Зухвалий Парубок: "Слово — це найпотужніша зброя сучасності"

Фото: власний архів Олександра Парубка

Український блогер Зухвалий Парубок розвінчує наративи російської пропаганди так, що його відео стають вірусними далеко за межами України. Ми поговорили з Олександром Парубком про те, чому слово — це найпотужніша зброя сучасності. 

Олександре, з 2024 року ти ведеш просвітницький блог, який протидіє російським наративам і пропаганді, а також пояснює широкій аудиторії історичні факти про Україну. Як народилася ідея цього проєкту?

Від початку я не планував свій блог як суто просвітницький. Мені було важливо, щоб мої відео збуджували здоровий глузд, щоб глядач не залишився байдужим і сам захотів розібратися в суті питань. Так зійшлось, що я накопичив багато думок і висновків та з'ясував для себе багато історичних моментів, хоча я не історик і не закінчував істфак. Я просто почав відповідати жертвам пропаганди на популярні питання, демонструючи логіку, і мої відповіді стали вірусними, а деякі вже перетворилися на меми. (Посміхається.) 

Хто цільова аудиторія цього блогу?

Статистика каже, що мене дивляться у 12 країнах (Латвія, Естонія, Німеччина, Польща, США, Великобританія тощо), переважно українці (50-60%), особливо мешканці Криму і Донбасу — це для мене важливо. Також російськомовні люди з інших країн, мозок яких ще не вбитий остаточно, від яких я отримую багато повідомлень в особисті, мовляв, я відкрив їм очі. Такі повідомлення надихають, ну й українці, які підтримують в коментарях, які слідкують за мною і приходять на прямі етери! 

Чому ти вирішив вести блог українською та російською мовами?

Частина моїх відео російською, бо я хочу, щоб мене дивився Крим, Донбас і ті, хто ще не зовсім втратив вміння хоч якось аналізувати інформацію. Наші із жителями вільної України погляди переважно сходяться, чого не можна сказати про певний пласт українців на окупованих територіях і, звичайно ж, російськомовну аудиторію. Російськомовних по всьому світу майже 265 млн, це у два з половиною рази більше, ніж мешканців рф. Якщо переважна більшість росіян вже "невиліковна", то свідомість російськомовних людей різних національностей все ще коригується правдою, і це добре.

Як ти обираєш теми для своїх постів?

Читаю годинами коментарі й обираю ті питання, які вважаю цікавими та маніпулятивними, а також визначаю теми, передивляючись пропагандистські відео російських медіа. Я з тих, хто періодично дивиться російську пропаганду (сміється), але у 2014-2015 роках мене це дратувало й обурювало, а зараз я ставлюся до її продуцентів, як до пацієнтів.

Які теми викликають найбільший відгук в аудиторії? 

Теми Криму та Донбасу, діяльність Бандери та Друга світова війна, особливо перша її частина, коли Сталін окуповував деякі країни. Росіяни від деяких фактів просто згорають. У рф досі в підручниках історії розглядають так звану "вєлікую отєчєствєную войну", а факти Другої світової подають дозовано й поверхнево. І коли вони чують, що Сталін і Гітлер були партнерами, і що Гітлер урочисто передавав Брест Червоній армії, — їх розриває, тому що це минуле заплямовує їхнє сьогодення.

Як ти перевіряєш історичні факти перед публікацією матеріалів?

Спочатку шукаю авторів-істориків, які вивчали тему та друкувалися. Читаю їх, але частіше слухаю, на основі цих матеріалів готую контент, але іноді спеціально роблю незначні "помилки" (наприклад, назвавши адмірала Ямамото генералом), про які пишу в описі до відео, але, як правило, опис ніхто не читає, і обурені росіяни починають мене "розкривати" у коментарях, тим самим штовхаючи відео у стрічку рекомендацій... 

Хто ти за освітою?

За першою освітою я шахтар (гірничий інженер), навіть кілька місяців проходив практику під землею, потім був Харківський національний університет радіоелектроніки, але паралельно все життя я був на сцені: з дитинства співав, потім почав вести заходи, згодом навіть став найдорожчим ведучим у Луганську. Потім переїхав до Києва, навчався у Школі телебачення, вів івенти різного масштабу по всій Україні та за кордоном.

Які найбільш поширені міфи та упередження тобі доводиться спростовувати? 

Багато доводиться відповідати про Волинську трагедію, про "кровожерливого Бандеру" — це міф, що міцно закріпився у свідомості не лише росіян, але й певної частини українців, особливо на Сході країни. Ну, і, звісно, окупація Донбасу — невичерпна тема. Також часто доводиться спростовувати міфи стосовно СРСР на кшталт, що він лише захищався у Другій світовій війні, і що Крим — це подарунок Україні. Радянська ідеологія зараз активно пропагується з боку рф: "СРСР не нападав, він просто збирав землі, а народи прагнули бути частиною совка!" Тобто відбулася не військова агресія, а просто "забираем свое" і "они всегда хотели к нам"...  

Які найнебезпечніші наративи російської пропаганди ти спостерігаєш сьогодні?

Найстрашніше, коли вони сформовані на тому, що зараз інколи відбувається всередині нашої країни (свавілля ТЦК, корупція). Все це російські медіа активно демонструють нам як поразку, що насправді зменшує мотивацію у спротиві на всіх напрямках, і це наше слабке місце. А ще чомусь ми ще з 2014 року почали грати у гру росіян, намагаючись довести те, що доводити не потрібно, наприклад, спростовувати їхню тезу: "України ніколи не було". Достатньо того факту, що приблизно 40 країн світу з'явилися зовсім нещодавно, і що вік країни ніяк не впливає на законність її існування. Замість того, ми намагаємося розтлумачити росіянам, що Україні тисячі років, а це не ефективно, як на мене. 

Які інструменти є найефективнішими в боротьбі з дезінформацією?

Не грати за правилами агресора, бути об'єднаними, не цькувати одне одного. Не слухати все, що кажуть росіяни на всіх рівнях, бо це не має значення. Плекати, популяризувати українську мову, але не цькувати російськомовних українців. Проблема роз'єднання завжди руйнувала Україну, навіть ОУН розділилася на ОУНб і ОУНм через політичні чвари, і їх знищили комуністи. Те саме було і за часів українського козацтва та гетьманату: чвари, непорозуміння і розподіл влади. А в єдності велика сила! 

Як зараз нам поширювати історичну правду?

Найголовніше, на мою думку, це освіта дітей. Це фундамент, це база, яку потім ніхто не похитне. Маленька людина має зростати в певних цінностях: кожен підліток має знати, що відбувалося на наших землях! Історична правда має подаватись з погляду роботи над помилками — з визнанням помилок наших пращурів. Потрібно про них казати й робити висновки, а не ідеалізувати історичних героїв, як це робила радянська влада і продовжує робити російська, це хибний шлях. Також варто відмовитися від наративів на кшталт: "Кубань завжди була українська". Це інструмент росіян, це вони згадують, що і коли було їхнім. Нам не треба грати в цю гру. Вони кажуть, що на Донбасі переважна більшість хотіла у рф, тому вони забирають ці території. А ми починаємо виправдовуватися: "Та ні, не всі хотіли". Це хибна стратегія. Якби навіть на Донбасі 100% людей разом із флорою і фауною хотіли у рф, згідно із законом, це не має жодного значення, і крапка! Тоді й поле для пропаганди зменшується у рази. Тільки документи, договори, які вони та ми підписали, все!  

З погляду російсько-української війни історична правда ніяк нас не рятує. Ані Сталін, ані Хрущов із Кримом, ані Бандера ніяк не впливають на рівень незаконності вторгнення в Україну! Якщо стисло: немає значення, що кому належало чи не належало до 1991 року. В 1991 році підписано договори, визнані всією світовою спільнотою, — ці договори порушено, все. Історична правда має висвітлюватися за допомогою освіти, а от щодо боротьби з пропагандою на політичних фронтах — треба спиратися на законність чи незаконність тих, чи інших дій.

Як твоє дитинство в Луганську вплинуло на формування твоєї національної ідентичності? 

Я страждав від свого загостреного почуття справедливості у школі, на вулиці та вдома. І я ставив собі багато запитань ще у дитинстві. Моя прабабуся з німецьким ім'ям Вільгельміна відсиділа 10 років таборів. У Сталінські часи її посадили лише тому, що її мати — німка. Моя прабабуся була єдиною людиною в моєму оточенні, яка знала українську, і коли мене, маленького хлопчика 5-6 років, привозили до неї на кілька днів, вечорами я засинав під українські вірші та казки, які пам'ятаю й досі. Зараз, вивчаючи дані про Голодомори й репресії українців у ті часи, я згадую свою прабабусю, яка була серед тих, про кого пишуть історики, згадуючи розстріли та репресії. Якби зараз була жива моя прабабуся, я обійняв би її та ридав би як дитина. 

Вперше я відчув себе українцем у 14 років, коли поїхав у гості на Урал до родичів і зрозумів — це інші люди, в них інші звички й зовсім інші цінності. Я побачив багато бруду в побуті, у спілкуванні місцевих, вони спілкувалися матом зі своїми дітьми, вечорами пиячили та влаштовували бійки... Я тоді познайомився з агресивним суспільством. Вдруге — коли я поїхав до москви до свого земляка вести івент великої компанії, це було на початку Майдану (грудень 2013 року), і після івенту навколо мене зібралися москвичі зі співчуттям в очах, мовляв, все буде добре, і "коричнева навала", тобто Майдан, закінчиться... Я спочатку намагався їм пояснити, що я сам ходжу на Майдан і українці підтримують Майдан, і прагнуть змін, але швидко зрозумів, що мене ніхто не чує...  Після спілкування з ними хотілося швидше прийняти душ і повернутися до Києва.

Усі пропозиції щодо роботи у рф, що надходили потім, я відхиляв, а після анексії Криму — ця тема повністю була для мене закрита разом із друзями та родичами з рф. 

Що для тебе означає бути вихідцем із Луганська в контексті російсько-української війни? 

Це повне розуміння того, що відбулося. Хотілося кричати всім про брехню і маніпуляції з боку рф. Я днями й ночами не вилазив з інтернет-баталій, але тоді ми ще не знали, що "боремось" із кремлівськими ботами і як працюють тролі. Я намагався пояснити своїм батькам, що відбувається насправді, але вони були "незгібаємі". Не спілкувався з ними роками. Батько так і помер на окупованій території. Я навіть не зміг приїхати на поховання. Мене попередили, що то буде для мене остання подорож, мене там "чекають".

Я постійно тримав руку на політичному пульсі, передбачав, що почнеться повномасштабне вторгнення. 20 лютого 2022 року, за 4 дні до вторгнення, я вивіз свою сім'ю з Києва. Ця війна показала нам усім, що ми — в цинічному світі, для якого поняття справедливості є розмитим. Справедливість стоїть на останній сходинці правових відносин. Тому єдиний вірний шлях для українців — це ставати сильними.  

У тебе троє дітей і дружина — теж блогерка. Чи беруть діти приклад із батьків, чи хочуть бути блогерами?   

Старша донька, Соломія, з п'яти років "у кадрі", кілька років щочетверга вона була в ефірі "Ранкового шоу" на каналі "Україна" в рубриці "Діти знають". Зараз їй 10 і вона живе активним творчим життям: займається акторською майстерністю, музикою, танцями... Про бажання бути блогеркою від неї не чув, хоча свою сторінку в Instagram вона веде самостійно, але під нашим ненав'язливим контролем. Молодша донька, Уляна, любить музику і мріє стати вчителькою в школі, а Еней Парубок, здається, стане або боксером у надлегкій вазі, або футболістом. (Посміхається.) Ми намагаємося дати дітям можливість займатися будь-чим. Наш будинок схожий на мультифункціональний простір: в одному кутку піаніно, в іншому — балетний станок, у третьому — мольберти для малювання, б'юті-корнер, мікрофон для співу, конструктори та викрутки, щоб зібрати щось... 

Як ви із дружиною пояснюєте дітям складні теми, пов'язані з історією України та російсько-українською війною? 

Намагаємось давати інформацію дозовано, щоб не травмувати. Старші діти знають, що триває війна, що росіяни напали на українців. Найскладніше пояснити дитині, чому ця війна відбувається і чому вони напали на нас. Зараз ми із сім'єю перебуваємо за кордоном, і день, коли ми повернемося в безпечний Київ, буде найщасливішим для всієї нашої родини. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter