"Ніколи не боялася бути "білою вороною": Людмила Мальва Менюк про студентство у 50, військову службу та життя з чистого аркуша

Фото надане Людмилою Менюк

Людмила Менюк — відома українська ветеранка та перша жінка, яка очолювала бронетанкову службу батальйону. Мальва (позивний Людмили) точно знає, як це — вчитися протягом усього життя та починати з чистого аркуша. У 49 жінка долучилася до війська, у 50, не полишаючи служби, почала здобувати освіту психолога, а в 55 захистила магістерську. 

До Дня студента Людмила Менюк розповіла редакції "ТиКиїв" про те, чому знову вступила до університету, як подорослішала на війні, та чому корисно бути "вискочкою".

Про дитинство та виховання

Коли я була дитиною, ми жили у відкритому військовому містечку. Наш двір складався з багатоповерхівок, у яких мешкали сім'ї військових. Коли ми, діти, робили якусь шкоду, батьки через вікна кричали: "Оля, Саша, Люда, всі додому!". 

У кухні моєї квартири біля вікна стояв стіл. Батько садив мене за нього та починав роз'яснювати — завжди спокійно — чому вчинок був поганим, якими могли були наслідки. Він спілкувався зі мною по-філософськи, хоча я, з огляду на вік, ще не дуже була до цього готова. Я спостерігала через вікно, як діти, які просто отримали по дупі, знову вибігали на двір. І дуже їм заздрила. 

Лише тепер я розумію, як багато в житті мені дали ті батькові роз'яснення. Мабуть, так у мене почала формуватися мудрість.

Я часто згадую своїх батьків, яких, на жаль, вже давно немає. Вони пішли рано. Батько був ліквідатором аварії на ЧАЕС першої категорії і помер у 57 років. Мами не стало у 60 — вона працювала у рентген-кабінеті. 

Відколи я почала аналізувати своє дитинство, мене повсякчас дивує, наскільки мої батьки були мудрими й розумними.

Це були звичайні люди, які виросли в багатодітних сільських сім'ях, але якими ж вони були мудрими... І я їм вдячна за це. 

Про першу освіту

Школу закінчила без золотої медалі, але оцінки отримувала гарні. Перша інститутська освіта не була тим, про що я мріяла. Просто так було заведено: якщо дитина добре навчається, вона має вступити до технікуму або інституту. До того ж я була спортсменкою, а таких дітей залюбки брали до вишів.

Насправді в юності я дуже хотіла бути слідчою. Можливо, через загострене почуття справедливості, юнацьке захоплення боротьбою з криміналом. Але, напевно, через якісь упередження, не подалася до жодної вищої школи міліції.

По закінченню середньої школи я вступила до Вінницького політехнічного інституту (зараз — Вінницький національний технічний університет — прим.) на теплоенергетика. Це був неусвідомлений крок, хоча у подальшому житті ці знання дуже мені допомогли. 

Студенткою я навчалася добре. Дотримувалася принципу: якщо чимось зайнявся — доведи справу до кінця та постався до цього відповідально. 

Потім я пішла працювати до школи-інтернату в рідному Гайсині. І зрозуміла, що мені потрібна педагогічна освіта, але з прив'язкою до моїх технічних знань. Відтак я вступила до тодішнього Уманського педагогічного інституту ім. П. Тичини на факультет загальнотехнічних дисциплін. Потім працювала у школі та паралельно — у Будинку школяра. Мене влаштовувала ця робота. Та потім прийшла війна. 

Про службу у війську

Для мене війна почалася у 2014 році. Усі чоловіки моєї родини пішли у військкомат. Мій молодший син, Станіслав Менюк, загинув 27 липня 2016 року. Це стало дуже тяжкою втратою для мене. Згодом я пішла до війська як доброволець, керуючись головним мотивом — помстою. А для того, щоб помста була якісною, потрібні вміння та знання. 

Я мріяла стати сапером — мала фізичні можливості, гарний зір, почуття відповідальності. Треба було лише навчитися. Але хлопці були проти. Не через те, що я жінка, — в "Айдарі" все добре з гендерною рівністю. Вони сказали: "Мальво, у тебе в родині є загиблий, а наша спеціальність дуже небезпечна. Ми знаємо, що ти теж баришня ризикована, але кажемо "ні". Я знала, що згарячу вони не відмовляють. Якщо хлопці сказали "ні", вони все обдумали заздалегідь. 

Так я стала я діловодом технічної частини — рахую добре, у документах орієнтуюся, маю гарне логічне мислення. Утім, я чітко розуміла: це не надовго. Я добре виконувала свої обов'язки, а згодом прямо й відкрито сказала начальнику служби, що ця робота мені набридла. Так я перейшла до штурмової роти та з часом стала головним сержантом.  

Після серйозної травми командир батальйону запропонував мені очолити бронетанкову службу. До цього в моєму підрозділі були БМП, а нова посада потребувала також знань про БРДМ і танки. Це була велика відповідальність, тож я погодилася не одразу. Утім, хлопці з батальйону мене підтримали та запевнили, що всьому навчать. 

Танки та БРДМ я вивчала за підручниками та підказками побратимів — членів екіпажів, старших техніків. Зампотех з позивним Професор дав мені дуже багато знань і вмінь — я ніби закінчила академію без відриву від роботи. 

Моїм обов'язком було підтримувати боєздатність техніки. Танк мав виконувати функцію танку, а не трактора на гусеницях. Це і допомога, і контроль, і забезпечення. Мені дуже допомогла моя технічна освіта — я гарно читала схеми, розумілася на принципах роботи техніки. Моя мама завжди казала: "Людина має вміти багато, адже невідомо, які навички можуть знадобитися в житті".

Про адаптацію та жінок в армії

Дуже добре, що зараз є БЗВП — базовий навчальний курс із військової підготовки. Коли я вступила до війська доброволицею, такого навчання ще не було. Що мені допомогло? Насамперед — військова підготовка у школі. Ще тоді я знала, як розібрати й почистити АК-74. Друге — допомога побратимів і навчання на полі бою. Я прийшла до колективу, з яким була знайома ще з початку війни. 

Хоча мені було тоді 49 років, адаптуватися до служби фізично було легко, адже я завжди займалася спортом. Звісно, чоловіки фізично сильніші, але не всі військові посади потребують застосування сили. 

Дуже добре, що зараз доброволиці спершу проходять навчання — це дозволяє зважити свої фізичні та психологічні можливості. Тож якщо жінка розуміє, що вона не стягує навантаження, вона може вирішити, як по-іншому нести користь війську. Наприклад, хороша бухгалтерка може стати діловодом. І це також бойова одиниця, якій видаються засоби захисту та зброя, створюється запис у військовому квитку.  

На початку військового навчання людина часто думає, що "не вивезе". Але минає день, другий, третій. Зрештою ти починаєш відкривати в собі неочікувані здібності та краще бачити, над чим ще треба попрацювати. І ти пишаєшся собою.

На війні я виявила в собі лідерські здібності, про які навіть не знала. Вони відкрилися у моменти, коли треба було, щоб хтось узяв відповідальність. Це не про те, що "я головна, і ви маєте мене слухати". Ти бачиш підтримку своїх побратимів, коли проявляєш ініціативу та навіть озвучуєш власні сумніви. 

Про війну і дорослішання

Коли перебуваєш на межі життя та смерті, відбувається дуже швидке дорослішання. Після служби в мене з'явилося усвідомлення: якщо ти вижив фізично й не був зламаний психологічно, ти маєш приносити користь собі й своєму суспільству. 

Я звернула увагу, що багато моїх побратимів і посестер сьогодні вступають до навчальних закладів. Не через пільги, а завдяки можливостям. Бо на фронті ми говоримо не лише про війну, а й про нереалізовані мрії та бажання. 

З 2014 року й дотепер я зустрічаю молодих людей — мудріших, ніж я була в їхньому віці. Спілкування з молоддю змінює бачення світу. Тепер я розумію: людина має жити якісно, робити те, що приносить задоволення та фінансову винагороду. 

Про активну громадянську позицію

До 50 років я спілкувалася російською. Навчалася у російськомовній школі, історію України знала дуже погано. Все змінилося після анексії Криму. Ця подія все перевернула всередині мене. Було відчуття, ніби забрали щось твоє. Я почала заново вивчати історію та дивувалася, як я могла усього цього не знати.

Що сформувало мою активну громадянську позицію? Думаю, все почалося з тих розмов біля вікна на кухні. Коли розповідали, що добре, а що погано. Пояснювали, які наслідки мають певні дії для тебе, твоєї родини, твого суспільства. Вчили казати правду, навіть якщо вона незручна. 

Від батьків я перейняла почуття відповідальності. Якщо тобі щось не подобається, то як, на твою думку, має бути правильно? Займися цим. Але будь готовий до того, що може не вийти. Ти можеш "отримати Оскара", а можеш впасти в болото. Я завжди була до цього готова, тому "білою вороною" ніколи не боялася бути.

Про рішення стати психологинею

У війську, в епіцентрі важких подій і втрат, я помітила, що багато людей звертаються до мене за порадою і підтримкою. Тобто якщо перекласти на терміни, — за психологічною допомогою. Мені добре вдавалося підтримувати побратимів і посестер, але я відчувала, що багато моментів не можу пояснити — бракувало фахових знань. 

Коли я сама потрапила на реабілітацію, моїм психологом був один із найкращих фахівців в Україні — Володимир Волошин. Він дав мені багато знань, коли я вирішила допомагати іншим. Але потрібна була базова освіта. 

Я вступила до свого ж навчального закладу — Уманського державного педуніверситету імені П. Тичини — на факультет психології. Одразу на третій курс, не перериваючи військову службу. Навчалася на платному — хоч і мала пільги, умисно їх не використовувала, щоб дати можливість молодим здобувати освіту безплатно. 

Я дуже дисциплінована, і це має значення. Але через виконання бойових задач не завжди могла бути на сесіях. Коли була можливість, завжди зв'язувалася з університетом і запитувала, чи можна скласти сесію на кафедрі. Всі розуміють, що так складніше, адже на кафедрі багато викладачів, і всі хочуть поставити питання. Проте це був класний досвід, який допоміг мені не боятися виступати перед аудиторією.

Спершу під час навчання здавалося, що я ніколи не вивчу стільки матеріалу, відчувала якусь недовіру до себе. Але потім ніби пазли склалися. Я могла чітко відповісти на кожне питання. Досі дивуюся, як мені вдалося вивчити такий обсяг інформації. 

Сьогодні я оформлена як ФОП, маю договори із Міністерством у справах ветеранів і Жіночим ветеранським рухом. Також працюю безплатно як волонтер. Насамперед надаю психологічну допомогу чинним військовослужбовцям та їхнім рідним, колишнім полоненим, а також членам сімей загиблих, зниклих безвісти та бійців, які зараз у полоні. Також маю невелику кількість клієнтів, які не мають стосунку до війська.

Про студентство після 50

Я познайомилася з одногрупниками, коли вступила до магістратури. І не відчула жодних комплексів. У війську мене оточували молодші за мене люди, тож я звикла комунікувати з молоддю.  

Кумедним було те, що одногрупники подумали, ніби я їхня викладачка. Пояснила з гумором, що я студентка та ветеранка. Вони ще більше здивувалися, що така жінка — білявка в окулярах — має бойовий досвід. Я їм кажу: "Ця освіта — мій свідомий вибір. Маю лише одне прохання: коли будемо бігати з аудиторії в аудиторію, не дуже швидко біжіть, щоб я змогла наздогнати". 

Потім ніхто не звертав уваги на різницю у віці. Бігали разом на чай і перекури. А по закінченню магістратури одногрупники зізналися: "Мальво, ти, мабуть, єдина старша жінка, з якою можна поговорити про що завгодно". Не те щоб я прагнула бути своєю. Просто коли ти щирий із людьми, вони завжди нормально тебе сприймають. 

Секрети ефективного навчання

Сьогодні мені 60 років. Я мала черепно-мозкові травми, легкі та тяжкі контузії. Це впливає на пам'ять і реакцію. Наприклад, стає важче запам'ятовувати складні іноземні слова. Але допомагає досвід. Щоб краще засвоїти інформацію, роблю записи з поясненнями, підключаю логічне мислення.  

Коли для лекції дають матеріал, я його роздруковую та перечитую. Якщо тема дається важко, конспектую вручну — застосовую дрібну моторику й зорову пам'ять. Так, це додаткова витрата часу, але у такий спосіб матеріал засвоюється легше.

Навіть у молодих людей після черепно-мозкових травм і контузій порушена пам'ять. Коли я раджу свій підхід, багато хто дякує.

Колись у політехнічному інституті я зробила дуже гарні шпаргалки різними кольорами. На іспиті дістала їх, щоб передати одногрупнику, і це побачив професор. Усі знали: якщо він помітить шпаргалку, екзамен ти вже не складеш. Викладача здивувало, що мої записи були такими акуратними — про це він розповів мені пізніше. Але тоді з фізики у мене був "трояк", хоча знала я її добре. 

Про життя з чистого аркуша 

У СРСР людей, які часто змінювали роботу, називали "літунами", і я до певного віку також мала подібне переконання. Сьогодні ставлення до життя змінилося.

Якщо відчуваєш, що "переріс" свою роботу, не бачиш у ній розвитку, або потерпаєш від токсичного керівника та поганого колективу — просто змінюй все. Якщо більше нічого не вмієш, шукай варіанти, як забезпечити себе тимчасово. 

"Про що я мріяв у дитинстві?" — дуже гарне питання. Воно допомагає нам відкрити те, що ми перестали бачити через упередження. Просто напиши на аркуші, ким ти себе бачиш у мріях. Без розрахунків і логічних ланцюжків. 

У 2020 році мене звільнили з війська за станом здоров'я після поранення. Сьогодні я маю інвалідність другої групи: бачу на одне око, чую на одне вухо, та й загалом здоров'я — не дуже. Та, попри це, я маю можливість робити те, чим мріяла займатися все життя. Спробувати завжди варто. Якби не військовий досвід, не впевнена, що я прийшла б до психології. Мабуть, саме війна переконала мене, що треба встигнути, спробувати, ризикнути.

Змінити життя означає дати собі дозвіл. У своєму місті я започаткувала жіночий клуб, який називається "Вискочка". Тому що він для тих, кому треба більше, — для жінок-лідерок, всебічно розвинутих і цікавих. А про таких раніше завжди казали: "Тобі що, більше за всіх треба? Ти що, вискочка?". Так, ми такі. Якби я не була вискочкою, я б не стала тою, ким я є.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter