20 травня 2025 14:00

Музикантка за покликанням, техпрацівниця за професією: інтерв'ю з київською вуличною піаністкою

Фото: Владислав Лободін

Пані Алла Рибалка — вулична піаністка з Києва, що все життя присвятила любові до музики, працюючи технічною працівницею у школі. З самого дитинства її вабили мелодії з французьких фільмів, а зараз вона справжня майстриня, що грає навіть без нот перед очима. Позаштатний автор Єгор Кузьмін поспілкувався для "ТиКиїв" з Аллою про її долю та поклик грати на вулицях столиці.

Гуляючи Ярославовим Валом біля Золотих воріт у Києві, ми почули гучний та жвавий звук піаніно. За рогом будинку за чорним дерев'яним фортепіано сиділа зосереджена жінка в темно-синій куртці та довгій коричневій спідниці. Це вона так голосно грала на інструменті та тишком усміхалася сама собі.

Музика — це любов мого життя. Як були малими, то дівчата бігли на гульки до хлопців. А я — до інструменту.

Вона грає усе своє життя. Каже, що музика вела її, а вона — музику, мов у вальсі. У цю мить замовкає й починає нову мелодію.

На момент здалося, що перед нами не 65-річна Алла Олександрівна, а молода дівчина, що дає свій екзаменаційний концерт у філармонії під світлом прожектора, зовсім одна у великій залі. Її пальці швидко бігали по клавішах, навіть іноді ковзали. Здавалося, що вона й зовсім не торкається їх, а музика лине з-під її рук.

Закохана у музику з дитинства

Вдруге ми зустрічаємось з пані Аллою біля фортепіано "Україна" в альтанці на Володимирській гірці.

"У дванадцять років я подивилась фільм "Чоловік та жінка", і так у нього закохалась. Знаю усі пісні звідти. І через усе життя я пронесла цю красу, цю музику. У дитинстві я добирала ноти на слух — виходило по-дитячому, щоправда, але гарно. А зараз я вже майстер."

Пані Алла почала грати пісні французького композитора Мішеля Леграна на слух, ще не знаючи нот. Згодом мати, помітивши її хист, привела 12-річну Аллу до музичної студії. Завідувач попросив дівчинку зіграти щось, що вона вже вміє, а після прослуховування сказав: "Вона обдарована". Так Алла розпочала навчання у студії, де її наставницею стала викладачка Київського музичного ліцею ім. Миколи Лисенка.

Вона сказала, що я маю унікальний гармонійний слух, і вирішила взяти мене в учні. Так ми з нею за рік вивчили трирічну програму, адже я пізно пішла навчатися.

Через рік навчання молода Алла склала свій перший іспит перед комісією, за що отримала четвірку з плюсом. Дитинство її було бідним, мати та батько мали інвалідність, тож було складно заробляти та оплачувати навчання доньки. Тому їй довелося піти з академії та продовжити навчання у безоплатній музичній школі.

Родинна історія: музика, війна, вплив батьків

Жінка з карими очима та яскраво рудим волоссям каже, що народилася красивою. Дивлячись на неї, люди називали її Женею, ім'ям її матері, аж так вона була схожа на неї. А у профіль — викапаний тато.

Пані Алла народилася в музикальній родині — музика звучала в її домі не з радіо, а з вуст батьків. Мати, Євгенія, була співачкою. Під час Другої світової війни, за часів німецької окупації, її вивезли до Німеччини, де вона працювала служницею у барона. Коли війна скінчилася, повертаючись потягом до Києва, Євгенія стала жертвою страшної аварії: поїзд зіткнувся із зустрічним. Більшість пасажирів загинули на місці. Євгенія вижила, але після трагедії почала втрачати пам’ять.

Батько Алли теж був музикантом. У мирному житті — грав на гітарі й співав, а на війні — танкіст, який пройшов фронт і повернувся додому з важким пораненням. Пані Алла із захватом розповідає про нього й каже, що від нього успадкувала любов до музики.

Мені кажуть, що я граю, наче дихаю. А як інакше? Стільки років гри. Я навіть не уявляю скільки це треба сидіти за інструментом. Зараз зіграю для вас "Хрещеного батька".

Вона приходить грати часто. Каже, не може пройти повз інструмент, якщо бачить його десь у місті. У Києві, запевняє, немає жодного громадського фортепіано, за яким би вона не сиділа. Її розповідь на мить перериває телефонний дзвінок.

"Тут я, як завжди. Де-де? Біля інструмента. А де ж іще мені бути?"

Музикантка за покликанням, техпрацівниця за професією

Раніше послухати гру Алли Олександрівни збирався увесь парк Шевченка. Згадує, що понад 50 або 200 людей юрмилися навколо неї. Найбільше вона любить пісні Едіт Піаф і знає майже всі на памʼять. Аж ось заходиться грати пісню Milord.

"Я прожила довге життя, і французька музика завжди мене підтримувала, давала сили у складні періоди. Але ще особливо люблю пісні Френка Сінатри."

У молодості пані Алла також грала у бібліотеках і на різноманітних поетичних зібраннях. На одному з таких вона познайомилась із заслуженим артистом України Борисом Лободою. Він підійшов після виступу, стиснув її руку й сказав: "Ваша гра — неперевершена".

Та попри хвалу, професійно музикою пані Алла не займалася. Майже все життя вона пропрацювала технічною працівницею: у школі та в дитячій музичній школі №27 на Печерську. Коли завершувала з роботою, любила зайти в порожню актову залу та трохи пограти.

Її покійний чоловік Іван був поетом. Хоч він і не розумівся на музиці, та завжди був її найвірнішим слухачем. Коли Алла Олександрівна добирала нову мелодію, завжди питала в нього, яка тональність звучить краще. Вона грала — він слухав, мовчки киваючи.

Іван був не просто чоловіком. Він був моїм вірним другом. Завжди розумів, завжди був поруч.

У 2016 році подружжя запросили виступити на поетичному вечорі в Будинок вчених: він мав читати вірші, вона — грати. Але в останню мить пані Аллі відмовили у виступі. Після концерту вона залишилась у залі — засмучена й трохи розчарована. Та саме тоді кілька жінок підійшли до неї: "Зіграйте для нас, дуже просимо". Спершу вона відмовлялась, та все ж погодилась.

"Коли я почала грати Леграна, одна з жінок нахилилася до рояля і сказала: "Ви знаєте… я помираю від захвату!"

Київ не порожній, доки вона грає

Пані Алла і сьогодні продовжує грати — з тією ж пристрастю, як і в юності.

Коли я завершую грати, відчуваю, що впоралася із завданням, — сміється. — Що ще тримаю форму, ще маю сили. Знаєш, якби я поїхала за кордон і грала там, то давно б озолотилась!

У пані Алли двоє дорослих синів. Старшому — 42, молодшому — 40. Обоє вже давно мешкають за кордоном. А вона залишилася в Києві — сама. І, здається, саме музика не дає цьому місту видатися їй порожнім. Вона живе лише на пенсію, якої не завжди вистачає. Тож завдяки грі вдається ще й трохи заробляти.

"Я мріяла зіграти Notre Dame de Paris. І вперше зіграла у 55. Через великий біль. Бо суглоби вже не двадцятирічні. Але я змогла заради цієї краси. Я добре пам'ятаю той вечір: Хрещатик, темрява, перехожі спиняються, слухають… А я — граю, попри біль. І зараз зіграю ще раз", — каже вона й знову сідає за інструмент.

І вона зіграла. З кожною партією мелодія ставала складнішою і тональність зростала. А пані Алла в цей момент не зводить очей з музики.