ONUKA: "Пісні за графіком не пишуться"
Фото: пресслужба ONUKA
11 грудня відбудеться вручення премії MEGOGO MUSIC AWARDS від музичного каналу MEGOGO LIVE. Напередодні церемонії ми поговорили з торішньою переможницею — лідеркою гурту ONUKA (Ната Жижченко), яка 2023-го здобула перемогу в номінації "Альбом року", про творчість, материнство та нові сенси життя.
Нато, торік твій альбом ROOM став альбомом року за версією музичної премії Megogo Music Awards. Скажи, як ти тоді сприйняла цю відзнаку?
Мені було дуже приємно, і я здивувалася — бо, як на мене, "Альбом року" — це найскладніша категорія. "Найкращий артист", "Найкраща артистка", "Найкращий гурт" — це все про інше. А альбом — це те, над чим ти працював протягом року. Виходить, твій рік відзначають, а ти розумієш, що він для тебе минув не дарма — я так це сприймаю. Альбом — це для мене дуже важливо, набагато важливіше за кліпи та сингли. Альбом — це складна велика завершена форма. І EP поряд із ним стояти не може — це просто різні категорії. Можливо, я вже мислю трошки ретроградно. (Усміхається.)
Нагороди мотивують тебе до нових звершень?
Я завжди кажу, що нагороди — це не про мене: в мене їх дуже мало, але коли вони от такі знакові, звісно, це підсилює емоції. І це круто! Оскільки я виховувалася в Радянському Союзі, в системі похвали "батіг і пиріг", то підсвідомо люблю похвалу. Тому будь-яка — дає мені відчуття того, що я щось зробила правильно.
10 років тому ти була Натою Томатою, сьогодні ти ONUKA — в чому різниця між тобою в цих образах?
Звісно, різниця є. Ната — це дівчинка, ONUKA — жінка. І насправді я б не хотіла повернутися до дівчинки, бо мій досвід — це головне, що в мене є. Я стала набагато мудрішою, терпимішою, досвідченішою. Я точно знаю свої плюси та мінуси й точно працюю в тій царині, де мої плюси.
До речі, ви з Євгеном (чоловік Нати й саундпродюсер гурту ONUKA Євген Філатов — Прим. Ред.) якось відсвяткували десятиріччя проєкту ONUKA?
Ми зробили ювілейний концерт з оркестром НАОНІ, де виконали всі твори ONUKA за 10 років. Це було насамперед музичне святкування, бо виступ з оркестром для мене — завжди свято музики.
І під час цього концерту я відчувала себе на сцені, як вдома. Це, звісно, звучить як кліше, але в мене справді було відчуття чогось масштабного і водночас затишного. І круто, що навіть коли на Україну летять ракети, люди ходять на концерт ONUKA з НАОНІ, і ми рефлексуємо події війни, Голодомору, революції, народження моїх дітей... Круто робити це з такою кількістю свідомих людей і в залі, і за спиною — маю на увазі своїх музикантів, команду.
Казка серед війни
Ти ж із поважної музикальної родини — як твої рідні сприйняли те, що ти захопилася саме електронною музикою?
Моя мама, яка займалася зі мною музикою з дитинства, завжди була відкрита до моїх експериментів, експериментів мого брата і максимально це підтримувала. І в дев'яності, коли в нас майже не було грошей, батьки якось все одно накопичили, в когось взяли в борг, але купили брату комп'ютер, щоби він вчився писати електронну музику.
І створення нами перших електронних треків на якихось самограйках все одно дуже заохочувалось і максимально стимулювалось. І я завжди буду вдячна мамі за те, що вона, музикантка з академічною консерваторською освітою, ніколи не тримала нас із братом в якихось межах. Вона дала нам академічну освіту, але при цьому завжди підтримувала експерименти.
Торік ти повернулася у дім свого дідуся в Чернігові, де була його творча майстерня, і влаштувала там власний культурний простір…
Ця ідея витала в повітрі давно, бо дідів будинок зі мною все життя. Він був робочим місцем дідуся, в якому він реставрував і майстрував фольклорні музичні інструменти, і я все дитинство провела в цій майстерні — вона досі в тому самому вигляді. 2020 року, коли померла й бабуся, я зрозуміла, що треба щось робити з будинком, і ми його відреставрували.
Спочатку я думала робити музей, потім — музей-кімнату. Все ніби крутилося навколо майстерні. Але вилилось в ось такий простір, в якого є і освітня, і культурна, і контентна, і виробнича функції.
Він — все про все в різних ракурсах, але все це про одне й те ж. Тому простір і мистецький, бо він — не про щось одне.
Чому ви з родиною вирішили переїхати до Чернігова?
Ну, ми живемо на два міста. Але в Чернігові круто, це — дійсно містечко мрій: казкове, мініатюрне, затишне, стародавнє. І наш будинок насправді казковий. Звичайно, повітряні тривоги й близькість фронту тримають у тонусі, а з двома маленькими дітьми це тримає в тонусі вдвічі. Але це — відповідь всім, хто дивується, як можна жити в прифронтових містах України. Можна жити прекрасно, щодня відчуваючи щастя від того, що ти не віддаєш дорогоцінний час свого життя ворогу.
Яким є ваше життя в Чернігові порівняно із життям у столиці?
Важлива деталь в тому, що ми живемо не в самому Києві, а в його передмісті, а в Чернігові наш будинок — за 10 хвилин їзди від центру.
Київ — це місце, де є студія і робота, а Чернігів — це і про роботу, і про зустрічі, і про зйомки, і про творчість, і про записи.
У Чернігові в нас дім для життя, а в Києві — для роботи.
Цей будинок пережив блокаду Чернігова — чи було це відчутно в атмосфері, коли ти вперше переступила його поріг?
Ну насправді ми запустили реставрацію будинку під час пандемії й до повномасштабного вторгнення її не завершили. Тому до вторгнення пожити в ньому не встигли, не встигли до нього прирости, і порівнювати не було з чим. Дорогою до Чернігова я більше переживала про моє місто — як я його сприйму? А місто зберегло свій вайб спокою і зустріло таким самим сповільненим темпом життя. І відчуття були майже такі ж, як до війни — може, навіть сильніші. Бо затишок, відчуття якоїсь казковості серед війни збільшилися.
Творчість VS материнство
Як зараз виглядає твій день? Чи є в розкладі обов'язковий пункт "творчість"?
Мій день ускладнений тим, що в мене двоє дітей і дуже мало свого особистого простору. Звичайно, коли є гастролі, зйомки, тури, все це узгоджується, дітей віддаю няням, в садочки тощо, і я звільняю своє місце для виступів чи знімань. А час для творчості або для себе я ніколи не звільняю, бо час, який звільняється, одразу забирається дітьми.
У нас багато артистів, які мають по три-чотири дитини і все встигають. Я не розумію, як це можна поєднувати! Коли я намагаюся поєднати роботу і батьківство, то вигораю так, що не можу потім зібрати себе навіть до якоїсь мінімальної базової форми, в якій могла б просто існувати. Тому, коли пісні приходять, вони знаходять простір для матеріалізації навіть за таких умов.
А обов'язковий пункт "творчість" в моєму випадку не працює: пісні не пишуться за графіком. Зазвичай це довгий-довгий час накопичення думок, які в якийсь момент потім отримують форму. Але головне, щоб на цю хвилю думок були сили. А часто немає навіть можливості на цю хвилю налаштуватися.
Як війна вплинула на твою творчість? Дехто з митців каже, що перший час взагалі не міг творити й навіть думав, що більше ніколи не зможе…
Я записувала в нотатник дуже багато думок, слів, речень, якихось фраз від випадкових людей. Усе це нашаровувалось, і на ґрунті цього згодом дуже легко написався і записався альбом ROOM.
Я нічого не придумувала — це була чиста рефлексія. Напевно, цей альбом став для мене насамперед терапевтичним. І сьогодні, коли ти розумієш, що будь-якої миті через війну можеш втратити все і на завтра справи не перекинеш, бо теоретично цього завтра може просто не бути, ти часто видаєш подвійну порцію творчості чи ресурсу. Тому для мене війна навпаки стала стимулом для того, щоб навчитися жити, поєднувати й бути в моменті.
Навесні ти мала великий концертний тур — наскільки складно це було, враховуючи, що двоє твоїх маленьких дітей в цей час залишалися вдома?
Я налаштувалася. У таку складну дорогу дітей брати не можна: це знущання і над ними, і над собою, і над музикантами. Вирішили їхати в тур — значить, їдемо в тур. Насправді від правильного налаштування дуже багато чого залежить.
Та й для мене тур — також відпочинок від тієї рутини, в якій я часто трошки захлинаюсь.
Нічого не загадую
Твоїй донечці Ліні рік, вона ще дуже маленька для музичних уподобань. А чотирирічний Сашко вже якось проявляє своє ставлення до твоєї творчості?
Саша вже знімався в одному з моїх кліпів! Це відео показували в його садочку, і він себе впізнав — це було дуже зворушливо. Він прийшов додому й розказав, що сьогодні в садочку всі дивилися відео за його участі.
І мені подобається, коли якісь мої пісні він наспівує по-своєму — це дуже мило й цікаво.
Саша вже був присутній на твоєму виступі. Які в нього були враження?
Так, він потрапив зі мною на великий фестиваль, де було дуже багато людей, і я рада, що це сталося. Коли почалася тривога, він ховався під столом у гримерці, а потім вийшов під час виконання першого треку і закричав: "Мамо!"
Його голос потрапив у мікрофон і такою луною рознісся по залі, що люди почали всміхатися, і це було дуже мило! Цей момент я точно запам'ятаю на все життя!
Як вважаєш, чи є у твоїх дітей шанс не піти музичним шляхом?
Звичайно. Мені здається, Саша — не дуже про музику. Ліна якраз більш музична.
Але, знову ж таки, яке в них буде життя, майбутнє, чи взагалі буде в них майбутнє… Чи буде майбутнє в нас як людства? Я не загадую нічого.
Єдине, що точно знаю — що з дитинства не віддаватиму дітей професійно навчатися музики. Якщо в них буде якась цікавість, вони зможуть вчитися гри на якомусь інструменті. Але це точно не буде професійна освіта на щоденній основі аж до кар'єрного зростання. Я б хотіла, щоб Саша й Ліна займалися в хорі, бо це все ж таки про музику. Але про музику, яка не потребує щоденних занять вдома, і це важливо, особливо в такому віці.
Яка ти мама? І який тато Євген?
Я думаю, це більше питання до моїх дітей — коли вони виростуть, зможуть на нього відповісти.
Але точно скажу, що ми з Євгеном — батьки, яких вони обрали.
Чи знаходите ви з чоловіком час для того, щоб побути лише вдвох?
Цього року це було двічі, якраз в Чернігові. І за ці два рази ми записали три пісні, бо їздили тупо записувати вокал у майстерні, щоб ніхто не заважав. І це було дуже творчо, схоже на нашу юність — і запис, і спілкування.
Діти омолоджують
Наступного року тобі виповниться 40 років — які емоції з цього приводу? Чи задоволена ти всім, чого досягла до цього віку?
Мені здається, що ми все ж багато в чому живемо в парадигмі радянського мислення. Хоча я за Радянського Союзу прожила всього шість років та все одно в дитинстві ввібрала дуже багато саме таких парадигм мислення.
У дитинстві мені здавалося, що 40 років — це кінець життя. (Взагалі, мені здається, що "40 років" звучить страшніше за "50 років".)
Насправді багато емоцій з цього приводу, звісно, негативних, позаяк для жінки вік — це багато в чому штука, з якою треба працювати.
Саме для жінки, на жаль. Звичайно, в цьому віці є й бонус — досвід, який не проп'єш. І це суперкласно.
Ну, і в нас досить малі діти, а коли ти спілкуєшся з дітьми, то завжди в темі всіх популярних штук. Тому в нас із Женею є шанс омолодити свій контент.
І, звісно, коли ти спілкуєшся з дітьми, то закономірно омолоджуєшся. Мені здається, нам це вдається.
