"Я завжди міг за себе постояти": найнижчий актор України — про наркозалежність, соціальну адаптацію і проблеми маленьких людей

Фото: Facebook-сторінка Євгена Степанова

Зріст Євгена Степанова становить 107 сантиметрів — він найнижчий актор за версією Книги рекордів України. Редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з Євгеном про його буремну юність, дискримінацію в театральному університеті та артпростір, що об'єднає маленьких людей країни.

Коли ти вперше усвідомив, що відрізняєшся від однолітків? 

Зазвичай я кажу, що мій ріст зупинився у три роки. Але мама ще при народженні помітила, що я менший за норму. Не можу пригадати конкретного моменту, коли усвідомив свою особливість. Напевно, почав помічати це років у п'ять.  

Як сприймав свою інакшість?

Попри маленький зріст, я завжди міг за себе постояти — і в садочку, і в школі. Міг узяти щось до рук — наприклад, стілець — і кинути у кривдника. Якщо не вдавалося, приходили на допомогу старші друзі. 

Часто стикався з булінгом?

Звісно, бувало. Багатьох історій не пам'ятаю, але одна таки лишилася в пам'яті. Була дівчина у школі, яка постійно мене цькувала через те, що я образив брата її однокласниці. Так, я завжди міг за себе постояти. Але тоді я був у класі п'ятому, а вона — десь у десятому. Вона була набагато більшою, тому становила для мене загрозу. Утім, через певний час ця дівчина почала мене дуже поважати. Не пам'ятаю, чому вона змінила своє ставлення, але точно не через те, що я схилив голову. 

Ти почав палити у шість років, з юності вживав алкоголь та наркотики. З чим була пов'язана така поведінка?

Головна причина — компанія. "Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти". В дитинстві я сміявся з цього вислову, але зараз розумію, наскільки він точний. Також все залежить від самої дитини — її самооцінки, мислення, світогляду. Я сам обрав цю компанію — мене ніхто не змушував починати пити чи курити. Я просто робив те, що робили всі — для розваги та якогось удаваного задоволення.

У шість років я вже курив "у тягу", років у вісім вживав слабоалкоголку, а в дев'ять — вперше напився горілки. Залежності розвивалися поступово. Пам'ятаю, коли не стало мого батька (його збила машина, коли я був підлітком), моя тітка сказала мені: "З трави все тільки починається". Не знаю, як вона дізналася про мій спосіб життя.

Згодом я підсів на важкі наркотики. Хотів зіскочити, але замість того, щоб повністю зав'язати, почав компенсувати алкоголем. У результаті почав вживати й перше, і друге. Алкоголь заважав більше, ніж наркотики, адже п'яним я таке робив, що навіть не наважуюся згадувати. 

Двічі в мене була "білка": один раз після наркотиків, другий — через алкоголь. Мене кодували й перекодовували, ставили крапельниці, лікували, але нічого не допомагало. До того ж у мене були постійні проблеми з поліцією та кримінальними колами. Пограбував або обікрав когось — а то виявився кум чи товариш місцевого бандита. Знайти мене було легко, бо всі мене знали.

Пізніше я усвідомив, що мої єдині вихід та надія — звернутися до Бога. Зараз я не можу зрозуміти, навіщо я це робив і для чого це взагалі було потрібно. Я зав'язав у 2012-му. Через п'ять років одружився, а ще через чотири — з'явилися діти. 

Ти декілька разів пробував вступити на актора до КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, і тобі щоразу відмовляли. Чому? 

Про перший раз розповідала мама. Вона ходила до Карпенка-Карого дізнаватися про вступ, а їй відповіли, що в університеті немає спеціальностей для дітей з інвалідністю. 

А вдруге, коли я вже був доволі відомим актором, я прийшов туди сам — просто для себе вирішив, що хочу здобути акторську освіту. Тоді викладачка зі сценмови сказала, що мене не візьмуть через суржик і картавість. До того ж людей, старших за 24 роки, не приймали на акторський, і заочної форми навчання в них не було. 

Але акторську освіту ти таки отримав…

Так, я навчався у Київському університеті культури на спеціальності "сценічне мистецтво". Вступив одразу на другий курс, адже на той момент у мене вже була одна вища освіта. 

Колись мене вигнали з Університету "Україна" без права на відновлення, тому що я, бувши п'яним, обматюкав деканат. Але після реабілітації та вступу до духовної академії я зрозумів, що треба відновити навчання — відчув до цього внутрішній поштовх.

Я пішов до колишньої вже деканки. Покаявся, сказав, що змінив життя, звернувся до Бога, ходжу до церкви, не п'ю та не курю. Вона відповіла, що особисто клопотатиме перед ректором за моє відновлення. Таким чином через два тижні я розпочав навчання. Це було проявом божої волі в моєму житті. Викладачі лишилися ті самі — вони знали, за що мене вигнали. Тому, коли я вступив ще й у магістратуру, посміювалися, бо пам'ятали, ким я був. Потім я ще й депутатом став, і деякі з тих викладачів зверталися до мене по допомогу. 

Які з досягнень на посаді депутата тобі запам'яталися найбільше?

Для мене кожне досягнення було особливим. Люди рідко знайомі з депутатом свого округу, але не в моєму випадку. Думаю, виборці оцінили те, що я жив із ними по сусідству, — мене всі знали. Не встигав я вийти з під'їзду, як мешканці ловили мене та ділилися своїми проблемами. Інколи дзвонили серед ночі. Я міг би не підіймати слухавку, але я надто добрий — не можу відмовляти, тим паче якщо ситуація екстрена. 

З моєї ініціативи поремонтували та утеплили аварійний будинок. Були нові лавочки, озеленення, асфальтування, парковки, дитячі майданчики — багато всього.

Ти також є засновником ГО "Я — унікальний". Чим займається ця громадська організація?  

Я часто долучаюся до соціальних ініціатив — інколи від своєї ГО, а часом від церкви чи фондів. Деколи буває легше діяти через іншу організацію, щоб потім не заповнювати купу звітів. А так — допомагаємо людям з інвалідністю, їздимо до виправних колоній тощо. Також я займаюся з людьми маленького зросту: допомагаю їм з роботою, надаю корисну інформацію. Я оформив ФОП і ТОВ — маю багато планів. 

Зараз я створюю артпростір для людей маленького зросту. Це буде парк розваг і територія, де житимуть та працюватимуть маленькі люди в образах гномів. Вони зустрічатимуть відвідувачів, фотографуватимуться з ними, спілкуватимуться.

Так маленькі люди зможуть працевлаштуватися, адаптуватися в суспільстві, вийти за межі своїх чотирьох стін. Вони зможуть дарувати радість та проявляти себе, реалізовуватися в акторській та аніматорській професіях. Це буде такий собі хаб, де маленькі люди знайомитимуться між собою, почуватимуться повноцінними та важливими людьми.  

Задум доволі масштабний. На якому етапі його реалізація?

Зараз я рухаю проєкт "Країна гномів", де команда маленьких людей працює аніматорами на різних заходах. Наразі в мене зареєстрований ТОВ, а згодом я створю однойменну торговельну марку. Потрібно пройти багато підготовчих процесів, щоб створити такий парк розваг. Вже є територія та приміщення, але подальші кроки потребують великих вкладень. 

Я реалізовую все власними зусиллями. Думав податися на грант, але коли почав дізнаватися про умови, мені сказали, що зареєстрованим ФОПам гранти не видають без найманих працівників. Я відповів: "Прикольно. То що мені тепер робити? Все закрити, а потім відкрити заново?". Вони промовчали.

З твоїх особистих спостережень, з якими найбільшими проблемами стикаються маленькі люди в Україні?

Головна проблема в нас у голові. Але й конкретних проблем вистачає: не можеш дістати продукт із полиці в супермаркеті, дотягнутися до кнопки ліфта, скористатися банкоматом тощо. З працевлаштуванням також непросто. Якщо ти вивчився на якусь сидячу роботу, то ще зможеш себе реалізувати. У мене знайомі працювали касирами в магазині, бухгалтерами. Але без навчання знайти місце буде важко. 

Загалом, можливо все — було б бажання. Зараз я не з багатьма людьми працюю, бо стається таке, що підставляють, напиваються, не приходять на роботу. Маленькі люди бувають різними, і не все так просто, як здається. Дехто думає, що ми якісь особливі, але ментально ми такі ж люди, як і всі. 

Протягом трьох років ти жив із родиною у Німеччині. Як там ставляться до людей маленького зросту?

Нещодавно була ситуація в українському магазині. Я не діставав до верхньої полиці, тож попросив працівника допомогти. Він відреагував на це з таким обуренням, що вже й не хотілося до нього звертатися. Легше зробити все самостійно, ніж бачити такий вираз обличчя.

Коли я в Німеччині поліз на верхню полицю в супермаркеті, до мене одразу підбігли працівники, здивувавшись, що я нікого не покликав. За тамтешніми законами, магазин змушений був би заплатити, якби я травмувався.

Все ж таки, в Німеччині інше ставлення до людини з інвалідністю. Там зроблять все, щоб ти зміг працевлаштуватися — відправлять на навчання, допоможуть скласти резюме, влаштують дітей у садочок. На жаль, коли я там був, жодної роботи за моєю спеціальністю не було, а я хотів працювати лише актором чи аніматором. Тим паче, що ми не планували там лишатися — хотіли вертатися до України.  

Як ти вважаєш, наскільки український театральний та кінобізнес відкритий для людей з інвалідністю?

Напевно, менше, ніж будь-де. Наприклад, у тій самій Німеччині це організовано на державному рівні, і часто можна побачити оголошення, де в різноманітні проєкти шукають саме людей з інвалідністю. Але зі свого особистого досвіду скажу, що і в Україні можна реалізуватися. В акторській професії затребуваність почасти залежить від самого актора — від того, як він себе презентує. Раніше я постійно ходив на кастинги. Згодом мені просто почали дзвонити й запрошувати у проєкти.

Наскільки згуртованою є спільнота маленьких людей в Україні?

Складно відповісти. Я сам влаштовував деякі заходи, на яких люди маленького зросту могли познайомитися та поспілкуватися. Для цього я і створив громадську організацію. Не можу розповідати подробиць, але з часом я планую зареєструвати один рекорд, де будуть залучені маленькі люди. 

Як людям, які відрізняються від стереотипних стандартів, побороти комплекси та реалізуватися в житті?

Треба не замикатися у собі, комунікувати з іншими людьми. Зрештою, є інтернет, який дозволяє виходити за межі своїх чотирьох стін. У маленьких людей головне обмеження часто зосереджене в голові. Буває, запрошую колег на роботу, а вони відмовляються, вигадуючи різні причини. Я у своєму житті знав мало таких людей, як я, — з якими можна було б дружити. Тому нам треба більше спілкуватися.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter