Бути героєм: відверта розмова з військовими про героїзм, ставлення суспільства та людей, які навчили їх відваги
Герої України Федір Кіселар, Олександр Кроковець та Андрій Головня. Фото: редакція "ТиКиїв"
23 травня в Україні відзначають День героїв — вшанування тих, хто споконвічно захищає українську незалежність. Постаті з минулого стали для нас орієнтирами. Захисники сьогодення — втіленням мужності.
Ми називаємо їх героями, та чи вважають вони себе такими? Чи відчувають гідне ставлення суспільства? Де шукають підтримку?
У відвертій розмові Герої України, що мають найвищу військову відзнаку, поділилися історіями з початку служби, думками про героїзм і взаємодію між цивільними та військовими. А також розповіли про свої приклади сміливості — бо навіть ті, кому сьогодні цей статус надає суспільство, колись самі вчилися відваги в інших.
Про шлях до війська
Запитання про те, що змушує людей ставати на захист Батьківщини, здається банальним. Та коли дізнаєшся про них більше, відповідь на нього набуває зовсім інших рис.
51-річний Федір Кіселар на псевдо "КАТ" долучився до лав Збройних сил України ще у 2014 році — в межах Антитерористичної операції. У лютому 2022-го він без вагань ухвалив рішення про повернення на службу: росіяни перетнули державний кордон неподалік його рідного міста Охтирка на Сумщині. Тоді Федір сказав дружині дістати старий піксель і підготувати рюкзак. Чоловік жартує, що ледь застібнув форму, бо "за час удома трохи погладшав — але все вдалося".
Федір каже, що для нього — батька двох доньок — родина стала вирішальним фактором.
Для мене дуже важливо не пустити цю наволоч далі в державу і знищити якомога більше загарбників для того, щоб мої діти, моя дружина й мої друзі могли відчути хоч трохи, хоч маленьку частинку того миру, який був до цього.
Торік у травні "КАТ" отримав важке поранення під час евакуації побратима з поля бою. Щойно одужав — повернувся до лав 91-ї окремої Охтирської бригади підтримки. На питання про це відповідає просто: "Якщо людина може захищати свою країну, вона повинна це робити, і травма аж ніяк не стає перепоною".
Тричі отримував поранення й тричі повертався на поле бою сержант Олександр Кроковець на псевдо "Карацупа". У 2014 році він, як і Федір, пішов на фронт добровольцем, а після початку повномасштабного вторгнення продовжив службу в складі 47-ї окремої механізованої бригади.
Для Олександра спонукою стати до зброї став власний військовий досвід. Він бачив, як росіяни заходили до Криму, на собі відчув пекло, що відбувалося на Луганщині й Донеччині, назавжди запам'ятав, як часом ворога пропускали без опору — і понад усе не хотів, щоб це повторилося деінде.
"Зрештою, — підсумовує Олександр, — я давав присягу, а присягу дають раз і назавжди".
У 19 років присягу склав молодший лейтенант Андрій Головня на псевдо "Серпень". Хлопець, не роздумуючи, вирішив піти до військкомату з початком російського наступу, та перед ним усюди зачиняли двері — мовляв, надто юний. Зрештою, Андрій знайшов своє місце й сьогодні дослужився до командира взводу. А ще — став рекордсменом серед військових у світі за кількістю знищеної техніки з комплексу Javelin — 79 одиниць.
Його мотивація проста й зрозуміла — захистити свою родину. Кредо:
Молодість не втрачена, коли вона віддана за свободу.
Герої для героїв
Герої також мають своїх героїв. І це прекрасно — знати, що кожним із них сьогодні пишається той, на кого вони мріяли бути схожими.
Для Федора Кіселара — це його тато, також Федір. Він пережив розстріл батька, та попри це виріс добрим і справедливим чоловіком. Людиною, яку поважала громада, і він поважав її у відповідь.
Федір гордо називає батька своїм героєм. Про себе ж говорить трохи скромніше. Зізнається, що героєм почувався лише раз: коли президент України вручав йому іменну нагороду.
"Це було рівно півтори хвилини. Потім я вийшов, і щойно зміг увімкнути телефон після Маріїнського палацу, побачив перші дзвінки — це були дзвінки від побратимів із проханням надати пораду, допомогу в бойових справах".
Часом, це каже набагато більше за будь-які офіційні регалії.
Наймолодший з учасників інтерв'ю, "Серпень", ніколи не вважав героями персонажів кіно чи літератури. Як і для "КАТа" у дитинстві його прикладом сміливості був батько. А пізніше, зізнається, рівнявся сам на себе. Та й чи можна знайти кращий орієнтир?
Водночас Андрій підкреслює, що не почувається героєм. Сьогодні, на четвертий рік війни, він називає службу такою ж роботою, як і наша. Своїм обов'язком — виконання присяги.
Приклади мужності та відваги Олександр Кроковець також знайшов у родині. Боєць із захопленням розповідає про своїх батька та дідуся, а щодо останнього то й узагалі каже: "Якби я вмів хоча б 20% того, що вмів дідусь — то мені не було б ціни".
Чи почувається "Карацупа" героєм? Олександр певен, що долучитися до захисту рідної країни — найвищий вияв сміливості. І не важливо, про яку посаду йдеться. Адже хлопці на передовій не змогли б виконувати свою роботу без механіків і кухарів, не отримували б зарплатні без бухгалтерів, не мали б змоги достукатися до суспільства без працівників у штабі.
Я вважаю героями всіх, хто став на захист Батьківщини.
Військові та суспільство
"Від області до області є дуже велика різниця у ставленні до військових", — каже Федір, відповідаючи на запитання про взаємодію бійців із цивільними. Справжнім дивом для нього стало те, що люди дійсно зупиняються на хвилину мовчання у Львові, дякують, зустрічаючи військового на вулиці, комунікують, замість уникати. Його ж рідне місто, обласний центр та й навіть столиця в цьому "пасуть задніх".
Особливо захиснику болить хвилина мовчання, адже це "звичайнісінька увага до полеглих воїнів", лише хвилина часу, що водночас підтримує і чинних військовослужбовців.
Нація, яка не пам'ятає свого минулого, не пам'ятає того, хто захистив її і віддав за неї найдорожче, не має майбутнього.
Сама необхідність говорити про це викриває чимало глибинних проблем громади, та головне — підкреслює, що наші захисники почасти не сприймають себе її частиною. Чи справедливо це — що ті, кого ми проголошуємо героями, почуваються вигнанцями?
Олександр розповідає історію про те, як, гуляючи Києвом із побратимами, вони захотіли зробити спільну світлину. Перехожі натомість жахалися й відсторонено проходили повз, замість відгукнутися на прохання. "Карацупа" роздумує про те, що це може бути пов'язано з видимими травмами одного з хлопців або ж зі ставленням людей до ТЦК. Менше з тим, жоден із варіантів не здатен виправдати зневагу до власних захисників.
У мене є враження, що люди нас бояться — і це дуже болить.
Чи агресивні військові? Чоловік суворо розмежовує випадки алкогольного сп'яніння бійців і звичайні моменти, у яких замість виявити вдячність хлопцями нехтують.
"Але ми не агресивні, ми такі самі прості люди. Просто спілкуйтеся з нами на рівних".
Потребу в розумінні з боку цивільних висловлює й Андрій. "Звісно, війна й досі триває, — каже "Серпень", — однак хлопці віддають свої життя й хотілося б, щоб з ними принаймні спілкувалися".
Він помічає, як ставлення до військових загострюється з кожним роком, тоді як боротьба триває й надалі. У пошуках причини такої ситуації Андрій розмірковує про втому й неготовність узяти до рук зброю, та чи не головним фактором прірви між військовими та цивільними називає недовіру. І звідки б вона не пішла, її наслідки можуть стати фатальними.
Саме тому як командир він прагне змінити це. Прагне приходити до територіальних центрів комплектування й не бачити в очах хлопців страху перед його словами. Для нього на першому місці — люди. І це не можуть змінити ані завдання, ані техніка.
Я хочу служити, щоби змінити щось. Щоби люди довіряли військовим.
Про вшанування полеглих
Непростою залишається й тема вшанування полеглих воїнів. З одного боку, бійців тішать меморіальні куточки, алеї та простори пам'яті. З іншого — чи достатньо повісити світлину в парку? Чи потрібно це полеглому, коли без підтримки залишається його родина?
Цієї теми Федір торкається з особливою емоційністю. Каже, що йому було б усе одно, чи додадуть його фото на меморіальну дошку. Натомість усе, чого він хотів би, — знати, що про його родину турбуються. На рівні держави, суспільства та громади.
Сьогодні повага до загиблих хлопців — це повага до їхніх родин.
Звісно, важлива й пам'ять. Особливо там, де ти виріс. Де став тим, хто готовий покласти життя за свій дім. Олександр ділиться щемкими враженнями після відвідин школи №21 у рідному Кременчуці. Розповідає, як тут створюють меморіальні куточки для загиблих на фронті випускників, навіть тих, хто покинув стіни школи понад 30 років тому: "Їх пам'ятають, про них згадують — і це приємно".
Саме такого вшанування хотів би й він.
Андрій Головня також говорить про пам'ять — у вимірі хвилини мовчання. Щоб показати її значущість, він ділиться тим, як ця мить проходить для нього. Коли все довкола зупиняється, подумки "Серпень" згадує своїх полеглих побратимів і друзів, прокручує в голові історії тих, чиї долі знає. І так — "щось точно залишається в пам'яті".
"12. Земля Героїв"
Федір, Олександр та Андрій стали героями стрічки "12. Земля Героїв" Володимира Сидька, що з'явиться на стримінгових платформах уже цього вересня.
В основі фільму, створеного за підтримки Міністерства культури, лежать історії 12 бійців Сухопутних військ ЗСУ, які були удостоєні найвищої державної нагороди — звання Героя України із врученням "Золотої Зірки". Автори стрічки розповідають про їхній бойовий шлях, особисті втрати, відповідальність та мотивацію продовжувати боротьбу за свободу країни.
Один із військових, чию історію було показано у фільмі, загинув одразу після закінчення знімань. 11 інших — продовжують боронити країну.
Редакція "ТиКиїв" закликає переглянути стрічку, зануритися у буденність наших захисників, зрозуміти їхні потреби й підтримати проєкт, що закарбовує в національній пам'яті історії українських героїв!
