"Дратує, коли люди знецінюють час", — лікарка-кардіологиня Олександра Телегузова про те, що тривожить, зворушує та мотивує у роботі

6 липня у світі відзначають професійне свято — Всесвітній день кардіолога. Редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з Олександрою Телегузовою — лікаркою-кардіологинею з добрим серцем і непохитною вірою в професію.
Про те, що "болить" лікарю-кардіологу в Україні, чому сумнів — невіддільна частина роботи з пацієнтами, і як кардіологія пов'язана з класичним мистецтвом — читай у нашому інтерв'ю.
Більше, ніж робота

Олександра Телегузова — лікарка-кардіологиня відділення мініінвазивної кардіохірургії та транскатетерних процедур Центру кардіології та кардіохірургії МОЗ України, викладачка Гарвардського університету.
У 16 років Олександра зрозуміла, що її життєва місія — служити людям завдяки роботі лікарем. Відтоді почався її професійний шлях у медицині. Сьогодні кардіологиня займається лікарською практикою та освітньою діяльністю. Зокрема, експертка веде програму "Лікар&Подкаст", де гості студії простими словами говорять про складне — здоровʼя.
"Ця професія дозволяє торкатися суті життя. Серце — це метафора і музика людського існування, а кардіологія для мене — як скрипковий ключ до цієї партитури", — так Олександра осмислює свою роботу.
Що "болить" лікарю-кардіологу
Болить, коли бачу, як краса руйнується через байдужість. Коли невчасно й неадекватно надані медичні послуги руйнують життя людини. Болить, коли пацієнта роками лікують від "застійних пневмоній", а насправді його серце потерпає від мітральної недостатності.
Це як у картинах мого улюбленого Івана Марчука — текстури глибокі, а біль закодований у кольорі. Ми маємо все, щоб бути здоровими, але не вміємо зупинятися. Шкода, що люди часто обирають мовчання замість профілактики.
Дратує, коли люди знецінюють час. А ще ставлення деяких пацієнтів до лікарів — зверхнє, недбале, вороже — ніби медик винен у хворобі. Насправді лікар — це людина, яка може допомогти, стати союзником у боротьбі з недугом. У цьому й полягає суть нашої професії. Хочу, щоб пацієнти це відчували.

Я боюся втраченого часу. А що як пацієнт прийде занадто пізно, і я вже не зможу допомогти? Або я пропущу важливу деталь, і час гратиме на користь хворобі. Страх — це наша людськість. Сумніви виникають завжди, і я цьому рада! Адже сумнів — це частина мистецтва бути лікарем. Це бажання бути точним, чесним, уважним. Це не слабкість, а професійна етика.
Про роботу в умовах війни
Наш центр не зупинився ні на хвилину з перших днів повномасштабного вторгнення, навіть коли торік ракета прилетіла поруч із нашим дитячим корпусом (він у трьохстах метрах від "Охматдиту"). Наша робота вимагає максимальної зосередженості та концентрації — і це рятує ментальне здоровʼя.
Мої колеги продовжували оперувати під обстрілами, що іноді лунали за вісімсот метрів від клініки. Після початку повномасштабного вторгнення в Києві залишилися понад вісімдесят медпрацівників Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. Команда кардіохірургів продовжувала робити планові операції дітям і дорослим, а також оперувала поранених військових і цивільних.

Структура хвороб, на жаль, змінилась. У рази збільшилася кількість ускладнень на серці, пов'язаних з інфекційним ендокардитом. Стрес, неадекватне харчування, недостатнє опалення, підвали…Мені інколи здається, що час розпався, як у Пікассо — на уламки. Зросли тривожність, кількість пацієнтів і серцевих патологій. Але водночас з'явився новий рівень єдності. Це як у творах Марчука — крізь біль проростає світло.
Хвороби серця "молодшають"
Стрес, хронічна втома, низька якість повітря та їжі, недосипання — усе це чудове "добриво" для хвороб серця. Ми дедалі частіше діагностуємо ішемічну хворобу (інфаркти), міокардити, аритмії у 25-30-річних пацієнтів — це вже не діагнози людей віком 50+.
Підвищення артеріального тиску (гіпертонічна хвороба) — це найрозповсюдженіша проблема, з якою звертаються молоді пацієнти. Люди старшого віку переважно мають запущені хвороби клапанного апарату: аортальний стеноз, мітральна недостатність, які через відсутність адекватного та вчасного лікування призводять до критичних наслідків.
Люди постійно перебувають у тривозі, у поспіху, у телефоні. Наше тіло не встигає адаптуватися, і серце реагує першим.

Про мотивацію
Кожна людина, мов герой з полотна Ренуара, випромінює живе, тепле, справжнє світло. Я надихаюся зустріччю із цим світлом. Інколи воно тьмяніє через біль і страхи, але надія та гарний результат його повертають. Мене тримає тиха думка: "Я тут, бо маю допомогти вижити конкретній людині. І я повинна зробити цей шлях боротьби за здоровʼя максимально комфортним".
А ще мене надихає усвідомлення того, що я працюю в неймовірному місці. Наш центр — єдиний в Україні, що має відділення мініінвазивної кардіохірургії. Цей підхід передбачає, що грудна клітка залишається цілісною, а операція виконується через розріз довкола соска молочної залози. У світі близько 18% кардіохірургічних центрів виконують такі втручання, і наше відділення, яке очолює Гліб Ємець, — одне з них.

Про баланс між роботою та особистим життям
Баланс — це не рівновага, а динаміка, як у картині Пікассо: зламані форми утворюють гармонію. Мої будні — "кубістичні", але в них є відтінки дому, тиші, тепла. Утім, думки про пацієнтів та роботу завжди зі мною. Баланс іноді тане, але я вчуся віднаходити себе — навіть у фрагментах.
Будьмо відвертими: професія лікаря — це точно не про власне здоровʼя. Нічні чергування, хронічний стрес, перевтома, статична робота, важкий моральний стан — усе це не на користь лікарю. Тому намагаєшся компенсувати смачним і раціональним харчуванням, спортом та спілкуванням.

"Шурочка, я вас люблю!"
Без зайвої патетики скажу, що кожен пацієнт — дуже особливий. За кожного переживаєш так, ніби ніколи до цього не лікував. У медицині не буває просто. Часто за умовно простим випадком стоїть надскладне клінічне питання.
У мене є улюблені історії успіху пацієнтів. Одному з них, Петру, вже 102 з половиною роки! Ми його оперували у віці 97 років, коли всі від нього відмовилися зі словами: "Ви вже побачили достатньо, йдіть собі й спокійно доживайте ваші дні". Мої колеги перетворили ці "дні" на роки якісного, повноцінного життя.

Пишаюся одним нашим молодим пацієнтом, також Петром. Після ковіду він переніс складні міокардити, внаслідок чого серце ніби вкрилось панциром — виник фіброз мʼязової тканини. Коли Петро вперше прийшов до мене на огляд, його серце скорочувалося лише на 15% — це показання до трансплантації. Понад рік він приймав гормональні препарати, які необачно призначив хтось із лікарів. Чоловік був у дуже непростому стані. Я відчувала, що від кожного мого неправильного рішення його життя може обірватися у 35 років… Але Петро великий молодець. Ми доклали спільних зусиль, і зараз він продовжує працювати, насолоджуватися життям із родиною і вчасно приходити на планові огляди. Його серце скорочується на 40% — цей показник дуже тішить.

Приємно чути: "Шурочка, я вас люблю!" від дідуся, який щойно прокинувся з новим серцем після наркозу. Бачити красиву, усміхнену 99-річну красуню, яка прийшла перевірити свій сердечний клапан, бо вона планує подорож до Іспанії з новим кавалером. Отримувати від курʼєра ніжні конвалії із запискою: "Моє серце знову б'ється рівно". Такі моменти — неоціненні.