати цей пазл, тому що в його житті було так багато подій. Якщо ти не розумієш, що сталося в точці А, то не зрозумієш, чому щось відбулося в точці Б. І таких точок просто мільйони-мільярди.
Тому ми намагалися зробити так, щоб навіть людина, яка не знає, хто такий Серж Лифар, могла зрозуміти його біографію: де він народився, що з ним сталося й таке інше. Щоб люди зрозуміли його внесок у французький балет, чим він особливий та як йому вдалося досягти такого. І зрозуміли цей політичний аспект — наскільки він був визначальним для його життя та як зіграв із ним злий жарт. На жаль, сьогодні, зокрема через певні політичні речі, ми втрачаємо його спадок.
Він створив понад 200 вистав — це дуже багато для балетмейстера. Але, по суті, сьогодні лише одну з них час від часу ставлять у деяких театрах світу — "Сюїту в білому". Тому ми й показуємо цей фільм уперше в Стокгольмі — саме зараз, у квітні, тут відбулася прем'єра "Сюїти в білому". Це унікальна можливість побачити її.
Вчора шведи подивилися наше кіно. І якщо, я сподіваюся, їх вразила ця історія, то в них є можливість піти й подивитися балет. В Україні такої можливості сьогодні немає.
Сподіваюся, що коли цей фільм вийде в нас, і його побачать, знайдуться люди, готові докласти зусиль, щоб повернути й поставити цей балет знову на Батьківщині Лифаря.
Скільки тривала робота над фільмом?
Загалом півтора року. Але перед цим, звісно, дослідження вже було зроблено на 80%. Була зрозуміла ідея й те, з чим ми працюватимемо. Саме це дослідження, напевно, тривало два з половиною роки.
Наскільки розумію, ви знімали у Франції та в Україні, в Києві?
Так, це були два міста — Київ і Париж.
Наскільки глибоким був зв'язок Сержа Лифаря з Києвом?
Дуже глибоким. Ох, це просте питання з одного боку, але складна відповідь. Він усе життя хотів повернутися додому й завжди згадував про дім. Він покинув Київ у 17 років, і тут залишилися його батьки, а також двоє братів і сестра, які згодом емігрували до нього в Париж.
Одна з перших вистав, яку він поставив у Паризькій опері, мала назву "На Дніпрі". Не можна сказати, що її сюжет якийсь патріотичний. Він про червоноармійця, який після революції повертається додому й закохується спочатку в одну, а потім в іншу дівчину. Це любовний трикутник, але його події розвиваються в селі на березі Дніпра.
Тобто людина, яка поїхала з Києва так давно, 15 років тому на той момент… Цілих 15 років! Якщо зіставляти, то ми живемо в умовах війни 12 років, а він 15 не був удома. Там у нього вже був зовсім інший вимір життя, але, зрештою, одну з перших своїх постановок він присвячує Дніпру.
І з його листів, і з усього іншого зрозуміло, що він дуже хотів повернутися додому.
Є дискусія про те, що ми не можемо вважати його українцем, бо він недостатньо спілкувався з українською діаспорою й асоціював себе з містом, а не з країною. Але насправді тоді Україна не мала власної державності, і для решти світу переважно було незрозуміло, що таке Україна. Тільки зараз, на жаль, через трагічні події іноземці починають усвідомлювати, що таке Україна і чим ми відрізняємося від росії.
Як би нам не хотілося думати, що всі навколо знають, що таке Україна, це не так. Ті, хто виїжджають за кордон, усвідомлюють і бачать це, спілкуючись із представниками різних країн.
Тому він асоціював себе з Києвом. Але він знав українську мову, дуже сильно підтримував українську балетну трупу, коли вона приїхала в Париж, та одягнув на прийом із нею вишиту сорочку. Він хотів бути похованим у Києві, але, знову ж таки, Радянський Союз не дозволив йому цього зробити. І, що важливо, — він мріяв поставити на київській сцені свої вистави.
Якщо не помиляюся, були особисті листи, де він писав, що хоче повернутися на українську землю та є українцем.
Так, наприкінці свого життя. Думаю, ми можемо судити про те, ким він себе вважав, за двома речами. Перше, що важливо, — в одному зі своїх останніх листів до дружини він підписався як "Серж Лифар. Українець до кінця". Ця цитата була винесена в його посмертні мемуари "Спогади Ікара", видані його дружиною Ліллан Алефельдт.
Друге — те, що він хотів, щоб на його могильній плиті було написано "Серж Лифар із Києва". Для нього це було важливо. І це людина, яка прожила значно більшу частину свого життя в іншій країні та зробила там кар'єру.
З якими найбільшими викликами ви зіштовхнулися під час роботи над фільмом?
Було занадто багато інформації та занадто багато різних свідчень. Наприклад, розсекречена справа в префектурі паризької поліції…
Ця справа була пов'язана з історією про те, що він нібито співпрацював із Німеччиною під час окупації?
Не тільки. Вони стежили за ним десятиліттями, тому що він був іноземцем: перевіряли, чи не є він радянським агентом. Також Лифар хотів отримати Орден Почесного легіону — дуже поважну нагороду. У зв'язку з цим його теж перевіряли. Потім була Друга світова війна і період після неї.
Тобто це були такі епізоди, і всі документи — французькою мовою. Це було складно робити, як і взагалі зрозуміти, де правда.
Потім ми працювали у Національному архіві Франції, де зберігається допит Лифаря під час так званого післявоєнного суду. Також є різні неопубліковані мемуарні записи в нашому архіві — у Музеї Сержа Лифаря, що зараз є частиною Музею історії міста Києва.
І просто все це скласти в якусь одну історію — це, напевно, було найскладнішим. Далі потрібно було домовитися з усіма — і з французькими експертами, і з усіма інституціями й Паризькою оперою.
Це було непросто. Перемовини з Паризькою оперою тривали пів року без успіху. Буквально за тиждень до нашого приїзду ми нарешті отримали дозвіл на знімання. Це, звісно, була перемога. І знімали ми не просто коридори чи залу опери, а на сцені та за лаштунками.
Також ми знімали репетицію фрагмента балету Лифаря в залі, названій на його честь. У нас є й архівні відео, де він уже в доволі поважному віці проводить там репетиції з артистами.
Це, звісно, були унікальні відчуття — те, що ми зараз там, ми це робимо й повертаємо його як мінімум в український дискурс.
Чи вдалося тобі розібратися з історією Лифаря під час Другої світової війни?
Для себе я розібралася. Але там усе одно залишаються незрозумілі для нас фрагменти. Зараз на власному прикладі ми розуміємо, що до кінця ніколи не знатимемо, що та як, наприклад, відбувалося на окупованих територіях. Тому для нас важливо збирати ці свідчення, і сьогодні ми маємо для цього більше інструментів, ніж люди 80-100 років тому.
Друга світова війна й окупація — це як така собі чорна діра, де так само нищилися документи, хтось щось приховував й намагався себе відбілити тощо. Тобто люди боялися свідчити. Це справді був дуже складний період, і в ньому було складно розібратися.
Мені здається, для себе я вже відповіла на запитання, чому він робив так чи інакше. Але мені б хотілося, щоб кожен глядач зробив свої висновки щодо цієї історії.
З якими іноземними дослідниками ти спілкувалася, працюючи над стрічкою? Чи відрізнялося твоє бачення постаті Сержа Лифаря від їхнього?
Є дуже очевидні речі, як-от те, що він був важливою постаттю для французького балету. Іноземні дослідники більше знають про це, можуть детальніше простежити всі ці впливи й поділитися своїми напрацюваннями. Водночас ми більше знаємо про український контекст, у якому він жив.
Нам вдалося поговорити з французькою дослідницею, яка протягом 30 років вивчала його творчість і біографію, — фантастичною Флоранс Пудру. Та Лорою Каппель, критикинею танцю. Вона дала нам розуміння впливу Лифаря — що саме він зробив для французького балету.
Ми також поспілкувалися з Марком Франко — американським істориком і дослідником танцю. Він єдиний у світі, хто опрацював більшість архівів, пов'язаних із Лифарем. Тобто не лише паризькі й швейцарські, а й берлінські, що дуже важливо. Його знахідки були цінними для нас.
Були й інші експерти, які, наприклад, давали нам інформацію й допомагали щось зрозуміти, але вони залишилися за кадром.
Я також пишаюся тим, що нам вдалося записати інтерв'ю з Олів'є Вівйоркою — французьким істориком, одним із найкращих спеціалістів з історії Другої світової війни. Він best of the best й надав дуже цінні коментарі для розуміння контексту того періоду.
Чи були історії, які не увійшли у фільм, але заслуговують на окрему увагу?
Так, дуже багато. Вчора, буквально після прем'єри, було дуже багато обговорень. Зокрема, про ідентичність Лифаря і те, чи достатньо було у фільмі про те, що він є представником української культури.
Це виходець із наших територій, який сформувався в часи буремного революційного життя й водночас сплеску модернізму й авангарду, а також виріс під впливом національної культури. Це не могло не відобразитися на ньому. Але, очевидно, він реалізувався як французький балетмейстер.
Але ми говорили про його ідентичність. І якраз таки за кадром залишилися такі деталі, які ми вирішили не включати саме в цю роботу, бо розуміли, що це кіно також дивитимуться іноземці й це не має бути просто історією про те, що він український митець.
За кадром залишилася історія про те, як він приймав українську балетну трупу в Парижі та підтримував її. Насправді це була дуже важлива подія.
За кадром залишилася й історія про цей його останній лист до дружини. І те, що він говорив українською, цитував Тараса Шевченка та під час своєї кількаденної подорожі до Києва пішов у музей Шевченка. Тобто для нього це було важливо.
Це деталі, які мають значення для нас, українців, і, сподіваюся, вони будуть висвітлені в інших проєктах, статтях, есеях. У цьому фільмі для нас було більш важливо показати Лифаря як важливу постать для європейської культури в ширшому контексті.
Яке відкриття про балетмейстера, зроблене під час знімання фільму та дослідження його життя, вразило тебе найбільше?
Мене постійно все вражало, тому навіть не знаю. Мені було цікаво читати його неопубліковані мемуари. Він писав дуже художньою мовою, з метафорами й порівняннями. Його манеру письма неможливо сплутати з чиєюсь іншою. Звісно, це було дуже цінно.
Було також дуже цікаво читати про його допит в національному архіві. Він доволі відверто говорив про все, що відбувалося під час Другої світової війни.
Він був затиснутий між двома диктатурами. Обирав між німцями — жахливою диктатурою — та диктатурою Радянського Союзу. Він знав, що Радянський Союз — величезне зло. Це було не те що відкриття, а скоріше усвідомлення складного вибору, який йому довелося зробити.
Коли фільм "Справа артиста. Сергій Лифар" можна буде побачити в Україні?
Можу точно сказати, що це буде у 2026 році.
