"Серж Лифар з Києва": історія легендарного українського балетмейстера

Історія життя Сержа Лифаря. Колаж: "ТиКиїв"

"Бог танцю" ХХ століття Серж Лифар народився в Україні й усе життя мріяв повернутися на батьківщину. Він підкорив паризьку сцену, але так і не зміг виступити на рідній. Полонив французьку публіку, однак відмовився від громадянства. Збирав найвищі нагороди та бажав лише одного — ще хоч би раз побачити любий Київ. 

Родина та захоплення балетом

"Я часто запитував про наш рід у моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди… як разом із татарськими ордами... прямували за наживою та пригодами й перси в хутряних шапках, і якийсь невідомий народ з далекої казкової Індії… Від цих невідомих вершників, які осіли на Запорізькій Січі, походить наша родинна легенда, і ведуть свій рід Лифарі", — писав танцівник Серж Лифар у збірці спогадів "Роки жнив".

Хлопчик народився на Київщині в родині козацького походження. Попри зросійщене середовище тодішньої столиці, дідусь майбутньої зірки плекав в онукові українську ідентичність. Сергій згадував, що саме в його маєтку в Канівському повіті вперше побачив "пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, які Лифарям надали українські гетьмани та кошові отамани Війська Запорозького".

Приходу більшовиків не чекав ніхто з родини Лифарів: батьки були налаштовані вороже, передчуваючи трагічне майбутнє, а дідусь, що був успішним господарником, став жертвою "боротьби з класовою нерівністю".

Тоді юний Сергій захоплювався музикою, однак після травми, отриманої під час буремних революційних сутичок, був змушений відмовитися від мрії. Натомість доля підкинула йому інший дарунок. У 1919 році, блукаючи вулицями столиці, він випадково зазирнув до балетної студії відомої танцівниці Броніслави Ніжинської. Тут Сергій Лифар побачив балет уперше — і назавжди захопився цією справою. 

Серце моє забилося по-новому — трепетно і схвильовано, душа прокинулася зі свого мертвотного сну, мене охопив ще ніколи не звіданий, незбагненний чистий захват. Такий захват, що сльози підкочувалися до горла, і від захвату хотілося плакати…

Шлях Сергія в балеті аж ніяк не був простим: спершу Броніслава Ніжинська йому відмовила, а тоді охрестила "горбатим". Хлопцеві навіть довелося отримувати спеціальну довідку про бездоганну поставу, щоб продовжити навчання.

Утім, його освіта тривала недовго. Тиск більшовицької системи змушував найталановитіших представників української інтелігенції покидати країну, тож за першої ліпшої нагоди Ніжинська поїхала до Парижа, де приєдналася до трупи російського балетмейстера Дягілєва.

Що ж Сергій? Вирішив продовжувати навчання самостійно і, як відзначав пізніше, це була "нелюдська праця", заради якої він "на 15 місяців відмежувався від усього світу".  І не даремно. Броніслава Ніжинська покликала до Парижа п'ятьох найкращих студентів свого київського класу — серед них опинився й Лифар.

Еміграція та перший успіх

Покинути країну за "залізною завісою" юнаку вдалося лише з другої спроби. 13 січня 1923 року, натхнений можливостями й окрилений відчуттям свободи, Сергій Лифар опинився в Парижі.

Кордони було закрито, будь-яку спробу покинути росію вважали за зраду й карали смертю. Я покинув свою матір, яку вже ніколи не побачив, моє місто, любиме мною як у найкращі часи, так і в лихоліття, батьківщину, яка перетворилася на тюрму.

Хлопець щодня вдосконалював свою майстерність, тренуючись під керівництвом видатних балетмейстерів. А поміж тим розвивав естетичне чуття, відвідував виставки й досліджував літературу. Тут, у складі Ballet Russe, засяяла зірка Сержа Лифаря. 

У Парижі хлопець потоваришував із Коко Шанель і Пабло Пікассо, розпочав стосунки зі шведською графинею. 

Вже за кілька років танцівника запросили очолити Паризьку національну оперу — аби відновити французький балет і створити модерне бачення танцю. Пропозицію амбітний Серж прийняв, не вагаючись.

Творчий доробок Лифаря на цій посаді вражає. Чоловік працював і як танцівник, і як балетмейстер-постановник. Маленькими кроками — від дисципліни до діалогу з глядачем — йому вдалося повернути балету престиж і вишуканість.

Серед утілених вистав варто звернути увагу, наприклад, на його першу постановку "На Дніпрі", натхненну образом річки з його дитинства.

Легендарним став балет "Ікар" за однойменним грецьким міфом. У ньому Серж Лифар втілив головного персонажа, показавши в танці ідеї з авторського "Маніфесту хореографа".

Та понад усе в цій постановці важить те, що залишилося за лаштунками. Крила Ікара Серж створив разом зі старшим братом Леонідом, який працював авіатором. Пізніше, тримаючи їх у руках, балетмейстер покинув Паризьку оперу, яку очолював 26 років.

Листування з родиною

Серж Лифар страшенно сумував за родиною й регулярно відправляв на батьківщину теплі листи й поштівки. Підписував просто: "Цілую, ваш Серьожа", "З любов'ю, Серьожа", "Привіт усім, хто мене не забув".

Особливо ніжно танцівник звертався до матері, постійно мав її світлини з собою.

Батьки тішилися, що їхній син поїхав із "тюрми народів", тож в одному з листів написали:

Ти відірваний від сім'ї. Та втішаємо себе думкою, що ти вирвався на волю і при твоїй енергії не лише нічого не втратиш від цього, а й виграєш! Тому моя порада — не залишайся на задньому плані в кожній справі, а випинайся вперед, але розраховуй на свої сили і бережи здоров'я.

Буремні роки та конфлікт із радянською системою

Неабияким випробуванням для Сержа Лифаря стали роки Другої світової війни. Разом із трупою опери він залишився в Парижі, за що згодом отримав звинувачення в колабораціонізмі. Цей факт з його історії не має ані підтверджень, ані спростувань. 

Менше з тим, звинувачення означали лише одне — звільнення. З часом їх зняли, а посаду повернули, однак невирішеним залишалося питання громадянства. Сержу не раз пропонували французьке, та він був категоричним:

Я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя — Україна.

Десятки свідчень підтверджують, що Лифар понад усе мріяв повернутися додому й виступити на сцені Київської опери. Коли така змога з'явилася, система зробила все, аби цьому завадити. Трупа балетмейстера вирушила до України, тоді як його не пустили в аеропорту, попри місяці підготовки й попередню домовленість. Це стало для Сержа болісним ударом, через який він охрестив себе "блудним сином", якого ніколи не приймуть на батьківщині.

Балетмейстер був певен у тому, що руку до цього доклав і французький уряд, тож у 1958 році з крилами Ікара в руках залишив Паризьку оперу. 

Сержові так і не вдалося виступити на рідній сцені, але коханий Київ він таки побачив. У 1961 році разом із дружиною митець прилетів до столиці на свято з нагоди 200-річчя Великого театру.

Омріяні відвідини Києва

В автобіографічній книзі "Мемуари Ікара" Серж Лифар закарбував ці спогади: "Я побачив знову Київ, який суттєво відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався у м'якому світлі... Я знову побачив рідний дім. Він виглядав похмуро. Темні сходи. А нагорі в моїй пам'яті виринає моя мати — не святкового вечора, коли вона була така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі, а під час прощання, коли усміхається крізь сльози, а я прямую назустріч своїй долі. Її, як і батька, забрала холера.

Я побував на кладовищі, де вони спочивають поруч. Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на ньому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них:

Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!

Серж Лифар з Києва

Серж Лифар помер 1989 року в Лозанні. Він попросив цивільну дружину залишити його спадщину в Україні — тож уже за часів незалежності жінка передала до Києва численні архіви балетмейстера. З 2019 року в столиці працює Музей Сержа Лифаря.

Як зазначає дослідниця Анна Лодигіна, "попри зацікавлення обох сторін, архіви різних країн так і не було поєднано". І донині закордонні дослідники вперто ігнорують українську спадщину й приписують Лифарю російськість, а нам не вдається отримати доступ до всіх іноземних джерел. Світ досі дивиться на Лифаря крізь російський спектр, тож ми мусимо зробити все, аби наш погляд переміг. До того ж неможливо ігнорувати факти. 

Митець мав передсмертне прохання: на його могилі замість титулів і досягнень написати про звичне й водночас найцінніше — "Серж Лифар з Києва".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter