Іван Шаран: "Сім'ю хочу, але не зараз"

Іван Шаран. Фото: Лідія Тропман

Актор Іван Шаран до своїх 29 років встиг стати зіркою фільмів "Памфір" і "Шляхетні волоцюги" та одним із провідних акторів театру ім. Івана Франка. Це інтерв’ю ми записали у вересні, коли Іван взявся до репетицій нової вистави Давида Петросяна "Слуга двох панів". Але один вільний від роботи день актор виділив на те, щоб прогулятися з нами улюбленими місцями в Києві. Поговорили про роботу і не тільки...

Нещодавно в театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави "Слуга двох панів", де ти граєш Труффальдіно. Як сам оцінюєш свою роботу?

Зізнаюся, на початку репетицій я не міг зрозуміти, що несе мій персонаж. І запитав у Давида Петросяна: "Не розумію, навіщо зараз грати цю комедію?" Але, беручи до уваги те, що відбувається у світі, хочеться подарувати людям тепло, любов і радість, перенести їх в іншу атмосферу. Давид Петросян хотів наблизитись до гри комедії дель арте, а для нас це нова школа. Колись Остап Ступка приніс мені книжку польською мовою про комедію дель арте і техніку її виконання (я закінчив польську школу, тому спокійно читаю польською), і я зрозумів, що це зовсім інший театр: шалена техніка, робота з тілом, характер маски, імпровізація. Але при всій легкості, я хотів зануритись у важливі питання.

Давид Петросян або Іван Уривський можуть використовувати міцні слова, якщо актори дають привід?
Іван — ні: якщо йому не сподобалось, він одразу все скаже. А Давида треба довести — тоді він може матюкнутись. Та й ми, актори, також можемо. Але такого, щоб хтось послав режисера, не було. Має бути субординація. Крики, образи одне на одного, можуть бути. Але все це по любові — творчий порив.

Петросян і Уривський — кардинально різні люди в житті та роботі. З ким тобі важче працювати?

Мені дуже добре з Іваном і завжди дуже добре з Давидом. Вони різні, у кожного свій підхід і метод. Якщо ти розумієш, хто як працює, то отримуєш від цього задоволення. З Іваном ми вперше працювали над виставою "Марія Стюарт", і мені було легше, бо він якісь моменти корегував, але дозволяв приносити в роль все, що я хотів. Я вперше мав таку свободу на сцені.

Іван йде в пошук, а Давид, як стратег, бачить все від початку до кінця. Але він все одно дає зону для власного пошуку, якщо ти принесеш щось краще за те, що він придумав. Петросян — людина, в якої все постійно змінюється. Протягом репетиційного процесу ти створюєш комірчину з тридцятьма поличками, а потім приходиш і з них щось обираєш.

Ви ж мешкали в одній кімнаті в гуртожитку?

Так. Коли я вперше зайшов у кімнату гуртожитку, де Давид жив вже другий чи третій рік, побачив таку картину: в кімнаті пахне ароматичними паличками, грають якісь мантри, сидить Давид і читає книжку. Моя перша думка: "З яким придурком я буду жити?" Але поступово я зрозумів, що мені хочеться в цю стихію.

Давид — людина, яка сама себе зробила. Він багато читав, дивився, цікавився тим, що відбувається в Європі й створив свою стежку.

Ми вже десять років дружимо і настільки добре один одного відчуваємо, що певною мірою я розумію: якби не Давид, мене, можливо, і не було б як актора. Він дав мені цей імпульс. Амбіції в мене великі, і через це він завжди казав: "З тебе не вийде актора, тобі краще забрати документи з інституту". Мене це зачіпало: я тобі доведу, що все зможу!

Як ви ладнали в побуті?

За три роки в одній кімнаті ми з Давидом пройшли багато всього. Наприклад, були в нас хлопчачі підколи. Я йду в душ і кажу: "Давиде, тільки нікуди не йди, поки я не повернусь". Виходжу в одному рушнику і не можу потрапити до кімнати: Давид закрив двері та пішов гуляти. Іду до однокурсника, чекаю, поки повернеться. Виходжу на балкон, кричу, а Давид іде, ніби не звертає уваги... Або брудний посуд поставить на ліжко: це означало, що його треба помити.

Це вже якась дідівщина...

Студентське життя — мої найпрекрасніші роки. У нас був сильний і дружний курс. Але при цьому все було... І напитися могли страшно. Якось, пам’ятаю, встаю о 7 ранку: мама прислала посилку з грошима та їжею, треба їхати забирати, а в мене похмілля. Розумію, що потяг вже в депо, і кажу собі: "Все, більше не п’ю горілку". І дійсно — дотепер її не п’ю.

Режисерський дебют

Кажуть, ти плануєш поставити в Дикому театрі виставу за романом Вільяма Голдінга "Володар мух"

Це буде мій режисерський дебют. Бути актором мені більше подобається, але й режисуру хочеться спробувати. Я — за експерименти з матеріалом. Зі своєю фантазією можу не просто йти за сюжетом, а взяти одну тему, сцену або навіть фразу і з неї зробити цілий світ. Зараз — епоха постдраматичного театру, де текст йде на третій-четвертий план. А на перший виносяться бачення режисера, стилістика, тема.
Вперше я прочитав роман "Володар мух", коли ми з Давидом Петросяном працювали над перформативною виставою.

А мені хочеться додати нотки міфології, проаналізувати історію. Основна тема Голдінга — про внутрішнього звіра, який є в кожному з нас. Що відбувається з дітьми, коли звір починає виходити на поверхню? Всі думають, що вони на острові, а насправді — в бункері, де звір проводить над ними експерименти, щоб дослідити: перетворяться вони на звірів чи ні. Все приходить до тоталітаризму, де звір все ж таки панує.

Я працюю над цією виставою зі студентами Карпенка-Карого, акторський курс майстерні Сергія Калантая та Інни Капінос. 

Ти деякий час викладав в Карпенка-Карого. Які враження залишились від роботи в рідному універі?

Кожна майстерня починає "вшивати свій код" студентам — випускається курс, і одразу видно, з якої майстерні він вийшов. Є система координат, куди всіх заганяють, не зважаючи на індивідуальність.
Всіх студентів виводять на контракт — університет має за щось жити. Хоча мені завжди було дивно: університет ім. Карпенка-Карого державний, і держава не може влити туди гроші, щоб він процвітав? Це просто позорище!

А які там зарплати... Я отримував 5 тис. грн на місяць. У майстра може бути трошки більше — до десяти. А потім мені сказали, що немає грошей, і скоротили зарплату до 2,5 тис. грн. Люди там працюють на ентузіазмі. А я себе запитав: "Я що, маю продавати свої знання за 2,5 тис. грн?" Це робота, все має оплачуватись. Хочете, щоб працювали педагоги — платіть гроші. 

Гонорар пішов на ремонт

У тебе невеликий досвід роботи в кіно, але роботи гучні…

Мені дуже пощастило: робота в кіно почалась у мене зі студентських років. На другому курсі я потрапив у серіал "Останній москаль", який відчинив мені двері в кіно. Потрібен був молодий хлопець із села, який володіє західним діалектом. До нас прийшла кастинг-агентка, побачила мене в коридорі, почула, як я розмовляю — а в мене тоді діалект був дуже сильним. Він і зараз є, я його не стидаюсь. В університеті його з мене хотіли вибити, щоб я "щокав". Я сказав, що для мене це мертва мова, я так говорити не буду. Кастинг до "Москаля" я пройшов, і тоді, 2015 року, заробляв у серіалі 5 тис. грн за знімальний день. А в першому сезоні в мене їх було десь 20. Гонорар я витратив на ремонт квартири на "Харківській".

А фільм "Памфір", де ти зіграв брата Памфіра, змінив твоє життя?

Якщо говорити про гонорар, то він росте з кожним проєктом. Зараз я знімаюся у стрічці KAPO польського режисера Роберта Квілмана у Варшаві й заради цього здав на права. У стрічці три сцени, де я маю їздити на машині, а продюсери кажуть: "У вас мають бути права".

"Навіщо витрачати бюджет? Дайте гроші, я заплачу другу, ми поїздимо Києвом, він мені все покаже, я приїду й буду знати". Вони ніяк: "У вас мають бути документи". Оплатили мені школу, а це понад 35 тис. грн. У жовтні почалося знімання у Варшаві. 

А як вдалося виїхати за кордон?

Частина акторів у театрі ім. Франка заброньовані. Але, наприклад, я не поїхав на прем’єру "Памфіра" до Канн: голова Держкіно не хотіла посприяти тому, аби мені зробили перепустку. Сплачували поїздку трьом людям: режисеру і ще комусь. Я просив: "Не сплачуйте мені дорогу, просто зробіть перепустку" — не зробили. Потім фільм повезли до Варшави — мені також не дали дозвіл на поїздку. Я нікуди не тікаю, така подія може бути раз на життя! Але ні. Ну, що ж — значить, так мало бути.

Я не ходжу просити

Ти казав, що ведеш блокнот кожної своєї ролі. Рідкісне явище сьогодні...

Я привчив себе до цього ще зі студентських років, коли ми почали працювати над виставою "Буна" і поїхали на експедицію до села: там я записував всі враження від людей, певні особливості ролі. І це дуже потрібно: ти не втримаєш все в голові.

Взагалі театр — це лабораторія, де ти себе досліджуєш, розвиваєш свій стиль, смак, підхід до ролі. Ти ростеш як людина, з віком набираєшся досвіду. Мій мозок любить заходити в незрозуміле, в експериментальні зони.

Чи можна сьогодні працювати в театрі номер один в Україні й бути забезпеченим?

До акторських категорій мені байдуже. Але не байдуже до фінансової сторони. Коли ти переходиш із категорії до категорії, зарплата зростає, і це приємно. В мене зараз перша категорія. Я пропрацював в театрі шість років, і мені не давали цю категорію, поки я не почав крутити носом: "Вибачте, в мене вже чотири головні роли, мені хочеться відчувати, що я театру потрібен".

І яка сьогодні зарплата в актора першої категорії? 

23-24 тис. грн. Коли ти заслужений, майстер, можеш отримувати і до 30 тис. грн — це більш-менш. Звісно, завжди хочеться більшого. Я бачу перспективу в тому, щоб створити фінансову подушку: можливо, це будуть якісь творчий бізнес, нерухомість, будиночки під здачу або арт-спейс, куди зможуть приїжджати люди, займатись творчістю. Вважаю, що акторство — акторством, а якийсь бізнес мати треба. 

Якою бачиш свою пенсію?

У тиші, спокої й читанні. Наприклад, у Карпатах — я там постійно відновлююсь, шукаю невідомі села. Зараз модно викупити в Карпатах старий будинок, зовнішню фактуру лишити, а всередині зробити класний ремонт із поєднанням лофту та мазанки, старі меблі відреставрувати, щоб зберегти автентичність.

Я не проти попрацювати в театрі Франка до 50-55 років, потім піти й жити ось в таких місцях, де тиша. Але для цього треба створити якусь "подушку", щоб потім не працювати.

Я б жив у селі — приймав людей, зробив би якісь арттабір, хату-майстерню, куди люди б приїжджали, придумували проєкти.

Зустрічі з ведмедями

Коли ти востаннє відчував екстремальні емоції?

За рік до війни в лісі натрапив на ведмедицю. Вже і не пам’ятаю, чи це був якийсь похід, чи я десь відпочивав. Коли це сталося, я згадав слова одного мисливця: "Якщо бачиш ведмедя, кричи, щоб здатися сильнішим за нього". Мені пощастило натрапити на самку: я бачив маленьких ведмежат, а потім вийшла і сама господиня. І це було дуже страшно! Я взяв якийсь дрючок і так кричав, що вона втекла. Це був ще той адреналін!

До речі, це не перше моє зіткнення з ведмедями. Коли знімали фільм "Останній москаль", там була сцена в зоопарку, де ведмідь вибігав із клітки. Бідного звіра привезли із самого ранку, він весь день просидів у клітці, був такий злий! Раптом відчинилася клітка, і він почав бігти на нас… Оператор стрибнув на дерево, всі інші побігли до будинку...

Чим ти надихаєшся? 

Дуже люблю бути сам із собою. Мені потрібен свій простір, і я не завжди ним ділюсь навіть із найближчими. В тебе має бути своя маленька планета, де ти можеш побути, а потім повернутися. 

Найближчі люди для мене зараз — мої батьки, бабуся, люди з театру. Всі кажуть, що я дуже закритий. Хоча, коли є таємничість, до неї виникає більше інтересу: мовляв, а що за цим ховається?

Ти живеш лише роботою чи все ж таки є місце для особистого?

Зараз живу роботою. Не скажу, що особисте життя відсутнє. В мене є запит на сім’ю, але не зараз. Хоча, хто його знає — може, я завтра скажу: "Все, хочу одружуватись!" У мене багато роботи, туди треба віддавати енергію. Та відчуваю, що все, що має бути, прийде. Мені не 60, а лише 29 років. Зараз багато хто і в 40 років народжує. І дитину хочеться... Але я себе питаю: дитина під час війни... Чи це не егоїстично? Як моя дитина буде жити за цих умов і чи заслуговує вона на це?

Взуття на останні гроші

У побуті в тебе все як у холостяка?

Я люблю мінімалізм, коли мало речей і все на місцях. Мало меблів, лише все необхідне. Я не можу сказати, що вдома в мене ідеальний порядок. Коли я переїхав у свою квартиру на "Харківській", вона була заставлена радянськими меблями. Я все повикидав, зробив ремонт і поставив маленькій робочий стіл, лампу, ліжко, вазон, крісло-мішок і полички для книг. Все.

З одягом так само? Сорочка, футболка, джинси?

У цьому плані я шмоточник. Одяг дуже люблю! Як Іван Франко: він любив не доїсти, але на останні гроші купити жилетку або краватку. Одного разу я на останні гроші купив взуття. Потім позичав, щоб дожити до кінця місяця. Найкоштовніші речі в моєму гардеробі — стоковий одяг з Європи. Гуцульський сардак я купив за 5 тис. грн. Бувають дуже дорогі речі, на які я збираю. Зараз, навпаки, "затискаю" себе, бо з’явилася ціль відкласти на свій бізнес.

Багато в тебе улюблених страв?

Обожнюю кухню Західної України: бограч, вареники, баранину, гриби, особливо білі, або якийсь соус із грибів.

Люблю, коли бабуся робить бульйон з курки. Ввечері люблю зробити бутерброд: хліб, масло, а зверху цибуля. І запити це все чайочком. Дуже смачно! Я це їм з дитинства, навіть не пам’ятаю, як цей рецепт виник — може, бабця так робила. Коли приїжджаю до батьків, можу шість таких бутербродів з’їсти. (Сміється.)

А в Києві в мене зовсім інша дієта. Зранку на сніданок можуть бути дві брускетки з гречаного багета, авокадо, зелень, червона рибка, помідори, огірочки, сир твердий — дуже люблю овечий або козиний зі спеціями.

Обідаю зазвичай в центрі. Пробував брати обід із собою, мене вистачило на тиждень — немає часу готувати. Тільки зранку і ввечері.

На інтерв’ю ти приїхав на метро. Тебе впізнають у підземці? 

Хтось підходить і фотографується, хтось не підходить.

Що ти сам собі побажаєш в житті та творчості?

Не зупинятися на досягнутому, шукати, йти далі. Треба бути "голодним собакою" в професії та житті, трошечки недоїдати. Хоча я вважаю, що людина — як батарейка: рано чи пізно "сідає". Треба вчасно це відчувати й давати собі час для наповнення.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter