Дар'я Легейда: "Аби потрапити в "Крашанку", я проявила ініціативу"

Фото: пресслужба FILM.UA/Кирило Авраменко

Нині в кінопрокаті з великим успіхом йде комедія "Крашанка", де одну з головних ролей зіграла 30-річна акторка Дар'я Легейда (мабуть, ти пам'ятаєш її за серіалами "Кріпосна" й "Артистка"). "ТиКиїв" зустрівся з Дар'єю, щоб дізнатися, як вона отримала цю роль, що вона робила на "Фабриці зірок" і як їй вдається зберігати спокій, коли її чоловік і батько воюють…

Даріє, як тебе запросили зіграти в фільмі "Крашанка"?

Я пройшла проби, як це зазвичай робиться. Хоча я проявила деяку ініціативу: написала кастинг-директорці, яка виставила в фейсбуці оголошення, що шукають актрису на роль. Спочатку мені відповіли, що я не підходжу, а потім передзвонили й все ж таки запропонували пройти проби, після яких за два дні сповістили, що я затверджена на роль. І я дуже рада, що так сталося, бо в мене були прекрасні партнери. Та й взагалі на зніманні стрічки зібралась чудова команда на чолі з режисером Тарасом Дударем. А Тарас вміє збирати навколо себе неймовірних людей.

Ти сказала якось, що твоя роль дочки головного героя в "Крашанці" — це дебют в повнометражному кіно. Але ж до цієї комедії ти знімалася в іншому повному метрі.

Так, у фільмі "Наш дім у вогні" режисерки Олесі Білецької. І дійсно мій дебют відбувся саме в ньому. Але в прокат він вийде вже після "Крашанки", тому вважається, що на великих екранах я дебютувала в цій комедії.

До війни ти багато знімалася в серіалах. Наскільки процес знімання в них відрізняється від знімання в повнометражному кіно?

Різниця, звісно, є. Ну, на прикладі знімального процесу "Крашанки" — у високій якості та стосунках у команді. Плюс є різниця у випрацьовці: повнометражку ви не знімаєте по 35 сцен на день в режимі нон-стоп — тобто так, як у нас, на жаль, знімається більшість серіалів. Я не буду знецінювати свій досвід знімання в серіалах або досвід інших акторів, бо це величезний труд. Не кожен актор може зніматися з 45-хвилинною виробкою в день. Це вже важко. Та мені цікаво зніматися в повних метрах і, звісно, я б хотіла продовжувати свою кар'єру у великому кіно.

З танців на екран

У тебе дуже гарне промовисте прізвище Легейда. Ти знаєш історію його походження?

Тато мені казав, що це прізвище походить ще з часів українського козацтва. Також я знаю, що так колись в Україні називали неохайних людей, а ще знаю таку байку, що колись українці спеціально називали своїх діток "легойда" для того, щоб захистити їх від темних сил: вважалося, що якщо дитинка нечепура, то для нечисті вона буде нецікава. Прізвище дійсно гарне, але головне, що воно татове, і саме тому у своїй долі я надаю йому неоціненне значення.

Ти ж ще й професійна танцівниця?

Я серйозно займалася танцями протягом вісімнадцяти років. У світ танцю мене привела моя бабуся — з самого малечку вона вчила мене танцювати. Потім я танцювала в дитсадочку, і вона була моєю вчителькою. Мабуть, тоді я в це мистецтво й закохалася. Далі була хореографічна школа в Одесі та ансамбль танцю "Браво", з яким я їздила на гастролі містами України. Ансамбль навіть виграв Гран-прі хореографічного конкурсу на "Чорноморських іграх" 2004. З часом моя родина переїхала до Києва, і вже там я вступила до балетної академії. А потім сталася біда: я отримала дуже серйозну травму коліна, яка зараз потребує хірургічного втручання й лікування.

Чи можна сказати, що травма поставила хрест на твоїй професії танцівниці, після чого ти подалася в акторство?

Я не міняла професію танцюристки на акторство, бо не мала її. Просто, коли прийшов час вступати до вишу, сама доля та віра в мене моєї мами, ну, і загалом моєї сім'ї, привели мене сюди.

Чого навчили тебе танці?

По-перше, виховали в мені силу волі: бо, коли ти змалку витрачаєш по дві години сім разів на тиждень на репетиції, ти гартуєшся. А якщо озирнутися на всі мої гастролі й конкурси, то можна сказати, що моє дитинство було суцільним танцем.

А ще танці подарували мені витримку, витривалість, впертість і віру в себе. Всі ці якості мені стали дуже у пригоді, коли я почала акторську кар'єру. Але, мабуть, найбільша нагорода від занять танцями на сьогодні — це неймовірна пластичність, яку я розвинула за стільки танцювальних років. Дуже тішуся тим, що я — акторка, що танцює, ще й співає. Сподіваюся, що в моєму творчому житті будуть мюзикли або інші цікаві роботи, в яких я могла б використати всі свої вміння в комплексі.

Часто танцюєш зараз?

Я перестала танцювати професійно десь на першому курсі університету і вже багато років цим серйозно не займаюся, крім тих моїх акторських робіт, де це необхідно. Наприклад, у виставі-мюзиклі "Співай, Лоло, співай".

Театральні критики називають тебе справжнім відкриттям завдяки цій виставі, яка є родзинкою репертуару Театру ім. І. Франка.

Роль Лоли дуже знакова для мене, позаяк це чи не перша моя головна роль у театрі. Бо, на превеликий жаль, у мене поки що немає можливості розвиватися, розкриватися в театрі на повну, так, як би мені цього хотілося. Але сподіваюся, що попереду мене чекають головні ролі й найкращі можливості.   

В яких виставах легендарного київського театру ти нині залучена? 

Мене в театрі можна побачити в "Трамваї "Бажання"" Івана Уривського, у виставі "Всі мої сини" в постановці Станіслава Анатолійовича Мойсеєва. А ще у "Весіллі Фігаро", "Загнаному коні", "Пер Гюнті" в ролі Анітри, в комедіях "Шельменко-денщик" та "Люкс для іноземців" — це нещодавня прем'єра.

"Фабрика" комплексів

Говорячи про твій шлях у мистецтві, ніяк не можна обійти твою участь у "Фабриці зірок-4"…

Якщо чесно, я б навіть не стала згадувати цей період життя. Бо для мене це була хоч і класна пригода, але й негатив. З "Фабрики" я вийшла не з досвідом, а з цілим букетом комплексів, з якими борюсь до сьогодні. Звісно, це лише моя історія. Когось навпаки підтримували, хтось на проєкті розвинувся і почав кар'єру артиста, але це була не я.

І все ж таки, чи була в тебе мета стати попартисткою? Ти навіть взяла на "Фабриці" псевдонім Даша Доріс.

Та ні, про попсцену я не думала: мені тоді було всього вісімнадцять років, і я просто хотіла спробувати свої сили. Що ж до псевдоніма, то мені його дали на проєкті. Там були свої правила. Але нічого видатного з того часу я не винесла, крім знайомства з декількома чудовими людьми. Спілкуватися й навіть дружити з ними було прикольно.

Ти родом з Одеси. Часто туди сьогодні навідуєшся?

Наразі в Одесі залишилася лише моя бабуся. Я нещодавно була в неї в гостях, і якраз того дня, коли я приїхала, росіяни вбили ракетою купу людей. Періодично до Одеси повертаються моя тітка і двоюрідна сестра, які під час війни виїхали до Молдови. І щоразу я за них хвилююся.

Ти розповідала, що на початку війни ви з мамою під час обстрілів забирали із собою в укриття шість собак та вісім котів. Де вони зараз?

Наші тварини живі-здорові, на щастя. І навіть трохи більше нас стало: мама підібрала ще одного котика там, де вона зараз живе. Зі мною в Києві живуть два коти й собака, а всі інші — з мамою: вона їх любить і доглядає.

В інстаграмі ти ведеш такий собі психологічний курс для своїх підписників. Коли ти почала цим займатися?

Я б не сказала, що веду психологічний курс: просто ділюся з підписниками своїми усвідомленнями та важливими думками, які відкриваються мені під час духовних практик. 

Я завжди цим цікавилась, але наразі мені це потрібно було для очищення: багато ненависті, злості, засудження, несправедливості, страху оселилося у думках, голові, тілі та взагалі в усьому, що зі мною пов'язано. В якийсь момент я зрозуміла, що для того, щоб жити життя і бути собою, треба дуже багато працювати, а не просто проклинати всіх і вся навколо. На ненависті ніколи нічого не побудується. Тому я почала більше часу приділяти своєму духовному й ментальному розвитку і вважаю, що це важливо для всіх, а особливо для українців. Бо відродження відбувається там, де є світло і любов.

Сьогодні твої чоловік, актор Дмитро Сова, і батько воюють. Ми знаємо багато жінок, які в цій ситуації замкнулися на своїх переживаннях, ти ж працюєш, граєш — де береш сили?

Перш за все я маю бути гідною своїх чоловіків, які нині захищають мене, моїх друзів і мою країну на фронті. По-друге, я маю поважати їхній вибір і бути їм підтримкою — вони все ж пішли боронити найцінніше для себе. А по-третє, ми повинні мати сили для того, щоб після нашої перемоги почати відбудовувати країну і будувати нове життя, нову еру вільної України. І якось ці думки дають мені наснагу. Звичайно, я переживаю, я на нервах і на стресі. Часом мене долають різні думки, але нічого не поробиш: такі реалії. Я просто пристосовуюсь і намагаюся якомога більше брати від життя.

Треба вірити у щось набагато суттєвіше і більше, аніж та темрява, що нас накрила. Від кожного з нас, від маленького кроку, від мрії залежить глобальне!

Текст: Оксана Гончарук

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter