Історія пісні "Щедрик": щедрівки, колядки й зброї проти російської агресії
Фото: колаж "ТиКиїв"
Серед багатьох надбань, якими можуть пишатися українці — найпопулярніша у світі різдвяна пісня Carol of the Bells, яка є нічим іншим, як українським "Щедриком". Як "Щедрик" став Carol of the Bells і до чого тут боротьба українців із російською навалою? Зараз розкажемо!
Багато хто, вперше читаючи текст пісні "Щедрик", не розуміє: до чого у різдвяній колядці "ластівочка", "жінка чорноброва", "кошара" і "овечки" разом зі своїм "господарем"?
Все просто: коли в культурній експедиції українськими селами композитор Микола Леонтович уподобав одну з пісень, нею була щедрівка — пісня, що має дохристиянське коріння: щедрівки виконували напередодні нового року, що свого часу в Україні зустрічали в березні.
Якщо в різдвяних колядках прославляється народження Христа, то щедрівки віншували господаря, його родину, бажали їм достатку, доброго врожаю і приплоду худоби в новому році. Проте, коли Новий рік із весни пересунули на зиму, щедрівки також "переїхали" в січень — за тиждень після Різдва.
На основі однієї з таких пісень Микола Леонтович і створив свій "Щедрик" — відповідно, до Різдва пісня первісно не мала жодного стосунку.
Текст своєї пісні Леонтович взяв у одному зі збірників українських пісень — його записали фольклористи в місті Краснопіль на Поліссі. Хоча він міг і сам чути цю пісню на Поділлі, звідки був родом.
Якщо "Щедрик" існував до Леонтовича, то в чому його заслуга? Він взяв просту одноголосну мелодію й на її основі створив абсолютний шедевр поліфонії, що досі спонукає митців зі всього світу осмислювати його.
Робота була настільки складна, що взяла в Леонтовича шість років!
Першу її редакцію Леонтович створив у 1901-1902 рр., п’яту й останню — 1919 року. Та вже четверта редакція "Щедрика", створена 1916 року, так-сяк вдовольнила композитора, і він нарешті дозволив виконати пісню: прем’єра "Щедрика" відбулася 29 грудня 1916 року у виконанні хору Київського університету під орудою Олександра Кошиця. Відбулося це в залі Купецького зібрання (нині — Національна філармонія України). "Щедрик" одразу здобув успіх, і на цьому можна було б історію завершити. Але саме з цього вона лише розпочалася…
Знаряддя культурної дипломатії
За три місяці після прем’єри в Києві "Щедрика" в Петербурзі сталася революція, й Україна поміж народів, поневолених росією, почала боротьбу за відокремлення від неї.
22 січня 1918 року Українська Народна Республіка (УНР) проголосила свою незалежність, в Києві був створений національний уряд, куди запросили й Миколу Леонтовича — він разом з Олександром Кошицем у музичному відділі українського Міністерства освіти та мистецтв відновлював українську культуру й освіту, доти заборонені царською росією.
Проте вже в жовтні 1917 року владу на росії захопили більшовики, і почалося те, що ми бачимо й сьогодні: окупація України, що назвали "звільненням від шовіністів" — нічого нового.
І головнокомандувач армії УНР Симон Петлюра, що в мирному житті був високоосвіченою людиною, журналістом, редактором і поціновувачем музики, вирішив заявити світові про Україну через музику: зокрема через "Щедрика" й інші твори Миколи Леонтовича, що він почув на концерті.
Він доручає Олександрові Кошицю зібрати хор і вирушити на гастролі до Європи.
Першою ціллю був Париж: там мала відбутися Паризька мирна конференція лідерів держав-переможців у Першій світовій війні. Там мали й визнати чи не визнати українську державність, тож Петлюра вирішив зайти з козирів.
В Україні терміново зібрали найкращих співаків з усіх міст і регіонів, хору виділили кошти на турне, а до Леонтовича звернулися з проханням надати його пісні для цих гастролей.
Проте композитор, який завжди не надто високо оцінював свою творчість, відмовився: "Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені".
Тоді його твори просто взяли до репертуару без дозволу, бо росіяни вже підступали до Києва, і хор фактично вскочив в останній евакуаційний потяг.
Тріумф за тріумфом
А далі був тріумф "Щедрика". Багато тріумфів: спочатку 11 травня 1919 року у Празі, потім у Відні, Бадені, Лозанні, Цюриху, Женеві, Базелі, Берні...
Скрізь преса, музичні критики, прості люди були в захваті: "Це справжній феномен!", "Їхніми устами говорить душа цілого народу!.."
Відповідно, європейці охочіше підтримували українців у боротьбі за самостійність — план Петлюри спрацював.
Проте до Парижа українців як "представників невизнаної держави" не пустили… Та на концерті хору Кошиці в Берні побував посол Франції, одразу написав французькому міністрові закордонних справ, і у жовтні 1919 року українські хористи отримали таки дозвіл на гастролі.
Хоча в політичному сенсі вони вже вплинути ні на що не могли: лідери Антанти встигли поділити українські землі між росією, Румунією й Чехословаччиною, а незалежність України не визнали...
Тому концерти українців у Парижі були сумними, хоч і напрочуд вдалими — навіть попри спроби російських емігрантів зірвати прем’єру: вони планували освистати гімн України й оголосити хористів ворогами Франції. Та дзуськи.
"Ще жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут нічого подібного", — написала після концерту газета Le Nouvelliste.
Після цих гастролей повертатися українцям вже не було куди — Україна була повністю окупована, і вони просто продовжили їздити Європою з виступами.
І скрізь "Щедрик" спричиняв справжній вибух — про нього писали газети, про нього говорили на вулицях і в кафе, його уподобала королева Бельгії Єлизавета… А в цей час Микола Леонтович в Києві ховався від російського терору — бо щомиті він міг бути розстріляний та похований у братській могилі — й навіть не здогадувався про успіх свого твору у світі…
Зрештою Леонтович змушений був тікати зі столиці: "Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ", — казав він другові.
"У благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений", за згадками сучасників, він пішки дійшов до Тульчина на Поділлі.
Там протягом двох років, в той час, коли "Щедрик" зривав у Європі все нові й нові овації, родина композитора переживала просто злидні — не вистачало просто їжі й одягу.
Та Леонтович все одно почав писати свою першу оперу. Проте завершити її не зміг: у січні 1921 року, коли хор Олександра Кошиця із "Щедриком" вирушив на повторні гастролі до Парижа — цього разу вже на запрошення європейських імпресаріо — агент російської ЧК вбив Миколу Леонтовича пострілом із гвинтівки…
Вперед, до Америки!
Але у "Щедрика" найголовніше ще було попереду. У вересні 1922 року хор Олександра Кошиця залишив Європу і, перетнувши океан, опинився в США.
Їхні гастролі організував американський імпресаріо Макс Рабінов, уродженець Могильова.
І 5 жовтня 1922 року "Щедрик" вперше пролунав зі сцени Карнегі Холл. І знову був тріумф, і знову "Щедрик" виконували на біс, а наступні кілька днів музичні критики Нью-Йорка не могли прийти в себе від захвату.
Далі були гастролі в Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Сент-Луїсі тощо — аж до 1924 року. Хор дістався й до Бразилії, Канади, Мексики, Аргентини, Уругваю та Куби — "Щедрик" пролунав навіть у Тринідаді й Тобаго. У Буенос-Айресі його назвали "Щедриком", у Сан-Паулу — "Стехедриком".
І коли Україна вже повністю була під владою Кремля, "Щедрик" залишався на свободі…
Caroll of the bells
Ти не повіриш, але й "Щедрик" росіяни намагалися привласнити!
1925 року його раптом заспівав російський хор у Нью-Йорку — на Бродвеї в мюзиклі "Пісня полум’я". Це був мюзикл про історію революції 1917 року, а "Щедрик" пролунав як… "російська пісня"!
У 1926 році на платівці мюзиклу було зазначено, що це — "російська народна пісня". Звісно, Миколу Леонтовича ніхто не згадав.
1933 року з’явилася перша англомовна версія "Щедрика" — проте ще не Carol of the Bells, а The Bluebirds ("Блакитні пташки") — цей переклад зробив американський диригент і композитор Макс Крон.
А 1936 року американський диригент українського походження Пітер Вільговський створив ту саму Carol of the Bells, що нині співається скрізь й усюди.
Пітер почув "Щедрик" у виконанні українського хору і попросив ноти, щоб співати композицію зі своїм шкільним хором у передачі "Година музики з Волтером Дамрошем" на радіо NBC.
І задля цього запису написав англійський текст:
Я прибрав українські слова про "щедрика" (хатню пташку) і замість цього зосередився на веселому передзвоні дзвоників, який мені почувся в музиці, — писав Вільговський.
Після радіопрем’єри учителі музики з усієї країни завалили його проханнями надіслати ноти, і в листопаді 1936 року він опублікував "Щедрика" в нью-йоркському музичному видавництві Carl Fischer, назвавши пісню Carol of the Bells. У партитурі зазначалося: "Українська різдвяна колядка. Музика — М. Леонтович, слова — П. Вільговський".
"Мій мотив не був комерційним, — казав Пітер. — Я лиш хотів показати гарну музику". Проте Carol of the Bells стала світовим хітом.
Відтоді її виконали найвідоміші музиканти світу, на неї було зроблено безліч варіацій, пісня була переведена на багато мов, навіть на японську, і пролунала у сотнях кінофільмів, зокрема в "Сам вдома", мультфільмі "Сімпсони" та рекламних роликах.
Хоча для світу пісня стала американською, а для когось — взагалі "російською", ми знаємо правду. І принагідно маємо розповідати її світові.
Цікаво, що перша ракета, випущена Путіним по Києву 25 лютого 2022, влучила в будинок на вулиці Олександра Кошиця.
Проте "Щедрик" лунав і лунатиме. І жодна російська зброя його не здолає!
