Анастасія Карпенко: "Це на екрані я серйозна. А в житті все інакше"

Акторку Анастасію Карпенко ти бачив у серіалі "Перевізниця" та фільмах "Як там Катя?", "Я і Фелікс". Нещодавно в Києві завершилося знімання 16-серійної екшн-драми "Служба 112" про поліціянтів, рятувальників і парамедиків, яка восени вийде в ефір телеканалу ICTV2. І Анастасія зіграла в ній одну з головних ролей.
Ми зустрілися з акторкою, щоб поговорити про роботу в театрі й кіно, а також дізнатися про її професійні секрети й несподівані захоплення.
Насте, після цілого пулу ролей у повнометражному кіно ви граєте старшу лейтенантку поліції Ольгу Шевченко в екшн-драмі "Служба 112". Чим ця роль для вас цікава?
Мені кайфово працювати в цьому проєкті: це абсолютно новий для мене і, як виявилося, потрібний та цікавий досвід. Я грала різне, але нічого подібного. Я ж дівчина спортивна, одноборствами займалась, а зараз маю можливість застосувати це на практиці. Ми в серіалі робимо багато складних трюків, з пістолетом працюємо. Все це дуже мені відгукується.

Перебуванням у "Службі 112" я завдячую своєму другу, актору Андрію Ісаєнку. Коли мені прислали синопсис серіалу та сцену для проб, я була чимось дуже зайнята, тож не вчитувалась і на кастинг йти не хотіла. А потім все ж зателефонувала Андрію: він сказав, що його до "Служби 112" вже затвердили, тож мені варто не гаяти час і теж йти на проби. І я послухалася свого друга, а далі почитала серію: героїня виявилась цікава, неоднозначна, текст написаний дотепно й життєво.

Вже на пробах я познайомилася зі своїм майбутнім партнером Юрком Вихованцем та режисером Сергієм Сторожевим: атмосфера на кастингу була така творча і прекрасна, що після кастингу я вийшла й подумала, що хочу, щоб мене затвердили до цього серіалу. А таке зі мною не часто буває.
І чим вам, акторці, що грала-переграла драматичних героїв, цікава роль офіцерки поліції?
Тим, що моя героїня неоднозначна: різка та серйозна, і при тому комедійна й іронічна, а ще внутрішньо сильна та водночас дуже слабка через те, що не може дати раду власній сім'ї — доньці та чоловікові. При цьому вона супермегакласна на роботі. Бо робота — це те, що вона дуже добре вміє, чим горить і в чому знаходить сенс життя.
І дякую співтворцям сценарію — режисеру Сергію Сторожеву та креативному продюсеру серіалу Дмитру Хрипуну — за те, що дозволяли акторам щось міняти в сценарії під час знімань — іноді дуже дотепно виходило. Я задоволена.

А як на цю роль реагує ваша донька Маруся?
Їй чотири рочки, вона поки нічого не розуміє в акторстві — просто радіє, коли бачить мене на екрані. Вона зараз всім розповідає, що в неї мама в поліції працює. (Усміхається.)
Трошки "ку-ку"
Ви — акторка Театру драми й комедії на Лівому березі. В яких виставах вас сьогодні можна побачити?
Мені здається, там всі вистави варті того, щоб їх побачити, бо Театр на Лівому березі — один із найкращих театрів Києва. І в нас однозначно найкраща художня керівниця, Олеся Жураківська, яка зробила з театру цукерку, запрошує крутезних режисерів і слідкує за тим, щоб все було на максимально гідному рівні. В театрі я відчуваю, що ми — родина. Хіба це не щастя?

Сьогодні мене можна побачити у виставі "Отелло", яку поставила Оксана Дмитрієва: це сучасне трактування п'єси Шекспіра. Події відбуваються на тлі посттравматичного синдрому чоловіків, які воювали, та історій їхніх жінок. Я граю дружину Яго, Емілію. Це невелика роль, тому, якщо ви зберетесь до театру, краще вже пожертвувати мною і вибрати виставу з акторським складом, де Отелло грає Андрій Ісаєнко — він у цьому образі неперевершений! Також мене можна побачити у виставі "Король Лір" Дмитра Захоженка. Обидві — must see!
Після народження Марусі вам довелося брати декретну відпустку?
Так, і, повернувшись до театру після декрету, я дуже нервувала: думала, що все розгубила, вже нічого не вмію, і зараз всі про це дізнаються. Але виявилось, що потрібно просто зробити крок, а далі тіло все згадає.

А в декреті ви зовсім на сцену не виходили?
Я грала лише одну виставу на місяць — для порівняння, до декрету я грала 15 вистав у такий саме термін. Вистава на місяць — це дуже-дуже мало, від цього ти втрачаєш форму і взагалі розуміння того, як це відбувається.
Ви ж починали свій акторський шлях у 15 років із театру "Чорний квадрат" — там дійсно школярів можуть зробити акторами?
Однозначно. Хоча я можу говорити лише про той період, коли навчалася я. Оскільки це було давно, можливо, там щось і змінилося. Але це точно не заклад для дітей — треба, щоб психіка в актора була вже більш-менш сформована. У мене в 15 років вона була не дуже сформована, тож у театрі мене всі оберігали. "Чорний квадрат" подарував мені головне — закоханість у театр і кіно. А те, що я хочу бути актрисою, я зрозуміла вже років у 17.

А чого ви, не мріючи бути актрисою, подалися до "Чорного квадрату"?
Я якось весь час відчувала свою не належність до того місця, де навчалась. У школі й далі, в ліцеї, мені було важко прилаштуватися до тих людей, а їм — до мене. І я відчувала, що маю бути не тут, що вся ця історія — не про мене. А коли я врешті-решт опинилась у "Чорному квадраті", то зрозуміла, що мені просто потрібно було знайти своїх. І я знайшла їх у творчій сфері, бо тут всі отакі — трошки "ку-ку".
Тобто в школі ви були сором'язливою?
Та ні. В мене весь час були проблеми з поведінкою, з тим, що я не бажала поводитися, як всі. Я постійно бісилася, сміялася на уроках, весь мій щоденник був "розписаний". Нас тоді ще в кут ставили за погану поведінку. Класика: я вчергове смішу весь клас, і вчителька кричить: "Карпенко, в кут!" або "Карпенко, на задню парту!" Вчителі мене не дуже любили.

Подивитися на вас зараз — суперсерйозна ж людина!
Ви ж на екрані на мене дивитесь і думаєте, що я серйозна. А в житті все інакше (Усміхається.)

От ви кажете, що смішили весь клас. Але в кіно у вас всюди драматичні ролі. Вам комфортно в драмі?
Обожнюю драму! А от у комедії поки відчуваю себе не зовсім у своїй тарілці. Оце нещодавно трошечки спробувала себе в комедійному детективному серіалі "Майор Сковорода" — там дуже смішні тексти та смішні персонажі.

Я грала роль капітанки поліції, і мені за образом не сильно дозволялося жартувати — можна було трохи комікувати. Ой, раптом згадала, що й до цього я грала в комедійному серіалі "Ми — більше ніж я" разом зі Славою Довженком та Вірою Кобзар — тож комедія в моєму житті трапляється. Але саме в драмі я як риба у воді, я її відчуваю. Це мій жанр.
Карпенко може
Починаючи з 2022 року, ви знялись у чотирьох знакових картинах поспіль. Як думаєте, чому саме в цей період?
Це очевидні речі. Я знялася у фільмі Крістіни Тинькевич "Як там Катя?" напередодні війни. Потім ми його презентували на кінофестивалі в Локарно в перше півріччя війни, і наша кінотусовка це побачила й заговорила: "О, так Карпенко може, так вона хороша актриса!" Просто до цього фільму в мене не було можливості проявити себе в якомусь крутому матеріалі. А Крістіна Тинькевич мені таку можливість дала, за що я їй вдячна на все життя. І після цього мене почали запрошувати в хороші, якісні фільми. Це просто і складно водночас, бо з тобою як з актором можуть ніколи не статися подібний проєкт і подібний режисер.

2024 року ви зіграли в драмі "Під вулканом" — історії про колективну травму української сім'ї, члени якої на самому початку війни з туристів перетворилися на біженців. Польща подала фільм на "Оскар" — як ви до цього поставились?
По-перше, Даміан Коцур — режисер дуже амбітний і самовпевнений в найкращому розумінні. Мені сподобався сценарій і дуже сподобався підхід Даміана. І я вперше спробувала щось подібне, адже у цьому фільмі існування в кадрі документальне, і воно максимально відрізняється від усього, що я вмію, від досвіду, що я мала до цього.
Документальне існування в кадрі — це як?
Даміан хотів затвердити на ролі непрофесійних акторів і шукав їх дуже довго. Він сказав мені, що на мою роль пробувалося 70 дівчат — актриси й не актриси. Кастинг проводили в сім етапів. Хоча пізніше я дізналася, що мене він затвердив на роль майже одразу, просто потім ще довго приглядався — не хотів бачити акторської гри. Йому потрібне було максимально правдиве існування в кадрі, ефект документальності. І коли ми вже почали зніматись, у мене навіть був страшний момент кризи, адже я розуміла, що не вмію цього робити. Тож я активно над собою працювала під час знімання, щоб удосконалити своє існування в кадрі. Це був серйозний виклик, але дуже цікавий. І якщо ти таке подолаєш, то потім здається, що можеш все.

І от Даміан весь час вселяв у нас віру, що в нас будуть найвищі нагороди. Ми мали прем'єру на одному з найвідоміших кінофестивалів у світі — The Toronto International Film Festival (TIFF). А номінація на "Оскар" — це велика подія.
Ви в цьому фільмі грали біженку, та в реальному житті у вас теж був такий досвід. На початку повномасштабного вторгнення ви з мамою та донькою, ще зовсім крихіткою, виїхали на пів року до Болгарії…
Мені тоді навіть не дали шансу подумати, адже мої чоловік і брат зібрали наші сім'ї в повному складі й сказали: "Ви виїжджаєте, і це не обговорюється, а ми залишаємося і йдемо у військо".

Що тут розповідати? Як я весь час хотіла додому? Пів року ми були за кордоном, а далі обстріли наче стали менші, і я буквально виторгувала в чоловіка можливість повернутися. Я просила його весь час, щоразу потрошку лапку просувала далі. І одного разу він дав добро, і для мене це було надзвичайно важливе та світле рішення.

У стрічці "Я і Фелікс" ви знімалися разом із відомим поетом Юрієм Іздриком — що це був за досвід?
Юрій просто нереально чудовий! Глиба! Я спочатку трошки переживала, бо коли спитала в режисерки Ірини Цілик, хто гратиме головну роль Фелікса, вона відповіла, що гратиме непрофесійний актор. А далі на майданчику з'явився Юра Іздрик, і я видихнула. Те, що він робить в кадрі — суцільний кайф! Він просто живе у фільмі: нічого не грає, а коли грає, це так натурально, і за цим так цікаво спостерігати, що ти отримуєш задоволення.
Природно існувати в кадрі — це якийсь окремий талант?
Унікальний, можна сказати: його мало хто має. Те саме я можу сказати про останнє моє відкриття, актора і режисера Новруза Хікмета, який торік отримав "Золоту Дзиґу" за головну чоловічу роль у фільмі "Ля Палісіада". Те, що він, непрофесійний актор, витворяє в кадрі, я абсолютно не можу пояснити! Це такий хист — фантастика! Я не вмію так, як він.

А цього не можна навчитися?
Ні. Це про те, що в тобі вже закладено — ти або маєш таку здібність, або ні. У світі є багато талановитих акторів, та такий дар мають одиниці.
А якщо після ночі обстрілів вам зранку на знімання, як ви себе на роботу налаштовуєте?
Я звикла. Якщо після ночі без сну я зранку трішки повільна, то просто даю собі час на розгін. Тобто це ніяк не відбивається на робочому процесі, бо до команди "Камера! Мотор!" я вже у формі. Мені ніяк не треба себе налаштовувати.

Знайомі режисери розповідали, що актриси якось так вміють перевтілюватися, що навіть за температури 40 можуть на якийсь час перетворитися на красуню. Відіграла сцену — і знову в лихоманці.
Це і є магія нашої професії. (Таємниче усміхається.) У мене є цікава історія на цю тему. Коли 2022 року ми поїхали на Міжнародний кінофестиваль у Локарно отримувати приз за фільм "Як там Катя?" Крістіни Тинькевич (Анастасія Карпенко отримала тоді приз за "Найкращу жіночу роль", а фільм — "Спеціальний приз від журі" — Прим. Ред.), там була страшна спека — мабуть, до 40 градусів на сонці. Я була в костюмі від Каті Сільченко з доволі щільної тканини, ще й на височенних підборах від Аліни Качоровської. І всі закидали мене питаннями, як я витримую. А мені було комфортно, бо я просто не дозволяла собі пітніти.

Як це?
Просто трималась абсолютно спокійно, берегла мейкап і все тіло, і до виходу на сцену не пітніла. А коли зійшла зі сцени, тоді вже "потекла". А грати з температурою — це взагалі класика. Я декілька разів грала в театрі в такій гарячці, що вистави не пам'ятала. Мене привозили на машині, я відігравала роль та їхала додому хворіти, а після майже нічого не пам'ятала.
Спорт для сміливих
Вашій ідеальній фігурі дуже пасує поліцейська форма, у якій ви знімаєтеся в "Службі 112". Знаю, ви багато займаєтеся спортом, зокрема, боксом…
Зараз це саме бокс та кікбоксинг. Любов до одноборств мені прищепив мій старший брат Єгор, який, як і мій чоловік, зараз воює. Він — з дитинства один із моїх найкращих друзів. Малими ми билися, сварилися, могли подовгу не спілкуватися, але були супердрузями. Через нього я взагалі росла як хлопчик, бо копіювала його, доношувала його речі. Мені подобалося все, що подобалося брату: музика, фільми, спорт.

Нашими героями були Джекі Чан та Брюс Лі. Відповідно, я мріяла займатися карате, та виявилось, що це не зовсім те, чого я очікувала. А далі були айкідо, кікбоксинг, бокс і тайський бокс. І я вирішила, що саме бокс мені дуже підходить. Я просто закохана в нього!
Бокс — це ж для сміливих?
Насправді всі бояться. У мене інколи був такий страх, що я ледь ноги пересувала, йдучи на тренування, бо знала: зараз будуть спаринги тощо. Але ти відчуваєш себе настільки окриленим, настільки надміцним морально, коли пересилюєш свій страх і ступаєш на ринг! Та я боялася майже завжди. Це ж класика: сміливий не той, хто не боїться, а той, хто долає свій страх.
Зараз займаєтесь боксом?
До зйомок у "Службі 112" я дуже активно почала тренуватись із тренером. Але складний графік все перебив, і ми не бачились вже місяці два.
Мені здається, що продюсери подібних серіалів, де актори весь час бігають, стрибають і виконують складні трюки, взагалі повинні забезпечувати їх тренерами, щоб герої були у формі...
В ідеалі, в Голлівуді на це виділяються кошти й час. Наші реалії такого не дозволяють, тому потрібно займатися самим. І я уже собі розпланувала, що піду на стрільбу та на каскадерське мистецтво, бо це дійсно мистецтво. Я якось недооцінювала його. А коли зараз зіштовхнулася з цим, зрозуміла, що майже нічого не вмію і треба навчатись. У нас у кадрі було достатньо і бійок, і падінь, і стрільби з позиції лежачи або в русі.

А де ви вчилися дружити з пістолетом?
Чесно кажучи, вже безпосередньо на майданчику. Я просто не давала спокою всім, хто вміє стріляти, і весь час просила, щоб мені допомагали. Хоча навчитись стріляти в наших реаліях — як навчитися жарити яєчню. Сьогодні це важливо для всіх, тим паче зараз повно і тирів, і курсів всіляких. Акторам це треба вміти для того, щоб у кадрі все видавалося натуральним, а не було видно, що я вперше тримаю зброю і вперше з неї стріляю. Глядач має нам вірити.
Читай також: Лук'ян замість Лукаша і чарівні істоти в Голосіївському лісі: як у Києві знімають фільм "Мавка. Справжній міф"