Що читає Тетяна Гриньова: 7 книжок від лауреатів міжнародних премій
Фото: колаж "ТиКиїв"
Тетяна Гриньова — засновниця благодійної платформи bekind.ua, ексвидавчиня bit.ua, журналістка та медіаменеджерка. З 2018 року займається благодійним фандрейзингом, бігає марафони та організовує благодійні забіги в різних країнах. Зараз є регіональною партнеркою "Діти Героїв" у Нідерландах і засновницею Ukrainian Running Club у різних європейських містах.
Також Тетяна веде книжкову колонку на "ТиКиїв", де розпитує цікавих особистостей про їх читацькі звички, а тепер розповідає і про свої.
Для "ТиКиїв" Тетяна підготувала добірку з 7 книжок авторів, що отримали визначні міжнародні премії: Нобелівську, Букерівську та Гонкурівську.
Про звичку читання
Я читаю і пишу все своє життя: я виросла у маленькому містечку Херсонської області в сім'ї вчителів. Серед доступних мені розваг була книжкова шафа з бібліотеками мами та бабусі, а також міська бібліотека. Так я і розважалася, перечитуючи, крім шкільної програми, все, що мені цікаво (у підлітковому віці особливо "заходив" Жюль Верн і жіночі романи з маминої сумки — серії "Анжеліки" особливо). У шостому класі я написала навіть повість обсягом два загальні зошити — про кохання і вбивства (напевно, під враженням від прочитаного).
Не можу сказати, що читання для мене — це виключно задоволення і натхнення. Іноді це робота, виклик для сили волі, але здебільшого це — рутина, обов’язкова частина життя, дисципліна, як чистити зуби чи йти на тренування. Іноді читання є проявом мого FOMO (з англ. fear of missing out — синдром втрачених можливостей). Я доволі часто ловлю себе на відчутті незадоволення і навіть страху від того, що не прочитала щось важливе, популярне, базове, нове — те, що прочитали вже всі навколо, і лише я — ні. Найскладніший виклик у читанні для мене — це саме вибір і пріоритетність того, що саме я читаю.
Про вибір книжок
Я знаю людей, які читають виключно художні книжки, щоб розслабитися. Знаю і тих, хто читає тільки нон-фікшн і те, що корисне для професії, щоб не витрачати час. Я ж усеїдна і споживаю все, залежно від викликів часу, рекомендацій і настрою: і селф-хелп літературу, і нон-фікшн про ефективність, лідерство та менеджмент, і філософські праці (ось де справжня робота!), і, звичайно, художні книжки. Ніколи не кажи "ніколи", але я не вживаю детективи та жіночі романи: на це дійсно шкода часу.
У моєму списку цілей на життя стоїть "стати письменницею", тож я намагаюся розібратися в тому, як пишуть інші. Особливо — як пишуть найкращі. Розібратися в різноманітті стилів та підходів і розширити свою свідомість. Начитатися, надегустуватися. Декілька років тому я навіть вирішила колекціонувати книжки Нобелівських лауреатів, а потім — взагалі слідкувати за всіма найважливішими книжковими преміями і пробувати читати цих авторів, щоб зрозуміти, за що вони отримали таку відзнаку? Як їм вдається так писати? Про що вони пишуть і, головне, як?
Мішель Уельбек, "Карта і територія"
Ця книга Уельбека отримала у 2010 році Гонкурівську премію за рефлексію про сучасне суспільство, його цінності та занепад, а також за роздуми про те, як мистецтво втрачає своє значення і стає частиною комерціалізованого світу.
Весь Уельбек для мене — про самотність, шлях до старіння, безвихідність. Про цинічний та песимістичний, але дуже глибокий іронічний погляд на суспільство. Менше з тим, я люблю Уельбека за глибину переживань самотності та індивідуальності: здається, всі його герої — це завжди він сам.
Рекомендувати Уельбека, здається, не потрібно — всі, кому цікавий цей автор, вже прочитали всі його книжки. Всім іншим — читайте, якщо вас не лякає перманентна депресія і зневіра в суспільстві, що з’являються з кожної сторінки.
"Карта і територія" — це вигадана історія про французького художника Жеда Мартена, який стає надзвичайно успішним і заможним, але це не робить його ані щасливим, ані менш самотнім. Цікаво, що поруч із Жедом Уельбек зобразив і самого себе, розповідаючи свою власну історію творчості, кохання і стосунків з батьком, і навіть зображаючи своє вбивство.
Анні Ерно, "Пригода"
Анні Ерно я відкрила для себе після того, як вона отримала Нобелівську премію у 2022 році. Це жіноча мемуарна проза, вона пише завжди про свій досвід: дитинство, дорослішання, жіночі переживання, дуже відкрито, навіть оголено, дуже різко і дуже знайомо нам, адже вона виросла у післявоєнній Франції. Там, де всі розмови у суспільстві, у родинному колі, у газетах ще десятиліттями були про війну. Я прочитала "Роки", "Сором", "Чоловіче місце", "Звичайна пристрасть", "Історія дівчини", "Пригода" і рекомендую їх всі, але розповім про "Пригоду".
Це книга про аборт. Як можна написати щось про книгу про аборт, не роблячи спойлер? Але у кожного ця історія своя, як розбите серце, як нещасне кохання, як… як пологи?
Анні Ерно через 40 років розповіла про свій аборт, який зробила у 23, студенткою. Тоді, у далекому 1963-му, це було заборонено: лікарі, причетні до цієї процедури, ризикували втратити свою роботу назавжди, жінки — отримати кримінальне покарання. Саме тоді буйно квітли "самоаборти" за допомогою в’язальних спиць, що перетворювались на самогубства. Бо дівчата, жінки вагітніли не за планом, і залишались із тою "пригодою" сам на сам. Чоловіки зазвичай їх не підтримували, лікарі відвертались і розповідали про радість материнства, найбільш дисципліновані друзі ганебно коментували: "треба було думати".
Хан Канг, "Вегетаріанка"
Хан Канг, південнокорейська письменниця, отримала Нобелівську премію у 2024 році за "інтенсивну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя". У 2016 році англійський переклад "Вегетаріанки" приніс Хан Букерівську премію.
"Вегетаріанка" розповідає про жінку, яка вирішила відмовитися від м'яса, що призвело до соціального і психічного конфлікту. Про цю книгу (перша "нобелівська" книжка, яку мені вдалось проковтнути за раз) можна подумати, що це загалом драма про божевілля "когось іншого", але насправді — про тяжкість життя всіх жінок, які тягнучи відповідальність без будь-яких умов та альтернатив, не мають навіть ідеї про те, що можна робити вибір для себе — навіщо жити. Про загубленість у просторі чоловічого світу, навіть коли він доволі цивілізований.
Джонатан Літтел, "Благоволительки"
Англійська The Times внесла "Благоволительок" у перелік п'яти найвизначніших художніх творів про Другу світову війну.
Цю книгу я читала рік. Не тому, що книга велика (800 сторінок дрібним шрифтом без абзаців): це такий дивовижно страшний роман, який написаний такими жахливими подробицями, що аж нудить, але зупинитися неможливо. Неймовірно реалістичний — з огляду на те, що автор за нього отримав Гонкурівську премію та коментарі критиків про неймовірну історичну точність.
Історія Другої світової війни, розказана від першої особи, офіцером СД, вигаданим персонажем, що вирішує "єврейське питання" — про шлях фашистів від Берліна до Сталінграда і назад (через Польщу, Київ/Бабин Яр, Харків) і знову назад, через Аушвіц і Освенцим. Нічого більш жахливого я не читала: якось друг мені після моєї розповіді про книгу Алексієвич ("У війни не жіноче обличчя") сказав, що не зміг осилити. Так-от, на мою думку, ця розповідь страшніша в рази — і не тільки деталями вбивств десятків тисяч у Бабиному Яру та концтаборах, а тим, що все розказано від імені, так би мовити, "поганого" героя. У нас так не заведено, неприродно: історію пишуть переможці, персонажі позитивні. А тут… Кажуть, книги з поганим фіналом вражають більше.
Важливо, що читала я цю книгу у 2020 році — до Бучі, Маріуполя, за два роки до початку повномасштабної війни. Тоді було важко уявити, що може бути щось страшніше за Другу світову. Виявляється, так: і книжок про це у нас напишуть (і написали) вже дуже багато.
Йон Фоссе, "Алісс у Вогнища"
Йону Фоссе, норвезькому письменнику, дали Нобелівську премію у 2023 році за те, що "у своїх творах він наділяє голосом тих, хто зазвичай не має права говорити". Про людей психологічно хворих, залежних, помираючих, у депресії, людей, що старіють у тиші, або божеволіють на самоті.
Повість-молитва, повість-медитація, повість-притча, повість-заклинання. Майже без сюжету, майже без абзаців і розділових знаків, але з дивним ритмом. Останні двадцять сторінок я навіть читала вголос (сама собі): екзистенційний, містичний досвід.
У повісті Фоссе — норвезькі фйорди, холод і темрява — така, що світла немає цілими днями. Темрява всередині й темрява зовні, темрява, у яку треба вдивлятись — і ці слова, фрази про темряву, вогнище, воду, фйорди, очікування, тишу повторюються сотні разів. За 20-30 хвилин читання уявляєш себе в іншому просторі.
У сім років з Йоном трапився нещасний випадок — він ледве вижив, але це визначило його творчість про пошук межі життя та смерті. Так, ще Фоссе страждав від алкоголізму, і у 2012 році прийняв католицьку віру — вона врятувала його від залежності. Бог, який "добрий, хороший", у книзі повторюється багато разів.
Це дуже незвична книга, яку рекомендую всім, хто хоче отримати новий читацький, навіть мистецький досвід.
Юкіо Місіма, "Життя на продаж"
Юкіо Місіма — один з найвідоміших японських письменників ХХ століття, enfant terrible, як-то кажуть: дуже експресивний, сміливий та талановитий — поєднував у собі мистецтво, літературу та політику, жив у часи Другої світової, що відлунює майже у всіх його творах. Насправді Нобеля він так і не отримав, але номінували його тричі. Його естетські та іронічні романи — про самопожертву, красу, смерть та японські традиції. Власне, факт, який варто про нього знати — у 1970 році він спробував здійснити переворот, захопивши штаб японської армії, але після невдачі скоїв сеппуку.
"Життя на продаж" Юкіо написав за два роки до свого самогубства. Можна припустити, що автор щось знав про те, що відбувається в головах людей, яким набридло життя.
Книга про людину-самогубцю (який не зміг накласти на себе руки, але творчо продовжував розв'язувати це питання) "Якби його запитали, чому він захотів звести рахунки з життям, він би відповів, що жодної причини не було. Просто спало на думку і все".
Короткий спойлер: герою, успішному копірайтеру, у 27 років не вдається отруїтися, і він вирішує дати оголошення в газету про продаж свого життя. Експеримент, так би мовити, для редакції.
"Що було далі — ви не зможете уявити!" (с).
Дуглас Стюарт, "Шаґґі Бейн"
Книжка отримала Букерівську премію у 2020 році: Дуглас Стюарт став другим шотландським письменником, який став лауреатом Букера (за 60-річну історію премії для англомовних книжок). Це була його перша книжка, яку він писав після своєї роботи дизайнером у Banana Republic. Уяви, що у юному віці він переїхав до Нью-Йорка і став успішним дизайнером відомих брендів — Calvin Klein та Ralph Lauren. Свою першу книгу він написав у 40 років.
Цю книжку читати настільки ж боляче, наскільки неможливо відірватись: це історія шотландського хлопчика, мама якого була алкоголічкою. Історія біографічна: автор був тим хлопчиком, наймолодшим у сім'ї, третьою дитиною від останнього чоловіка мами, до якого вона втекла, бо кохання, пристрасть, мрії. Дофамін (тепер знаємо ми).
Ця книга — про нестерпне бажання кохання та близькості, про безумовне прийняття (хлопчика, який любив та піклувався про маму), про нелюбов до себе, про травми дитинства (які до цієї нелюбові привели), про нестерпну самотність. Алкоголізм — про самотність та нелюбов, про дірку всередині, яку хочеться заповнити хоч чимось.
