Творча кухня фільму "Памфір": розказує режисер
Фото: фейсбук pamfirfilm
Кримінальна драма "Памфір" в національному прокаті з 23 березня. Події стрічки відбуваються у буковинському селі поблизу кордону з Румунією. За сюжетом напередодні святкування Маланки будівельник і колишній контрабандист Леонід повертається з тривалих заробітків у Європі до родини. Його син Назар влаштовує пожежу в молитовному домі, що належить місцевому кримінальному авторитету. Щоб відплатити за провину підлітка, батько мусить поновити зв'язок зі своїм кримінальним минулим.
Прем'єра відбулася торік у травні на Каннському кінофестивалі у Франції. Відтоді стрічку відібрали на більш ніж 40 кінооглядів світу, а права на показ придбали понад 20 країн. В Україні драма отримала Гран-прі Київського кінофестивалю "Молодість" і п'ять нагород премії кінокритиків "Кіноколо", зокрема як найкращий фільм.
"Памфір" – повнометражний ігровий дебют режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. За його словами, кіно розповідає про українців – хто ми і які ми. Також стрічка присвячена взаєминам у сім'ї. Одна з багатьох сюжетних ліній розкриває питання, на що ми здатні заради наших рідних. Головний герой у виконанні Олександра Яцентюка – незламна, непорушна людина з внутрішнім стрижнем. Він йде до мети попри всі перешкоди.
Більше цікавих деталей про новинку автор фільму Дмитро Сухолиткий-Собчук розповів під час публічної розмови в рамках прем'єрного показу у кінотеатрі "Жовтень" під час фестивалю "Київський тиждень критики".
Про Маланку і задум "Памфіра"
Моєю дипломною роботою була документальна стрічка "Красна Маланка" про підготовку до традиційного карнавалу Маланки у Красноїльську Чернівецької області. Привабило, як під час цього свята молоді люди приміряють на себе нову соціальну роль, іншу модель поведінки, і це їх перетворює.
Ця деталь стала одним із перших поштовхів до появи ідеї "Памфіра". Як і те, що багато хто знав про контрабанду цигарок через румунський кордон. Робота над художнім фільмом почалася ще відтоді. Спочатку це були спостереження, нотатки, замальовки. Згодом вони перетворилися на історію та сценарій.
Після створення документального фільму мене років зо два запрошували на різні інтерв'ю, просили розказати щось про Маланку, я вже майже став вузьким фахівцем зі свята. Відчуваю, після "Памфіра" вважатимуть експертом з контрабанди. Хоча обидві ці теми – не більше, ніж епізоди, другий і третій плани.
Про кіно як живопис
Для мене знімати кіно – ніби писати картину, в якій декілька планів. Уявіть собі полотна Брейгеля. У вас є певний час, протягом якого ви можете біля них постояти й розглянути їх. Саме такого ефекту я намагався досягти у "Памфірі". Щоб глядач уявив себе всередині картини. Тільки як автор я вказую, де вам потрібно в ту чи іншу мить бути: як близько до героїв, стояти чи сидіти, або бігти з ними. Я проведу вас як Фауст цим тунелем.
Довгі сцени у фільмі – теж елемент такої ідеї. Вони є розділами, що впливають на життя головного героя, його родину і низку вчинків, які приводять до такого фіналу.
Про роботу з акторами та локаціями
Перед фільмуванням кілька місяців тривав акторський табір у Верховині Івано-Франківської області. Ми з творчою групою жили там у готелі сімейного типу та двох хатах.
Малювали розкадрування, в якому у нас уже на рівні сценарію була закладена концепція довгих кадрів. Вже тоді визначали, яким персонажам і просторам належать ті чи інші кольори. Після того шукали локації з можливістю повного хазяйнування. Щоб можна було адаптувати або переробити, наприклад, змінити колір стін тощо. Художній департамент вдосконалював усі простори, щоб вони працювали на драматургію.
На відібраних локаціях проводили репетиції з акторами, вони відбувалися в кілька етапів. Робили з ними різні вживання, адаптації, провокації, щоб актори могли ввійти у стан сім'ї. Був концепт – зробити з абсолютно чужих людей найрідніших.
Наприклад, їм потрібно були ходити на ринок і з'ясовувати там стосунки, перебуваючи у своїх ролях – чоловіка Леоніда, дружини Олени та сина Назара. Додатково був навчальний табір з акторами-дітьми. А також заняття з діалекту. Далі проводили спільні репетиції. Потім вони повторювалися, але вже з камерою. І тільки опісля ми записували фінальні дублі, яких теж було немало.
У "Памфірі", можна сказати, немає нічого випадкового. Все було усвідомлено і виважено, щоб якнайкраще розкрити ідею тієї чи іншої сцени. Кожен крок, діалог і деталь важливі. До слів ставилися ретельно – не можна було змінювати навіть фразу у сценарії.
З кожним виконавцем пропрацьовували біографію його персонажа, і не тільки з головними акторами. Навіть якщо це хлопець у банді третій праворуч у крайньому ряду, він мав прізвисько і точно усвідомлював, що робить, яку має мотивацію і чому там перебуває. При цьому актори знали тільки свою частину сюжетної лінії.
Про дослідження теми контрабанди
Мене консультували з обох боків. І у прикордонній службі, і серед самих контрабандистів. Ми мали змогу проводити час на кількох прикордонних заставах. Бачили, як відбуваються наряди та скільки там може бути людей, як влаштована структура, яка ієрархія всередині, коли застосовується зброя. Виконавиця ролі матері Памфіра Олена Хохлаткіна взагалі на кухні там попрацювала, хоча цей епізод на екрані трохи урізаний. Так само приміряла на себе образ робітниці та опанувала професію своєї героїні Соломія Кирилова, яка втілила дружину головного героя. Вона працювала якийсь час у фанерному цеху.
Хлопці, які займаються контрабандою, переставали напружуватися, коли розуміли, що я не роблю документальне дослідження й не хочу знати всі ці схеми, хто й кого покриває. Мене цікавила власне процесуальність, внутрішня кухня. Тоді вони розслаблялися й більше розказували про ремені, енергетики, стероїди тощо.
Прикордонна територія – сірого відтінку. Там завжди є спокуса швидких грошей. Почитайте газети Буковини – це регулярно відбувається.
Про візуальну складову
Оператор Микита Кузьменко працював філігранно і виважено. Він завжди у сценах шукав постійний рух, щоб глядач як заворожений йшов за тим, куди його веде камера. А вона веде туди, де найбільша дія, взаємодія між акторами.
Я попросив Микиту про дві речі. Перше – не боятися бути вишуканим у кольорах, максимально багатобарвним. А для референсів придбати за можливості альбом Караваджо, що він і зробив. Гортав його щовечора, і ми все обговорювали.
Про непередбачуваність історії
Глядач в якісь моменти може думати, що розкусив історію і знає, чим усе закінчиться. Мені хотілося щоразу обманювати його очікування. Причому будь-яким способом. Навіть найпідлішим. Навіть коли кожному хочеться, щоб зло було покарано. Але це можливо тільки у кіно, а в реальному житті я не вірю в покараність зла.
