Наталка Денисенко: "Не можна ставити життя на паузу"
Фото: пресслужба Наталки Денисенко
Акторку Наталку Денисенко завжди було складно уявити без чоловіка, актора Андрія Федінчика. Але від початку повномасштабного вторгнення Андрій пішов на фронт, і відтоді Наталка та маленький син Андрійко бачать чоловіка й тата лише на екрані смартфона. В інтерв'ю "ТиКиїв" акторка відверто розповіла про те, як за таких обставин поєднує кар'єру й материнство і як реагує на хейтерів.
Наталко, розкажи: що в тебе зараз цікавого у творчому житті?
Життя в мене вирує, і не лише творче, а й освітнє. Зокрема, наприкінці цього року я очікую на велику прем'єру фільму "Коли ти вийдеш заміж?", де в мене головна роль. Це авантюрно-пригодницька романтична комедія, знята повністю за приватні кошти.
Локації були в Україні, Балтії та Хорватії. Відповідно, демонструватимемо її й в Європі. Восени чекаємо на другий сезон серіалу "Зв'язок" на "Новому каналі". Зараз у мене починається ще одне знімання, про яке поки не розповідатиму. І, звичайно, працюю над моїм проєктом "Наталка-читалка", в якому я наживо читаю вірші українських поетів. Це прекрасні вечори з неймовірною атмосферою, де я збираю кошти на благодійність (зараз на реабілітацію для побратимів мого чоловіка).
Цей проєкт від початку був благодійний. Також я запустила свої курси, бо усвідомила, що маю дуже гарний досвід і знання в озвучуванні, дублюванні й публічних виступах. Тому вирішила ділитися ними з іншими. В мене є курс "Голос на мільйон" і програма "Жінка на мільйон" на підтримку жінок. Оскільки мій чоловік військовий, я знаю, що це таке, коли важко на душі, все лежить на твоїх тендітних плечах, і треба триматися, щоб давати енергію і чоловіку, і сім'ї, і соціуму, встигати на роботі й при цьому мати гарний настрій і хотіти жити. Зараз маємо неймовірні відгуки від задоволених учнів, чому я дуже тішуся, адже можу давати такими проєктами користь. Зараз це дуже важливо.
Війна загострила становище акторів, проєктів стало набагато менше… Ти відчувала цю кризу?
На початку повномасштабної війни, звісно, була криза. І коли вперше мені зателефонували влітку 2022-го і повідомили про знімання серіалу восени, я сказала, що готова. Та, поклавши слухавку, не могла в це повірити. Думала: "Кому потрібні ці серіали, коли йде війна?" Але знімання почалося, і ситуація покращилася. Класно, що ми знімаємо серіали українською, з українськими акторами в головних ролях — раніше все було по-іншому. До нас привозили російських акторів, яким віддавали головні ролі. І ми знімалися російською, щоб можна було ці серіали продавати на всі пострадянські країни. Тепер це виключно наше виробництво.
А в тебе на початку великої війни не було думки, що треба якось перекваліфіковуватись? І якби довелося, що б це могло бути?
Спочатку я не думала про це взагалі. Я знала, що в мене є кошти, і я можу жити. Але я можу займатися чим завгодно — головне, щоб мені це подобалось. Я вмію і класно фарбувати волосся, і зачіски робити, і могла б організовувати якісь івенти... Наприклад, організація проєкту "Наталка-читалка" — на моїх плечах, майже все контролюю я. Також я могла б дуже класно продавати: в мене є цей талант. Мені здається, я б змогла знайти якусь роботу. Але річ у тім, що акторство — моє покликання.
Навіть астрологи мені кажуть, що я просто ідеально проживаю свою натальну карту. Тому, мені здається, що це найближчим часом нікуди від мене не дінеться.
На часі чи ні?
Зараз багато хто вважає, що знімати комедії, серіали, щось розважальне тощо не на часі… Як ти для себе визначила, що зараз на часі, а що — ні?
У мене теж різні ролі в житті. Окрім того, що я — акторка, я ще й мама, дружина військовослужбовця ЗСУ, який перебуває в небезпечних місцях. Від початку війни я жодного фільму, жодного серіалу не подивилася про війну. Я в якийсь момент припинила дивитися новини, тільки під час тривог їх переглядаю. І коли йдуть обстріли, я слідкую за інформацією, але намагаюся не вмикати відео, де людей дістають з-під завалів. Війна і так в моїй сім'ї: у мене чоловік служить. І я не можу дозволити собі впускати в себе додаткові переживання. Тому для мене дуже важливий розважальний контент. В Instagram я намагаюся транслювати добро й позитив.
Це щастя, що я живу своє найкраще життя, допомагаю нашим хлопцям, жінкам. Тому вважаю, що і танці на часі, і вечори на часі, і пісні. Все на часі. Війни були завжди. Пам'ятаю, ще в школі, прочитавши "Три товариші" Ремарка, я думала: "А як це так? У них війна, а вони п'ють вино, розважаються?" Мені це було незрозуміло, бо моя бабуся, яка пройшла концтабір в Німеччині, такого не розказувала. Хоча я впевнена, що вони хоч якось намагалися розважатися до того, як вона потрапила до Німеччини. Тож на часі все, що робиться для того, аби тримати свій психологічний стан у нормі. Звичайно, в межах розумного.
Війна змінила твоє сприйняття професії? Чи змінилися якось твої акторські цілі та амбіції?
Спочатку повномасштабного вторгнення я думала: "Боже, чим я займаюся взагалі?", адже просто знімалася в розважальних серіалах. Для кого, для чого, навіщо це? Що я принесла своїй країні цими серіалами, більшість з яких були російськомовними? Першим проєктом, в якому я почала зніматися під час повномасштабного вторгнення, була комедія "Скажені сусіди".
Я не розуміла: "Як це так: ми будемо знімати комедію? Кому вона потрібна?" А потім вирішила, що зараз робитиму важливу роботу: даруватиму людям емоції. Їм буде весело, приємно, вони зможуть відволіктися. Якщо раніше я не замислювалась, що роблю щось велике, то зараз розумію, що комедії, навіть якісь мелодрами — це дуже важливо. І для цього потрібні актори. Або, наприклад, наше кіно "Коли ти вийдеш заміж?": в ньому знімалися і наші, і європейські актори, знімальна команда була з Європи.
І я розумію, що ми показали їм український професіоналізм у цій сфері. Наші актори працюють просто колосально, неймовірно круто, на рівні з європейськими! І коли я дивлюсь на їхнє виробництво — як у них все відбувається, які в них департаменти, зокрема, художники, оператори, звукорежисери, я розумію, що в нас роблять не гірше. Можливо, навіть краще, швидше. В Україні є дуже крута знімальна база, тому цілі в мене зараз масштабні. Я вважаю, що не ми маємо їхати зніматися для Netflix, а Netflix має приїжджати до нас і знімати тут, бо в нас для цього є абсолютно все в найкращій якості.
Війна й акторство
Кажуть, актори навіть в найстрашніші миті життя зважають на свої емоції, щоб запам'ятати їх і потім використати в роботі. У тебе таке було?
Було. Це така профдеформація: коли ти лякаєшся або плачеш, то дивишся на себе в дзеркало. Під час повномасштабного вторгнення в мене було декілька справжніх істерик, коли я плакала, але при цьому з'являлася думка сфотографувати себе, щоб подивитися, який це має вигляд.
Я думала, що це, може, і не згодиться, але — знадобилося. Ти запам'ятовуєш, як ти дихаєш, як у тебе котяться сльози, щоб за потреби це відтворити. До речі, за чужими стражданнями чи якимись ситуаціями я теж спостерігаю. Нещодавно на "Новій пошті" в одного чоловіка в черзі стався приступ епілепсії. Я не знала, як діяти, намагалася допомогти, але там був хлопець, який знав, що робити. Він заспокоїв того чоловіка і надав першу допомогу. Я просто стояла напохваті, але спостерігала й запам'ятовувала. Я, до речі, у стресових ситуаціях дуже гарно реагую: швидко вмикаюсь і дію.
Вашому з Андрієм синові Андрійку зараз 6 років. Коли почалася війна, йому було три. Фактично, поки що все свідоме життя дитини минає під час війни. Як він сприймає все, що відбувається навколо?
Андрійчик пам'ятає, як ми ховалися в підвалах, вибухи. На Новий рік ми були в будинку за містом, і там недалеко працювало ППО, тож будинок трясся від пострілів, він дуже злякався. Син знає, що таке вибухи, що таке ППО, що таке війна.
Звичайно, я з ним говорю про це: без цього не можна. Треба пояснювати дитині, чому це відбувається з нами. Я радилася з психологом, як це краще робити, тому зараз він все розуміє. Під час повітряної тривоги дивлюся в телефоні, що летить, чи треба йти в коридор або ванну. А в укриття ми не бігаємо, скажу чесно. Я намагаюся робити так, щоб синові було комфортно. І з ліжечка його обережно забираю, якщо вночі обстріли — так обережно, щоб він цього не відчував. І всіма силами, звісно, намагаюся огородити його, щоб у нього було щасливе дитинство.
От він звик, що ми всією сім'єю літаємо на море, а зараз із чоловіком це неможливо, він служить. Проте я щороку все одно воджу Андрійка на море сама. Перший рік війни, звісно, це було складно, але я переборола це, бо моя дитина заслуговує на щасливе дитинство.
Багато українок посеред війни залишилися самі, що, звісно, вибиває землю з-під ніг. Ти переживала певну внутрішню кризу через це?
Переживала. Спочатку в мене була така злість на Андрія, що він мене залишив: я навіть питала себе, чому інші чоловіки ходять містом, а не служать. Але потім я зрозуміла, що не всі чоловіки можуть піти служити, в кожного своя доля й можливості.
Я прийняла те, що мені дає доля, переживала цю кризу і працювала. Зараз в мене є сесії з психологом та остеопатом. Завдяки цьому та усвідомленню того, що я не можу поставити життя на паузу, я дійсно зараз живу щасливо. Допомагають син, сім'я, робота, проєкти, бо я багато контактую з людьми. Ну і, звичайно, дуже допомагають вистави — ми їздимо Україною з "Нашими Кайдашами" та "Основним інстинктом". Коли люди підходять і кажуть: "Ми взагалі забули, що війна, вистава подарувала такі неймовірні емоції!", це дає силу жити, творити й рухатись далі.
І от все, що зараз відбувається в моєму житті, потрошку допомагає триматися, тому що це моя робота, моє покликання, мій кайф і задоволення від того, що я можу давати людям такі емоції та користь. Я розумію, що живу не марно. Тому всім раджу просто робити те, що ви дуже любите, від чого ви відчуватимете, що живете не марно. І, звісно, щось корисне, щоб давати цьому світу й отримувати від нього натомість.
Любов до хейтерів
Ти багато виступаєш, читаючи вірші українських поетів. Хто твій улюблений автор?
Не можу назвати когось одного. Звичайно, дуже близька мені Ліна Костенко, бо її жіночі вірші полюбилися мені ще зі школи. Це просто, я вважаю, геніальна жінка. І те, що вона живе з нами в один час, — величезне щастя! Мрію познайомитися з нею, хоча б якесь фото зробити, отримати, може, автограф, підписати книжечку. Дуже люблю вірші Юрія Іздрика — йому 61 рік, але враження, що він молодший за мене. В нього такі круті, сучасні, глибокі, зрозумілі й легкі вірші! Вони різні, і це геніально. Сергія Жадана обожнюю: так, як він, не пише ніхто. Дуже люблю Василя Симоненка: він — надзвичайний лірик. І, звичайно, обожнюю Дмитра Павличка: я його називаю "поет еротичної поезії" — в нього дуже багато просто неймовірних інтимних віршів. Також я завжди читаю вірші Лесі Українки, Володимира Сосюри, із сучасних — Дениса Мандзюка — теж неймовірного поета.
А сама не пишеш?
Колись в школі щось писала. Зараз іноді, буває, приходить муза, і я можу написати якийсь віршик, але не так, як наші автори, і не постійно, бо це все ж таки нелегке мистецтво.
Як ти справляєшся з хейтом у соцмережах? Чи вже навчилася на це не реагувати?
Намагаюся не реагувати, але все одно неприємно. Я навчилася справлятися, бо усвідомила, чому хейт виникає. Щаслива людина ніколи не напише якийсь бридкий коментар. Якщо мені щось не подобається, я просто проходжу повз або гортаю стрічку далі, аналізую, чому мене це бісить, чому не сподобалось.
Те, що нас в людях бісить, тригерить — це те, над чим ми можемо попрацювати в собі. Це про нас, не про тих людей. Зараз дуже важкі часи, люди готові просто з'їсти одне одного. Тому з'являється багато хейту. Деяким мені навіть хочеться у відповідь на негатив просто написати якісь приємні слова. Від щирого серця! Скажімо так: я не навчилася не реагувати, а просто розумію, чому люди так пишуть, і намагаюся реагувати на це з любов'ю й розумінням.
Де тебе можна найчастіше зустріти в Києві? Які твої найулюбленіші місця?
Найчастіше мене можна зустріти на роботі: на зніманні або на озвучуванні. Гуляти я дуже люблю на Подолі: мені подобається Андріївський узвіз, колесо огляду. Постійно, їдучи Хрещатиком, задивляюся навколо. Дуже люблю їздити через центр, навіть під час години пік. Парк "Наталка" дуже люблю: синочок думає, що його спеціально для мене зробили. (Усміхається.) Дуже класне місце! Набережно-Хрещатицьку від Подолу дуже люблю. Обожнюю ці місця! Туди хочеться повертатися знову і знову.
Продовж фразу: "Коли закінчиться війна, я нарешті..."
Коли закінчиться війна, я нарешті, напевно, поїду з чоловіком на відпочинок за кордон. Хоча це можливо і зараз: військовим дають відпустки, зокрема, з можливістю виїхати. Але я не закінчу цю фразу, бо й зараз роблю абсолютно все, що робила б по закінченні війни. Просто живу своє життя в цих запропонованих обставинах, позаяк воно одне, і насправді дуже-дуже коротке. Нам лише здається, що життя триватиме вічно, але все минає дуже швидко. Тому ставити його на паузу не можна: це я вже давно зрозуміла.
