Літо — надзвичайно приємний час для читання. Тож у розпал сезону "ТиКиїв" вирішив дізнатися, що читають кияни цього літа.
Ми звернулися до представників сфери культури, які поділилися своїм вибором літератури цими місяцями. Загалом вийшло сім розповідей про понад 20 книжок.
Іван Білаш, актор
На попередньому "Книжковому Арсеналі" я на радощах добряче поповнив домашню бібліотеку. Зокрема, нарешті купив одну з моїх улюблених книжок — "Смерть лева Сесіла мала сенс" Олени Стяжкіної. Це одна з тих історій, що викликають дуже різні й полярні відгуки. Рекомендую буквально всім, але чомусь її майже ніде неможливо знайти. Тому просто забрав усі примірники, які були, щоб дарувати дорогим мені людям.
Але нині хочу розповісти не про це. У Театрі Франка в нас незабаром прем'єра "Одіссея. Меотида". Якщо чесно, під час підготовки я майже не можу читати — голова зайнята зовсім іншим. Та сьогодні за вечерею вирішив просто погортати ще одну книжку, яку тоді купив, та абсолютно випадково замість кількох сторінок "проковтнув" понад половину.
Це "Мам, пам'ятаєш?" Катерини Бабкіної — напрочуд відверта, щемка й дуже актуальна книжка. Я часто знаходжу енергію та натхнення в любові та болю, і ця історія саме така. Вона дуже болить, але якимось дивним, правильним болем. У найкращому сенсі розбиває мені серце. І, здається, саме це мені нині було потрібно.
Твір починається з того, що п'ятнадцятирічна Діана виїжджає з Ірпеня, тримаючи на руках свою двомісячну сестру. Мама зникла, вітчим воює, а рідний батько, який уже багато років живе у Відні, забирає дівчат до себе. За порадою психотерапевтки Діана починає писати мамі листи — саме через них ми проживаємо історію разом із нею.
Це книжка про любов і про те, як люди здатні тримати одне одного, навіть коли здається, що вже не здатні. Мабуть, вона так сильно мене зачепила ще й тому, що потрапляє рівно в ті теми, які для мене найважливіші. Мені подобаються історії про маму, про родину, про любов і про той момент, коли раптом розумієш, що дорослих людей насправді не існує — є лише діти, які щодня вчаться бути мамами, татами, парами, опорою одне для одного.
І, звісно, "Мам, пам'ятаєш?" — про війну. На жаль, це наше життя. Я люблю книжки, які дозволяють прожити власний біль не наодинці. Коли відкриваєш історію іншої людини й раптом розумієш, що вона допомагає тобі краще зрозуміти свою.
Я взагалі люблю книжки, від яких можна добряче вимочити душу у сльозах. Мені цікаві історії про людей, які попри все борються, виживають, вчаться любити й знаходять у собі сили просто бути.
Вікторія Клименко, гідеса, лекторка, авторка блогу Vintage Kyiv Guide
У мене є давня звичка читати дві, а то й три книжки одночасно. Зазвичай одна історична — для роботи, пошуку нових тем для лекцій та екскурсій, а інша — художня, українською або англійською.
Цього року я вирішила зробити собі невеликий експеримент — читати виключно жінок-авторок. Мені стало цікаво, наскільки по-різному жінки описують кохання, втрати, дорослішання, амбіції та свободу. До того ж трішки втомилася від жіночих персонажок, написаних чоловіками.
Нещодавно буквально за кілька днів прочитала "Вибір Елоїз" — дебютний роман письменниці Олени Мулик. Ця книжка несподівано повернула мене до власних двадцяти років — перших закоханостей, невпевненості, необдуманих рішень і пошуку себе. Думаю, багато хто впізнає в ній частинку власної історії.
Нині читаю "Інтерв'ю з вампіром" Енн Райс. Люблю вампірську тематику, але найбільше мене захоплює не містика, а психологізм роману — роздуми про безсмертя, самотність і людську природу. Ще на ці теми закінчила читати "Лазарус" Світлани Тараторіної. Якраз вийшла друга частина "Лазарус. Змій", тож вона автоматично додалася до прочитання на літо.
З історичної літератури прочитала книжку Надії Харт "Всеволод Максимович. Вічна молодість мистця". Це перша така ґрунтовна праця про цього художника. Його ім'я досі залишається маловідомим навіть серед тих, хто цікавиться мистецтвом. Особливо цінно, що авторка не лише відтворює біографію, а й вперше публікує раніше не показані роботи.
Наступна у планах — біографія "Анна Стен. Невідома історія першої української зірки Голлівуду", написана Наталією Васюрою. Мені цікаві історії українок, які змогли заявити про себе далеко за межами України. Анна Стен — одна з найяскравіших постатей нашого кінематографа першої половини ХХ століття. Але її досі знають набагато менше, ніж вона заслуговує. Для мене такі книжки — це не лише професійне натхнення, а й можливість відкривати забуті українські історії.
Катерина Янюк, продюсерка, культурна менеджерка
Остання прочитана книжка — "Я змішаю твою кров із вугіллям" Олександра Михеда. Це репортаж, культурне дослідження та дорожній щоденник водночас. Якраз чудово читався під час великої кількості переїздів і відряджень.
Михед кілька років їздив Донеччиною та Луганщиною. Він зустрічався з істориками, художниками, письменниками, священниками та шахтарями, намагаючись зрозуміти не "що сталося зі Сходом", а чому ми так довго дивилися на нього крізь набір міфів і політичних штампів. Його робота тепер особливо цінна, бо містить нотатки про ті місця, які буквально вже стерла російсько-українська війна.
Книжка не пропонує простих відповідей, а скоріше підкреслює багатошаровість регіону та робить чудове антропологічне дослідження для тих, хто досі намагається "зрозуміти український Схід".
Паралельно читала й нині продовжую Make It New: A History of Silicon Valley Design Баррі Каца. Це книжка, яка руйнує популярний міф про Кремнієву долину як історію виключно геніальних інженерів. Ідеться про те, як дизайн навчився поєднувати технології, гуманітарні знання, психологію людини та бізнес. Як людині зі сфери культури, мені цікаво загалом досліджувати метод дизайн-мислення та можливість імплементувати його в галузь для створення нових культурних продуктів.
У списку на майбутнє — "Як це дивитися: українське кіно незалежності" Юрія Самусенка. Це не просто каталог фільмів, а спроба побудувати цілісну історію нашого кінематографа через 34 ключові стрічки від перших років відновлення незалежності до сучасних міжнародних успіхів. Поєднання коментарів творців і погляду кінокритика робить книжку жвавим історичним екскурсом з інсайдами індустрії та допомагає сформувати уявлення про українське кіно навіть тим, хто був від нього далеким усі ці роки.
Максим Наконечний, режисер, сценарист, продюсер
Перша моя рекомендація може видатись заангажованою, адже разом з її автором ми нині пишемо сценарій мого наступного фільму. Та свіже враження від прочитання не залишає жодних сумнівів: совість мене анітрохи не мучить.
"Т-щастя" Артема Чапая — ледве-ледве фантастика, що цілком може вмить стати реальністю. Невимушене жонглювання майже документальною злободенністю й усе жаданішим усіма ескапізмом, який, власне, так глибоко й іронічно досліджує. Моторошне попередження, яке, проте, ні на секунду не полишає своєї людяної оптики.
Короткий роман стрімко заковтується — за бажання його можна прочитати навіть за один підхід. Адже щільно начинений рівною мірою щемким і глибоким психологізмом, динамічним саспенсом екшн-розділів, поступовим нелінійним розкриттям сетингу й розвитком сюжету. Регулярне перемикання точок зору оповіді між трьома іпостасями (я-ти-він) головного героя дає змогу читачам так само вільно курсувати між об'єктивною реальністю та сюжетною умовністю, підсвідомим і цифровим, пам'яттю та уявою.
Рефлексуючи про болісне сьогодення з дистанції гіпотетичного майбутнього, що пішло за песимістичним сценарієм, Артем гостро й чітко артикулює виклики, які неминуче постануть перед нами як особистостями, нацією та людством. Ставку ж він робить на гуманність, емпатію, гідність у виборах і вчинках та на віру у вперте прагнення людини до щастя.
Говорячи ж про книжки, які я лише збираюся прочитати найближчим часом, хотілося б виділити мою недавню неочікувану знахідку.
Подруга, яка святкувала днями день народження, додала у свій вішліст "З країни рижу та опію" Софії Яблонської. Це другий тревелог фотографки та документалістки про її подорож Китаєм 1930-х. Погортавши книжку перед тим, як подарувати, я одразу замовив собі власний примірник. Female gaze, zeitgeist, подорожні замальовки, опійний делірій та "вічне повернення" до наших несправедливо витіснених із колективної пам'яті митців і мисткинь — чим не hot girl summer?
Тетяна Дорошенко, культурологиня, авторка проєкту "Естетичний інтелект"
Я навчалася на культурології та майже завжди щось читала про мистецтво. Останнім часом читаю багато книжок про символи в різних європейських культурах. Оскільки проводжу лекції, мені потрібен фундамент, який щоразу поповнюється новими рівнями усвідомлення та осмислення.
Прочитала дві книжки британського мистецтвознавця Метью Вілсона — "Прихована мова символів" та "Мистецтво без таємниць". Також люблю філософію, тому праця Альфреда Норта Вайтгеда "Символізм, його значення та дія" позначилася на моїх роздумах про розуміння та розкодування знаків у філософському контексті.
Мене переповнює бажання дослідити естетичне сприйняття й досвід людей, які ходять у музеї та галереї. Тож читаю "Про красу і справедливість" американської дослідниці Елейн Скеррі. Ця маленька книжка відкриває двері у великий простір розуміння, що таке естетика та відродження краси в повсякденному житті. Нині навіть за собою помічаю, що хочеться приготувати сніданок естетичніше, провести чайну церемонію за всіма канонами тощо. Тобто краса всюди.
Планую прочитати "Всеволод Максимович. Вічна молодість мистця" Надії Харт про видатного представника українського модерну, що прожив лише 20 років, але залишив нам могутню творчу спадщину. Ще попереду мене чекає "Коротка історія кураторства" Ганса Ульріха Обріста.
Загалом українські видавництва намагаються всеохопно видавати круту літературу, і це надихає. Розумієш, що всі ці видавці — титани, які працюють над тим, щоб українці мали можливість доторкнутися до думок видатних мислителів.
Ігор Горбач, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Нині читаю "Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині" — репортажі й інтерв'ю польського автора Вітольда Шабловського з очевидцями Волинської трагедії. Порадила керівниця на роботі, й так сталося, що саме на тлі погіршення наших стосунків із Польщею. Підхід автора зовсім інший, ніж позиція Кароля Навроцького. Пан Вітольд не позиціонує поляків виключно як жертв, а українців — як винуватців тих подій.
Перед цим прочитав "Часотрус" Курта Воннеґута, останній роман американця. Це хаотична книжка — більш воннеґутівська, ніж ми звикли. Тут, як завжди, багато іронії, абсурду й питань у нікуди. Чи актуально? Для світу — можливо, для українців — не дуже.
Деякі думки пана Курта не надто нам відгукуються. Він, наприклад, не бачив якогось серйозного сенсу в житті: "Ми живемо на Землі, щоб коїти дурниці! І не слухайте тих, хто скаже, ніби у нас інша місія!". А ми з вами наче як стараємося коїти щось інакше від дурниць.
Планую цього літа перечитати "Володаря перснів". Люблю Толкіна й ділюся цим — спільно з подругою веду про нього канал у телеграмі "Гобіт, гном та Самотня гора".
Марія Бліндюк, культурна блогерка
Я взяла собі у відпустку "Крізь темряву пливу" Томаша Єндровського. Роман про 1980-ті в Польщі, де поки підгниває соціалізм, двоє підлітків закохуються одне в одного.
Тут багато тогочасного політичного контексту: дефіцит, прослуховування, підпілля, протести. Водночас це історія про спраглість до свободи й любові, коли гомосексуальні почуття вважаються гріхом, але відчуваються такими справжніми. Коротко кажучи, Саллі Руні здорової людини — про геїв та зі зневагою до комунізму. Якраз для спекотного літа.
