"Ця книга буде відкриттям для кожної людини в нашій країні". Журналістка Анна Лодигіна — про роботу над мистецьким виданням Naïve My Love
Журналістка Анна Лодигіна — про роботу над виданням Naïve My Love від GUNIA Project та Assouline. Колаж: "ТиКиїв"
"Це легендарне видавництво. Дуже почесно написати перший текст у їхньому портфоліо, присвячений Україні", — говорить Анна Лодигіна.
Цього серпня український бренд GUNIA Project та видавництво родом із Парижа Assouline презентували книгу Naïve My Love: Ukrainian Art of the 20th Century. Журналістка й дослідниця Анна Лодигіна написала тексти для видання, присвяченого українському наївному мистецтву XX століття.
Книга розповідає про важливих представників цього напряму. Митців, серед яких Марія Примаченко, Катерина Білокур та Поліна Райко, які сформували свою самобутню художню мову поза академічним середовищем в складних історичних та особистих обставинах.
Для "ТиКиїв" Анна Лодигіна розповідає, що для себе зможе відкрити український читач із допомогою Naïve My Love. А також про підготовку текстів для видання — від комунікації з Assouline до відповідальності за історії художників, які залишаються маловідомими і у світі, і в Україні.
Коли тебе запросили долучитися до створення книги?
У вересні, майже рік тому. На той момент у мене був дуже щільний графік, велика кількість відряджень. Але втрачати можливість долучитися до такого масштабного, буквально світового рівня проєкту, не могла. Тому погодилася, і робота почалася одразу.
Я працювала над цим текстом всюди — в літаках і потягах. Прокидалася в усіх відрядженнях о п'ятій ранку, щоб поступово писати його й вчасно здати.
Насправді там не такий великий обсяг: кілька есеїв і близько 40 біографій митців. Але робота потребувала зосередження, осмислення, і я відчувала дуже велику відповідальність. Передусім перед тими людьми, про яких цей текст. Тому що їхні імена все ще маловідомі широкому загалу. Більшість із них не мали прижиттєвих виставок та визнання. У цьому проєкті ми вперше розповідаємо про них цілому світу.
Ідейними натхненницями та креативними директорками видання стали засновниці українського бренду GUNIA Project Марія Гаврилюк і Наталія Каменська, тоді як саму ідею співпраці ініціювала медіаагенція GOGOLA. Відбір робіт та кураторську роботу здійснювала редакторка Лідія Лихач (засновниця видавництва "Родовід", авторка книг про українське мистецтво — прим.). Лідія разом з Assouline прийшли до мене вже з готовою концепцією: темами есеїв, переліком обраних митців.
Моїм завданням було зібрати інформацію, переосмислити й написати текст.
Якою була твоя комунікація з Assouline? Яким було їхнє бачення видання?
Assouline — легендарне видавництво, яке пише про великі глобальні культурні явища: від революції Коко Шанель у моді та Ів Сен-Лорана до, наприклад, того, чому Париж став культурною столицею світу та як вдалося зробити "Формулу-1" яскравим світовим видовищем. Також у них багато книг, присвячених різним країнам, містам і художникам.
Це дійсно їхня перша книга (Naïve My Love — прим.), повністю присвячена Україні.
Тому для них було важливо, щоб все було достовірно та ілюстративно. Щоб книга була написана не сухо й не надто складно. Щоб людина, яка читає, могла зрозуміти контекст, в якому жили ці художники; що саме вони малювали; і чому та як, попри найсуворіші тиранічні часи з війнами, голодом й різними обмеженнями, село змогло розвинути власну унікальну художню мову. Щоби, прочитавши ці два абзаци біографії та подивившись кілька робіт митця чи мисткині, людина захотіла знати більше.
Наприклад, дізнатися, де можна побачити оригінали їхніх творів.
Коли я відправила Assouline фінальний текст, редактор зробив несуттєві правки. Переважно він просив доповнити певні поняття і явища. Наприклад, що таке писанка або куманець, чи в яких саме українських селищах жив Казимир Малевич.
Які джерела ти використовувала під час роботи над книгою?
У нас не так багато написано про український наїв. Є дуже важливе дослідження мистецтвознавця та багаторічного директора Полтавського художнього музею Кіма Скалацького. Йому вдалося атрибутувати роботи багатьох митців полтавської групи. Завдяки його експедиціям та роботі ми знаємо історії Олександри Шабатури, Юрія Бірюкова, Дмитра Перепелиці та багатьох інших.
Він зміг зібрати неоціненні дані, які нині допомагають осмислити їхні біографії та проаналізувати спадщину. Тому що тривалий час творчість цих митців була малопомітною, навіть для тих людей, серед яких вони жили.
Також є чудове видання, присвячене Панасу Ярмоленку. Його твори свого часу віднайшли Петро Гончар разом зі зберігачкою фондів Музею Івана Гончара Галиною Щупак.
Важливою джерельною базою стали й особисті записи Лідії Лихач, які вона робила під час експедицій українськими селами. Наприклад, їй вдалося свого часу поспілкуватися з художницею-самоукою Ганною Готвянською, яка жила на Харківщині. З нею зафіксована чудова розмова. Втім, це рідкість.
Є чимало митців, про яких нам майже нічого невідомо, крім їхніх імен. А скільки робіт взагалі залишаються безіменними. Про це є окремий розділ у книзі.
Наївні художники здебільшого жили в селах. Їхнє життя було дуже складним.
Вони пережили голод, Першу й Другу світові війни. Ми знаємо, що робив уряд Радянського Союзу в селах. Гаруючи до нестями та проживаючи стільки трагедій і втрат, вони малювали у вільні хвилини, тому що не могли не малювати.
Дуже часто картини таких митців могли залишатися в їхніх домівках та нікому не були потрібні. Петро Гончар, Лідія Лихач та інші мистецтвознавці та поціновувачі наївного мистецтва їздили в експедиції по селах, щоб просто зібрати цей спадок, та шукали роботи митців-самоук.
Звісно, деякі твори потребували реновації. Деякі, на жаль, уже неможливо відновити. Наприклад, є фантастичний скульптор Станіслав Сарцевич із Луцька. Він створював неймовірні скульптури у зріст людини на дуже різну тематику. Це були фігури рідних, тварин, міфічних героїв, наприклад, русалок, різних відомих постатей.
Він створив у себе на подвір'ї сад скульптур, але вони не були особливо цікаві комусь. Ці роботи стояли без покрівлі та з часом руйнувалися. Частину вдалося врятувати. Ми можемо судити про цей спадок лише з фотографій і відео, які залишилися.
У книзі також є відоміші, щонайменше для України, імена. Наприклад, Марія Примаченко та Катерина Білокур. Про них є література.
Коли я писала книгу, знала, що історикиня мистецтва Оксана Семенік працювала над біографією Марії Примаченко. Тоді вона ще не вийшла друком, тому я попросила надіслати її електронну версію, щоб ознайомитися з роботою. Навколо Марії Примаченко дуже багато міфів, і Оксані вдалося їх спростувати або деякі — підтвердити. Її книга була дуже цінною для мене.
Потім був фактчекінг. Приміром, у цьому разі я відправляла текст Оксані, яка змогла дещо підправити.
Що, на твій погляд, із допомогою Naïve My Love зможе відкрити для себе український читач?
Я впевнена, що ця книга буде абсолютним відкриттям для кожної людини в нашій країні. Тому що більшість імен із неї досі невідомі, як і біографії митців. Їхні неймовірні роботи теж малознані.
Це колекційне видання, яке, я впевнена, передаватиметься у спадок.
