Від першого вернісажу — до сучасного Дня Києва: життя Андріївського узвозу очима художників

Фото: Михайло Палінчак

Напередодні Дня Києва ми вирішили зазирнути в минуле — туди, звідки все починалось. До перших вернісажів, гулянь, творчих посиденьок, сплеску авангардної культури та вітерцю змін.

Усе це бачив і відчував Олександр Міловзоров — уже тоді визнаний митець, який не тільки організовував власні виставки, а й створював "обличчя Києва", працюючи над оформленням архітектурних об’єктів.

Ми завітали до нього в майстерню, де була колись відома "Галерея 36" — мистецьке серце Андріївського. Поговорили про те, чим жила творча інтелігенція наприкінці радянської епохи, як працювали тоді художники на узвозі та чому він так змінився за ці часи.

Як Андріївський узвіз став культурним центром країни

До 80-х років минулого сторіччя Андріївський узвіз не був вулицею-музеєм. Це була тиха безлюдна зона для прогулянок у вихідні. Олександр Петрович згадує, що внизу узвозу працювали гончарні майстерні, але вони довго не протримались. А ось творчі й прогресивні люди потихеньку починали збиратися на Андріївському. І Союз художників вирішив організовувати перші вернісажі саме там.

"Спілка художників була абсолютно зацикленою на радянських правилах, — згадує митець. — Вони заявили, що всі, хто хоче виставляти та продавати свої роботи, мусять нести їх до спеціальної ради. І якщо вона дозволить, то видасть спеціальний пропуск. Якщо його немає, ти не маєш права стояти на Андріївському".

А от художниця Лариса Пуханова, яка під час нашої розмови теж завітала до майстерні Олександра Петровича, розповіла, що тоді й молоді митці мали шанс потрапити на Андріївський.

"На початку 80-х я була студенткою п'ятого курсу художньої академії. Тоді на Андріївському почали виставлятися вже відомі художники. Керував цим питанням академік і живописець Сергій Григор'єв. Ми могли розставити на декілька годин свої роботи у так званому молодіжному крилі — щоправда, треба було відстояти чергу", — каже пані Лариса.

Також вона згадує, що тоді роботи художників не висіли на парканах, як зараз. Натомість були великі щити-планшети, які встановила Спілка художників за підтримки якогось фонду.

"У цьому будинку тоді ще була розкішна майстерня Іванова-Ахметова, — додає Міловзоров. — Він дістав свій станок і почав робити ліногравюри. Це ж дуже цікаво, коли жива ліногравюра з'являється з-під станка. Люди були в захваті".

Перші святкування Дня Києва

Формально у 1982-му Дня Києва ще не було, але травневі свята об'єднали зі 1500-річчям міста, і під егідою ЮНЕСКО проходило багато освітніх подій. У той час реконструювали Андріївський, Пейзажну алею, влаштували шоу на Республіканському стадіоні та грандіозний феєрверк. Святкування настільки всім сподобалось, що через декілька років стало традицією відзначати день народження міста кожну останню неділю травня.

У перший офіційний День Києва, 1987 року, тут теж було гучно й весело: художники малювали, сидячи прямо на землі, співали музиканти, в "космічному" костюмі з фольги розгулював відомий своїми перфомансами Федір "Тетянич" і вигукував: "Фрипулья!"

Ужгородський фотограф Михайло Палінчак-старший тоді зміг відзняти неймовірні кадри, які відобразили атмосферу того часу — дух творчості, свободи та розкутості.

"Через років п'ять я вже не виставлялася на Андріївському, — розповідає пані Лариса. — У нього був такий потужний початок, але з часом все перетворилось на ринок з "кульочками та мотрійками". Інші професійні художники теж припинили розвішувати свої картини на вуличних огорожах, а почали це робити у галереях".

Після першого Дня Києва Міловзоров разом із колегами відкриває тут "Триптих" — одну з перших приватних галерей міста.

"У 1988 році художниця Неля Юсупова пішла до голови компартії Подільського району та попросила виділити приміщення. Спочатку в нас був кооператив з п'яти людей, у якому я був художнім керівником. Потім художники виросли професійно, і ми розділилися", — згадує Олександр Петрович.

Приблизно у той же час з'являються галереї "Карась" і "Бланк-Арт", Театр на Подолі та "Колесо". А в 1995-му відкривається нове дітище Олександра — "Галерея 36", у якій він працює разом зі своєю дружиною Світланою Чорнобородовою та мистецтвознавцем Сергієм Тернавським.

Столична творча інтелігенція багато років збиралася тут — архітектори, професори, письменники, науковці заходили не тільки на виставки, а й просто поговорити про мистецтво, поділитися проблемами, випити чарочку. Постійні гості галереї навіть стали героями двох романів Андрія Куркова, який також сюди часто навідувався.

Але й це культове місце припинило існування. У майстерні Олександра Петровича зараз висить табличка з лопатою, на якій написано: "Галерея 36. Доведена до самогубства. Припинила культурно-просвітницьку діяльність. 1995-2017".

Коли попит формує ринок

За цей час на зміну романтизму молодих митців післярадянської епохи прийшли продавці із сувенірами, і торгівля перемогла мистецтво. Художники впевнені, що це неминуче відбувається, коли попит формує ринок.

У 2019 році відкрили Алею художників — вона поєднала Андріївський узвіз та Володимирську гірку. Митці переїхали туди зі своїми роботами. Віталій Кличко на відкритті нарік її "київським Монмартром", а Андріївський став таким, яким ми бачимо його зараз.

"Так сталося не тільки в нас, а й по всьому світу. Спочатку ти митець, а потім бачиш, на що є попит, і ти — продавець, — каже Лариса Пуханова. — Зараз знаю, що з митців на Алеї художників знімають якусь плату — з когось невелику, а з когось беруть просто "бандитським" методом.

До того ж зараз у людей немає грошей на мистецтво. А ті, в кого вони є, не бігають по Андріївському. Але все одно до нас приїжджають люди на День Києва, і це велике свято саме для художників".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter