Шість класичних творів, які є пропагандою, але ми про це не здогадувались
Фото: колаж: "ТиКиїв"
"Усе мистецтво — це пропаганда, але не вся пропаганда є мистецтвом", — написав Джордж Орвелл у 1940 році. Навряд чи хтось сперечатиметься з другою частиною цього афоризму, однак книги зі списку нашої статті частково підтверджують першу частину його думки. Їхні автори або писали на замовлення урядів та ідеологічних груп, або ж ці групи сприяли поширенню їхніх творів у політичних цілях.
Виявляється, під час "холодної війни" західні спецслужби фінансували письменників, іноді дуже талановитих: ЦРУ засновувало літературні журнали у Франції, Японії та Африці. Одна з цілей полягала в тому, щоб протидіяти цензурі з боку авторитарних режимів, інша — зробити світову культуру більш сприятливою для Заходу. Британські спецслужби замовляли художні твори, що підтримували імперію.
Деякі автори свідомо пропонували свої пера державі, інші ж — не підозрювали, що уряди або групи використовуватимуть їхню творчість у політичних цілях. Редакція The Economist опублікувала аналітичну статтю, у якій досліджуються класичні книги, що слугували пропаганді. Серед них — твори Кіплінга, Пастернака, Гарсія Маркеса та інших.
Редьярд Кіплінг, "Очі Азії" (Rudyard Kipling, The Eyes of Asia)
Часто забувають, що Редьярд Кіплінг не тільки писав історії про джунглі, а й був пропагандистом Британської імперії. Під час Першої світової війни британська розвідка залучила його до створення художніх творів, які мали підривати індійський націоналізм. У 1916 році Джеймс Данлоп Сміт, британський чиновник, передав Кіплінгу приватні листи індійських солдатів, що воювали у Франції, та попросив його переписати їх таким чином, щоб виключити будь-які проіндійські або революційні наративи.
Кіплінг поставив своє ім'я під ними, коли видав їх у збірці "Очі Азії". У листі до Данлопа Сміта він зазначив, що "дещо розширив сенс, який, як йому здавалося, він уловив" у цих листах. Фактично ж він переписав їх як художню прозу, прибравши скарги на зразок "ми, як кози, прив'язані до м'ясницького кілка" та додавши захоплені описи Британії як країни "позолочених меблів, мармуру, шовку, дзеркал".
Британська розвідка схвалила його роботу. Кіплінг навіть запитав у Данлопа Сміта, чи не виявив той "помилок у кастовому чи ментальному світогляді персонажів". Судячи з усього, не виявив: багато читачів захоплюються Кіплінгом за його позитивний, детальний і нестереотипний портрет індійців. Проте роль пропагандиста спотворила його бачення.
Пітер Маттісен, "Партизани" (Peter Matthiessen, Partisans)
Коли ЦРУ було засноване в 1947 році, агентство активно вербувало випускників Єльського університету. Одним із них був Пітер Маттісен, який написав у Парижі роман, навіть два. "Партизани" — його друга книга — розповідає історію Барні Санда, паризького журналіста, який працює в американському інформаційному агентстві. Він намагається знайти колишнього лідера Французької комуністичної партії, щоб узяти у нього інтерв'ю. Колись цей комуніст допоміг Санду втекти з Іспанії під час громадянської війни.
Роман настільки детально описує діяльність комуністичної партії, що Chicago Tribune навіть запропонувала автору "повернутися до Москви". Однак симпатії автора явно на боці Заходу: головний герой поступово розуміє, що комуністи є егоїстичними та нечесними, і його патріотизм міцнішає.
Азар Нафісі, "Читаючи "Лоліту" в Тегерані: Мемуари в книгах" (Azar Nafisi, Reading Lolita in Tehran: A Memoir in Books)
Іранська емігрантка Азар Нафісі, професорка англійської літератури, здобула світову популярність у 2003 році, коли опублікувала свої мемуари про ісламську революцію. Це історія восьми іранських жінок, які таємно збираються, щоб читати заборонені в Ірані романи Набокова, Флобера і Генрі Джеймса. Студентки Нафісі — це діти Ісламської Республіки, які кидають виклик державним заборонам на книги та "згнилій і оманливій риториці" режиму.
Текст "Читаючи "Лоліту" в Тегерані" одразу став хітом в Америці, протримавшись у списку бестселерів New York Times 117 тижнів. Хоча книга отримала заслужене визнання, вона також завдячує своїм існуванням установам, які рідко асоціюють із літературними мемуарами: зокрема, Нафісі дякує Фонду Сміта Річардсона — організації, що просуває "американські інтереси та цінності за кордоном", за грант, який допоміг їй написати книгу.
Ґабріель Ґарсія Маркес, "Сто років самотності" (Gabriel García Márquez, One Hundred Years of Solitude)
США забороняли Ґабріелю Ґарсія Маркесу в'їзд до країни протягом трьох десятиліть через його зв'язки з Комуністичною партією Колумбії у 1950-х роках. Але журнал Mundo Nuevo, який фінансувало ЦРУ, надрукував два розділи його шедевра "Сто років самотності" за рік до виходу книги в 1967 році.
Проте в публікації не було згадок про "бананову різанину" 1928 року, коли колумбійська армія, під тиском США, відкрила вогонь по страйкарях з United Fruit Company, убивши близько 75 людей.
Журнал, який зазвичай публікував проамериканські та антикомуністичні матеріали, продемонстрував відкритість і до лівих авторів. Один агент ЦРУ назвав цю стратегію "фіделізм без Фіделя" — комуністичні ідеї Фіделя Кастро, але без його революційної антипатії до США.
Коли Ґарсія Маркес дізнався, що Mundo Nuevo фінансувала американська розвідка, він був розлючений і написав редактору: "Я відчуваю себе, як обдурений чоловік".
Джон Стейнбек, "І зійшов місяць" (John Steinbeck, The Moon Is Down)
У червні 1940 року, через два дні після підписання Францією капітуляції перед Німеччиною, Джон Стейнбек написав президенту США Франкліну Рузвельту із закликом створити "негайну, контрольовану, продуману" пропаганду.
Стейнбек сам узявся за цю справу, написавши роман, що мав надихнути жителів окупованої Європи на боротьбу з нацистами. Книга розповідає про вигадану європейську країну, захоплену фашистами. Автор описав її як поєднання норвезької суворості, данської хитрості та французького розуму: окупанти, очолювані полковником Лансером, намагаються придушити повстання. Але опір міцнішає.
Члени антинацистського підпілля таємно перекладали роман і поширювали його в Норвегії, Данії та Франції.
Після закінчення війни, у 1945 році, король Норвегії нагородив Стейнбека Хрестом Свободи за внесок у боротьбу європейського руху опору.
Борис Пастернак, "Доктор Живаго" (Boris Pasternak, Doctor Zhivago)
Як не дивно, цей роман Пастернака був пропагандою не СРСР, а ЦРУ: під час "холодної війни" американська розвідка намагалася протидіяти цензурі в Союзі, таємно сприяючи поширенню книг і журналів. ЦРУ розповсюджувало романи Федора Достоєвського, Льва Толстого і Володимира Набокова. Але їхнім улюбленцем був Борис Пастернак
У 1958 році в таємному меморандумі ЦРУ визнало, що "Доктор Живаго" має "величезну пропагандистську цінність", навіть попри те, що цей роман — романтична історія кохання. Але розвідку цікавили не лише "думки, які він породжує", а й "обставини його публікації".
Радянські журнали та видавництва заборонили роман. Одне з них звинуватило Пастернака у "злостивості" та "відмові приймати соціалізм". Радянська влада також не схвалювала його релігійність. Але італійський літературний агент контрабандою вивіз рукопис до Італії, де він був опублікований у 1957 році. ЦРУ розгледіло можливість "змусити радянських громадян замислитися про те, що не так з їхнім урядом, якщо чудовий літературний твір найвизначнішого російського письменника сучасності недоступний у власній країні".
Агенти розвідки надрукували роман російською мовою, розповсюдивши понад 1 000 примірників у країнах Східної Європи та на Всесвітній виставці у Бельгії в 1958 році. Вони сподівалися, що публікація оригінальною мовою сприятиме номінації Пастернака на Нобелівську премію. Він її отримав, але радянська влада змусила його відмовитися...
