Що треба знати про фільм "Люксембург, Люксембург": розповідає режисер
Фото: Move In Movie
Трагікомедія "Люксембург, Люксембург" вийшла в український прокат 13 квітня.
За сюжетом, протилежним за характерами та стилем життя братам-близнюкам із міста Лубни на Полтавщині повідомляють, що їхній давно зниклий батько помирає в люксембурзькій лікарні. Водій маршрутки Коля збирається якнайшвидше поїхати до нього. А поліціянт Вася не хоче відвідувати людину, яка покинула їх ще в дитинстві. Перед тим як вирушити за кордон, щоб побачитися з батьком востаннє, вони сперечаються, сваряться, потрапляють у незручні ситуації та навіть опиняються поза законом.
"Люксембург, Люксембург" – друга повнометражна робота Антоніо Лукіча, режисера національного хіта "Мої думки тихі". На головні ролі він узяв учасників реп-гурту "Курган і Agregat" Раміля та Аміля Насірових, для яких це дебют на великому екрані. Фільмував 2021-го в Лубнах, Києві та Люксембурзі. А завершував виробництво після початку повномасштабного вторгнення росії. Стрічку вперше показали торік на Венеційському кінофестивалі в Італії.
Постановник присвятив фільм батькові-югославу, який останні роки свого життя провів в Іспанії. Лукіч його майже не знав. Уявляв за його залишеними речами та почутими про нього історіями. За словами автора, "Люксембург, Люксембург" є спробою розібратися із власним життям, зокрема деміфологізувати постать батька та з'ясувати, хто він насправді.
Режисер називає своє кіно емоційною подорожжю у життя звичайних людей, що сповнене як сумних, так і смішних моментів. Картина не тільки про пошуки втраченого батька та роздуми про вічне, а й про маленьких людей, які, втім, здатні робити великі справи. Він переконаний, що в кожному з нас живе така маленька людина, яка щодня долає величезні перешкоди.
Якщо "Мої думки тихі" – це перший український фільм про високого чувака, то "Люксембург, Люксембург" – перша стрічка про близнюків із міста Лубни. Це історія про двох хлопців, які намагаються зрозуміти, як влаштоване життя, спираючись на приклад свого батька. Один із братів вважає його героєм, а інший намагається триматися подалі від його кримінальної фігури. Кіно вступає в боротьбу за увагу глядача вже від початку. Цей фільм про вічне, тільки не пафосно, а на слобожанському суржику, – додає Антоніо Лукіч.
Більше цікавих подробиць про новинку режисер розповів під час публічної розмови після прем'єрного показу у столичному кінотеатрі "Оскар" у ТРЦ Gulliver.
Про образ батька
На першому плані – історія про хлопців, які хочуть знайти батька. Це насправді сумна картинка. Адже діти зазвичай роблять з постаті батька, що зникає, не того, ким він є насправді, а героя або злодія. У цьому плані фільм був для мене терапевтичним. Адже в ньому є якась така патетична складова, що батьків ми не обираємо, їх можна просто приймати такими, як вони є. Бо дерево без коріння, на жаль, висихає та руйнується.
А якщо глибше, то це історія про волю та бажання людини знайти свого творця, який дав тобі життя. Переконаний, що в кожному хорошому фільмі герой мусить мати сильну жагу, аби зустріти Бога. Просто Він являється в різних формах. Проте головний парадокс стрічки полягає в тому, що на зустріч із Богом не завжди заслуговує краща людина.
Про вибір виконавців головних ролей
Творча співпраця з Рамілем та Амілем розпочалася після того, як я проглянув їхнє комедійне відео про актора Роберта Діденка. Написав їм у месенджер на фейсбуці. Довго не відкривали моє повідомлення – подумали, що це якась фейкова сторінка скаженого пенсіонера. Але після того, як прочитали, ми домовилися зустрітися.
Повідомлення писав обом братам, але відповів мені Раміль. У Аміля тоді було Revo на обкладинці сторінки. Тому не дивно, що відповів інший брат. Я якось відразу відчув між ними сильну різницю, тобто що один може грати негідника, а інший – правильного хлопця.
Про Люксембург як місце дії
Люксембург не пов'язаний з моєю біографією, але його вибір для сюжету невипадковий. Вперше побував там, коли представляв "Мої думки тихі". Місто вразило мене тим, що там усе дуже маленьке. Наприклад, саме там я вперше побачив 100-мілілітрову баночку Coca-Cola. Мабуть, вона й надихнула мене зняти колись кіно саме в Люксембурзі.
Коли ми вирішували, де саме має бути батько як омріяна фігура, то подумали, що Люксембург – правильне місце. Бо відразу навіює ідеї про багатство та найкращі умови життя. Також це фільм про маленьких людей, і було важливо, щоб вони вирушили в маленьку країну розв'язувати свої великі проблеми.
Для особистої історії, пов'язаної з батьком, ми шукали місце, де декорації свята посилювали б якусь внутрішню прірву. Щоб люди приїжджали з великою проблемою кудись, де вона не відчувається і де всюди співають. Бо у нас дослідження стану душі людини, яка в один момент свого життя ніби й найщасливіша, і найнещасніша. Як каже кастинг-директорка Алла Самойленко, це біль і чудеса. Тому нам не підійшов Відень, куди ми з продюсером Володимиром Яценком також їздили шукати локації. Там немає ні болю, ні чудес. А в Люксембурзі все це знайшли, але не в тій формі. Свято як декорації пішло з історії, лишилося щось інше.
Про автобіографізм
Це не історія буквально про мого батька. Тому що в кіно завжди шукаєш не життя як воно є, а якусь метафору життя, як ти його відчуваєш. Наприклад, одна частина мене любила батька й хотіла його знайти, інша частина ненавиділа і не могла йому все пробачити. Тож я просто поділив самого себе на двох персонажів. Так у сценарії виникли близнюки.
У братів Насірових, на щастя, інша історія. Але це і зробило їх акторами фільму. Адже артист – це людина, яка залишається собою, а актор – той, хто може зіграти чужу історію. Хлопцям великий респект від мене, бо вони зробили це переконливо.
Про принцип роботи над сценарієм
Моє кіно завжди починається й виростає з чогось маленького, з якихось деталей. Можна сказати, що з баночки коли, а можна – що з цукерок, які бабуся намагається дати маршрутнику як оплату за проїзд. Цю деталь я носив у своєму записнику ще зі студентства й хотів якось передати. Зрештою в цій стрічці вона знайшла втілення.
Так мені легше працювати. Цей підхід не дає заблукати серед безлічі варіантів того, чим могло би бути моє кіно. Наприклад, можна загубитися, коли кажеш собі: "Я хочу зняти кіно про відсутнього батька. А хто мої герої? А що вони за люди?" Коли ж точно знаєш, що на екрані має бути сцена з цукерками або з людиною, яка лежить уся в гіпсі, тоді фільм стає трішки конкретнішим.
Про сприйняття фільму
Деякі глядачі сприймають цей фільм як комедію. Іноді мені буває прикро, що стрічка працює поверхнево. Не всі хочуть побачити глибше героїв та їхню пригоду. Можливо, це вияв невеличкої проблеми сучасного кіно, яке дивляться скоріше як розвагу, ніж запрошення до бесіди з людиною, яку поважаєш.
