Що читає художниця Тетяна Кремень: добірка класичної прози
Фото: колаж "ТиКиїв"
Тетяна Кремень — художниця, співзасновниця легендарного київського концепт-стору "Пюре" на Рейтарській (на жаль, він закрився у лютому 2017-го, проіснувавши 7 років). Тоді Рейтарська ще не набула статусу головної модної вулиці Києва.
У минулому Тетяна також була журналісткою та фешн-редакторкою нині закритого журналу Esquire Україна. Зараз вона називає себе "менеджеркою котів" та "коучем собак" (тварин у неї багато, про них вона пише й малює комікси). У 2023 році художниця видала книгу коміксів "Даруйте, я стиліст" — про зворотний бік українського гламуру та fashion-тусівки.
Для "ТиКиїв" Тетяна Кремень підготувала добірку своїх улюблених книжок: це класичні романи та оповідання.
Про звичку читання та вибір книжок
У дитинстві читала книжки мішками, зараз, на жаль, значно менше. Як правило, читаю ввечері на дивані, обклавшись котами.
При виборі літератури в мене немає жодної схеми або плану, все дуже спонтанно. Іноді це буває так: зацікавило якесь явище, починаю копати, читати про нього. Це може бути історичне явище, людина, сюжет. Днями замовила собі книгу про аутистичний синдром у жінок, бо зацікавила цитата звідти.
Я читаю, бо це найкращий спосіб занурюватися в інші світи, звідки краще розглядати цю реальність. Коли ти всередині, ти її не розумієш, і тобі потрібна відстань, ось ця дистанція.
Сомерсет Моем, "Пряники і ель"
Я люблю Сомерсета Моема, практично всі його книги, але залишаю тут дві улюблені. "Пряники і ель" — тому що в ній із великою повагою описана контроверсійна жіноча постать. Як правило, таких героїнь у художніх творах намагаються присоромити, або з ними стається щось погане. Але ні, тут усе інакше.
Роман "Пряники і ель", вперше виданий у 1930 році, — це яскрава сатира на літературне товариство Лондона між світовими війнами. Автор створює тонкий і сповнений іронії портрет суспільства, де амбіції, прагнення слави та людські слабкості переплітаються у химерному візерунку.
Моем майстерно поєднує гумор, мудрість і глибокий психологізм, створюючи роман, який одночасно розважає та змушує задуматися про природу мистецтва, пам'ять і людські цінності.
Сомерсет Моем, "Підбиваємо підсумки"
Чудова саркастична книга, наповнена глибокими спостереженнями. Це автобіографічний твір, у якому Вільям Сомерсет Моем (агент британської розвідки й один із найуспішніших англійських прозаїків першої половини XX століття!) підсумовує свій творчий і життєвий досвід, розповідаючи про свій письменницький шлях і розмірковуючи про сенс мистецтва, літератури та людського існування.
Моем ділиться спостереженнями щодо ремесла письменника, аналізує власні успіхи й поразки, а також розглядає питання про те, що робить літературний твір значущим. Він відверто говорить про свій стиль письма, творчі принципи та підходи до створення персонажів.
Ернест Гемінґвей, оповідання
З нещодавніх несподіваних відкриттів — мені дуже сподобалися оповідання Гемінґвея. Він напрочуд точно передає емоційні напруги, які охоплюють суспільство під час війни й після неї. Корисно. Це створює відчуття, що ми не перші це проходимо, а отже, якось випливемо.
У чотиритомнику автора представлені твори, що розповідають про знівечені долі молодих людей "втраченого покоління", боротьбу проти фашизму та пошуки сенсу життя.
Володимир Набоков, "Весна у Фіалті"
Це моя улюблена книжка — геніальне оповідання, концентрат письменницької майстерності та дуже тонка, щемка історія.
Це коротка, але надзвичайно насичена розповідь про невловимість почуттів, випадкові зустрічі та тривожне передчуття. Володимир Набоков майстерно передає атмосферу меланхолії, де похмура весна стає фоном для блукань Віктора вулицями, його внутрішніх переживань і зустрічі з Ніною — жінкою, яка протягом п'ятнадцяти років була майже примарно присутня в його житті.
"Весна у Фіалті" — про красу і біль швидкоплинності, про те, як певні люди залишають невитравний слід у наших душах, навіть якщо їхня присутність у житті здається тимчасовою.
