"20 днів в Маріуполі": "Оскар" зі сльозами на очах
Фото: Getty Images
Проти ночі 11 березня сталося те, в чому не мав сумнівів практично ніхто ні в Україні, ані в усьому світі: Україна здобула свій перший "Оскар". Стрічка українського режисера Мстислава Чернова "20 днів в Маріуполі" отримала нагороду Американської кіноакадемії як найкращий документальний фільм 2023 року. "ТиКиїв" розповідає, як створювався фільм і як відбулося перше нагородження українців на сцені кінотеатру "Долбі" в Лос-Анджелесі.
У тому, що "Оскар" за документальний фільм цього року дістанеться саме українцям, сумнівів майже не було: по-перше, перед тим стрічка Чернова отримала приз глядацьких симпатій на фестивалі Sundance, американські кінокритики назвали її найкращим фільмом у номінації "режисерський дебют" та "політична документалістика" на Critics' Choice Documentary Awards, Чернов отримав премію Гільдії режисерів Америки та премію BAFTA — всі шляхи вели до "Оскара".
А, по-друге, навряд чи в переліку конкурентів "20 днів в Маріуполі" були актуальніші та болючіші твори, ніж, фактично, стрім з руйнування росіянами Маріуполя і вбивства його мешканців.
На сцену кінотеатру "Долбі" Мстислав Чернов вийшов у чорному смокінгу, пошитому українським брендом Indposhiv, — на його синій підкладці жовтим кольором написане слово "СВОБОДА".
"Це перший "Оскар" в українській історії. Це честь для мене, — проголосив режисер, отримуючи нагороду. — Мабуть, я перший режисер в історії, який, стоячи на цій сцені, скаже: "Хотів би я, щоб цього фільму не було". Я б віддав цю нагороду, щоб росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не захоплювала наші міста, щоб не вбивала десятки тисяч українців, щоб не утримувала заручників — цивільних і солдатів, які захищали свою землю. Я не можу змінити історію, не можу змінити минуле. Але ми всі разом, ви, найталановитіші люди в історії, повинні переконатися в тому, що історія буде записана правильно. І правда переможе. І люди в Маріуполі, і ті, хто віддав своє життя, ніколи не будуть забуті. Фільми формують спогади, а спогади формують історію. Дякую всім, дякую Україні. Слава Україні!"
Шлях до "Оскара"
39-річний український режисер, відеограф, фотограф, фотожурналіст, воєнний кореспондент і письменник Мстислав Чернов народився у Харкові. У різні роки він висвітлював Революцію гідності, війну на сході України, наслідки збиття Boeing 777 Malaysia Airlines, війни в Сирії, Іраку, Карабаху, Лівії, Афганістані. Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну Чернов працював як кореспондент Associated Press і разом з колегами Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко перебував в Бахмуті.
"23-го лютого ми сиділи в Бахмуті й розуміли, що почнеться вторгнення. Може, зараз, може, завтра, — розповідав Чернов. — Ми вирішували, де саме його зустріти. Маріуполь нам здавався найважливішим містом на Донбасі, найбільш символічним. Ми розуміли, що це одна з пріоритетних цілей росіян. Щоб отримати дозвіл від редакції виконувати таку роботу, потрібно було їм показати, що ти знаєш, що ти робиш. Ти конкретно пишеш: "Є три плани евакуації: автобуси, медики, своя машина. Є такі дороги. Якщо виходу немає, є декілька варіантів: дві квартири, де ми можемо переховуватися, готель, лікарня".
Чого ми не могли передбачити — що залишимося там одні, й наші імена будуть настільки публічними, що про нас будуть писати в офіційних акаунтах рф".
На сьомий день вторгнення Маріуполь залишили всі міжнародні журналісти — крім Чернова з Малолєткою.
"Це мала бути звичайна операторська робота для новин, — каже режисер. — Але коли ми зрозуміли, що ледь не єдині журналісти: і українські, і міжнародні, які залишилися в місті, — ще був литовський документаліст Мантас Кведаравічюс, якого згодом вбила російська армія, тоді я поставив перед собою завдання: знімати усе, що можу, і зробити щось більше, ніж просто репортажі. Я розумів, що це небезпечно, що треба вивозити команду, але тоді ми б залишили Маріуполь без голосу".
"Зніміть мене"
На початку облоги Чернову довелося вмовляти солдатів дозволити йому не вимикати камеру — він казав їм, що це історичний момент, який потрібно знімати. В результаті в об'єктив камери Чернова потрапили бомбардування житлових будинків та пологового, постійні обстріли та реакції на це простих маріупольчан: "Для мене було важливим показати всі типи реакцій. Люди перебували в стресі. Іноді вони не хотіли спілкуватися з пресою. Але, що далі заходило, що більше було руйнувань, то більше люди розуміли, що вони цілком відрізані від світу і тягнулися до нас, журналістів. Коли бачили напис PRESS на грудях чи на шоломі, самі підходили й казали: "Будь ласка, зніміть мене. Може, мене побачать родичі". Також запитували, що відбувається у світі, в Україні, — Маріуполь був не просто у військовій облозі, але й в інформаційній".
На питання, що в цій роботі для нього було найважче, Чернов відповідає просто: вижити. "Ти сидиш у підвалі всю ніч, а потім розумієш, що тобі потрібно вийти на поверхню й щось почати знімати. Ну хоча б щось. І ти йдеш працювати, під постійними обстрілами, хоча і знаєш, що можеш взагалі не повернутися. Але все одно йдеш. Мене мотивували лікарі й поліціянти, які працювали попри все, волонтери, які продовжували допомагати людям і возити воду, військові, які захищали кожний метр, кожне вікно, кожний під'їзд. Тому ніхто з нашої команди не міг собі дозволити відсидітися".
Наступною проблемою було вивезення матеріалів. Відправити інтернетом їх не було можливим через дуже поганий зв'язок, і команда довго думала, що робити з оригіналами — чи десь закопати, а потім попросити якось вивезти, чи передати цивільним, щоб вони зберегли.
"За 20 днів ми змогли відправити чимало фотографій, але з відео — лише 40 хвилин з 30 годин, які ми назнімали, — каже Чернов. — У нас не було електрики, нам потрібно було економити батареї, місце на дисках та картках. Технічно ми були дуже обмежені. Але з цих 30 годин ми обрали тільки 95 хвилин: найважливіші моменти, які дозволили б глядачу відчути, що значить бути в облозі. Мені як людині, яка це все бачила на власні очі, хотілося більше показати моментів, де люди страждали, навіть помирали. Я хотів максимально цей біль донести до міжнародної аудиторії. І було дуже важливо знайти баланс — між тим, щоб показати глибину, не зробити фільм стерильним, але водночас — не відштовхнути глядача жорстокістю".
За словами Чернова, найважчим днем для нього й команди став останній, двадцятий: "На той момент ми вже втратили машину, група Сил спеціальних операцій врятувала нас з лікарні, де ми були в російському оточенні, ми повернулися в центр міста й шукали, як виїхати. І ми шукали тих, хто вивозив людей зеленим коридором, а по дорозі заїхали до ще однієї лікарні. І там нас один з лікарів повів у підвал. Він показав тіла людей, а потім згорток, в якому було тіло дитини — їй 23 дні усього було. І коли я виїжджав, ця картина стояла у мене перед очима…"
Між життям і смертю
Вивозив Чернова з командою з Маріуполя поліціянт Володимир: "Він ризикував своїм життям, життям своєї сім'ї, вивозячи нас через 15 російських блокпостів із прихованими камерами й жорсткими дисками, щоб ми могли вивезти оригінальні файли, — каже режисер. — Він повернувся на службу, працював на Донбасі й був поранений російською ракетою. Він став нашою сім'єю — ми зобов'язані йому своїм життям. Бо в нас є приклад чудової людини — литовського документаліста Мантаса Кведаравічюса, який теж намагався виїхати з Маріуполя трошки пізніше за нас, але тією самою дорогою. Його росіяни просто стратили на блокпосту. І ми розуміємо, що це могло статися з нами".
Наступного дня після того, як Чернова, Малолєтку та Степаненко своєю машиною евакуював і довіз до конвою Червоного Хреста поліціянт Володимир, ракети влучили у Маріупольський драмтеатр.
Як журналіст Чернов шкодує про те, що на той момент його вже не було в місті.
Але хто знає, чи побачили б ми й весь світ в такому разі цю стрічку — а найбільшою метою Чернова було донести світові історію про Маріуполь, який зараз, на його думку, символізує всі зруйновані українські міста.
Маріуполь став символом спротиву і повідомленням всьому світові, що українці боротимуться за кожний метр всієї землі. Крім того, фільм був зроблений для міжнародної аудиторії. Щоб ті, хто вже забув, що в Україні війна, і не цікавиться цими подіями, зрозуміли, — жахіття триває. За кордоном мають знати, наскільки війна страшна. Я не хочу, щоб вони думали, що це тільки сльози та дим над будинками, — прокоментував Мстислав Чернов.
Зараз Мстислав дописує свою другу книгу про війну в Україні й мріє повернутися до Маріуполя, коли місто звільнять українські військові, і зняти наступну частину фільму — у реставрованому маріупольському драмтеатрі.
Читай також: Хто отримав "Оскар-2024"?
