"Якщо хтось називає мене інвалідом — це їхні проблеми": чому в Україні досі стигматизують людей з інвалідністю та що з цим робити

Фото: Facebook Дмитра Щебетюка

За даними національного соціологічного дослідження, ініційованого ГС "Ліга Сильних", найпоширенішими емоціями, які українці відчувають щодо людей з інвалідністю, є співчуття та сум. Також деякі опитувані кажуть, що переживають розгубленість, а дехто — страх, сором і гнів. 

Чому, попри популяризацію ідей інклюзивності, в українському суспільстві досі панує напруга між людьми з інвалідністю та без неї? Про психологічні та культурні бар'єри, які заважають розвитку толерантного мислення, ми поспілкувалися із засновником ГО "Доступно.UA" Дмитром Щебетюком та психологинею Іриною Ратцке-Рибак.

Агресивне нав'язування

Дмитро Щебетюк вважає, що негативне ставлення до людей з інвалідністю може формуватися через надто агресивне просування стандартів толерантності.

"Деякі організації та окремі люди з інвалідністю почали дуже жорстко ставитися до вимог спілкування та застосування термінів, які, за їхнім власним рішенням, є правильними. Це створює сегрегацію замість об'єднання. Якщо говорити суто про впровадження інклюзивної термінології, то ситуація, звісно, покращилася. Чого не можна сказати про саме спілкування. 

Якщо люди з інвалідністю вимагають до себе особливого ставлення, вони так само мають поважати інших, а не реагувати агресивно, коли хтось каже "візок" замість "крісло колісне". Якщо людина допомагає дітям з інвалідністю, а її діяльність знецінюють через те, що вона сказала на публіці "діти з особливими потребами", це вже не про інклюзивність. 

Дедалі частіше я помічаю, що багато хто намагається уникати спілкування з людьми з інвалідністю саме через цю хвилю агресивного нав'язування, вимог щодо застосування термінів". 

Як розвинути толерантне мислення 

Ми попросили Дмитра Щебетюка дати декілька порад щодо того, як розвинути в собі толерантне мислення, яке виходить за межі базового етикету та застосування належних слів.

"Раджу прочитати книгу Гарпера Лі "Вбити пересмішника". Вона розповідає про те, як уявити себе в шкурі іншої людини. Коли ставиш себе на місце співрозмовника, його емоції стають зрозумілішими, і толерантність зростає. Людям з інвалідністю, які агресивно впроваджують нові терміни, треба зважати на гідність тих, від кого вони вимагають дотримання правил.  

Треба вчитися приймати інших людей і самих себе, мислити ширше. Не встрягати, коли відбувається провокація на суперечку, — я сам цього вчуся. В умовах повномасштабної війни суспільство дуже виснажене. Зараз людина може здаватися тобі агресивною, але, можливо, ти потрапив у той період її життя, коли вона на межі".

Як людям з інвалідністю реагувати на упередженість

"Забити й боротися", — таку пораду дає Щебетюк людям з інвалідністю, які стикають з упередженим ставленням до себе.

"Якщо негативне ставлення не обмежує твого фізичного доступу до чогось, не заважає користуватися послугами, то краще просто забити на поведінку інших людей і не думати про них, адже це забирає багато енергії. Якщо хтось називає мене інвалідом — це їхні проблеми. Іноді в мене є настрій виправляти й пояснювати, а часом немає. Але це не має бути самоціллю всього життя", — вважає Дмитро. 

Про випадки дискримінації засновник "Доступно.UA" радить розповідати публічно — соцмережі сьогодні є потужним інструментом впливу.

"Добивайся свого попри упереджене ставлення. Прикро, що в Україні людям з інвалідністю досі доводиться боротися зі стереотипами, щоб, скажімо, відвідувати спортзал чи басейн. Особисто мене дивує, що все це досі відбувається на четвертий рік повномасштабної війни. 

Раджу тримати поряд із собою людей, які тебе розуміють і приймають, не намагаючись змінити тебе, вдосконалити, зробити твоє життя легшим, ніж треба. Також варто читати. Наприклад, мене дуже рятували книги Айн Ренд, коли в мене не було друзів, які сповідували спільні з моїми цінності".

Екзистенційна загроза та ірраціональний страх

"Важкі емоції до людей з інвалідністю, як-от страх, сором і гнів, є складними явищами, що мають глибокі корені в психологічних, соціальних та культурних чинниках. Ці емоції не є чимось природним чи вродженим. Вони формуються під впливом певних установок, стереотипів і механізмів, які ми засвоюємо протягом життя. Тому так важливо формувати доброзичливе ставлення одне до одного змалку", — каже Ірина Ратцке-Рибак.

За словами експертки, інвалідність може сприйматися як загроза, що викликає страх — часто ірраціональний.

• Загроза здоров'ю та безпеці. Незнання та відсутність розуміння інвалідності (особливо видимої), можуть викликати уявлення про "заразність" або небезпеку. Це хибне уявлення може викликати первісний, ірраціональний страх. Такі емоції рідко стосуються поранених бійців, оскільки причина їхньої інвалідності є зрозумілішою.
• Екзистенційна загроза. Наявність інвалідності нагадує нам про нашу власну вразливість, крихкість і смертність. Це усвідомлення може викликати страх і дискомфорт, оскільки руйнує ілюзію невразливості. Як відомо, страх запускає реакцію "бий або біжи". Щоб захиститися від неприємного відчуття, люди можуть відсторонитися (втікати) від людини з інвалідністю або реагувати на неї гнівом (бити).
• Невидима загроза. Інвалідність може не мати фізичних проявів — наприклад, при психічних розладах і травмах, ПТСР. Нерозуміння цих станів викликає страх. Сьогодні багато людей обпалені війною, тому ми неминуче стикаємося зі складними станами як у близьких чи знайомих, так і в себе. Тому психоедукація настільки важлива.  

 Когнітивний дисонанс і сором

Щоб пояснити, чому контакт із людьми з інвалідністю може викликати сором, психологиня наводить приклад когнітивного дисонансу. 

"Якщо людина вірить у справедливий світ, де добро винагороджується, а зло карається, то зіткнення з інвалідністю може викликати когнітивний дисонанс. Хибне упередження та ілюзія тотальної справедливості, які існують поруч із власною уявною "всемогутністю", заважають сприймати іншу людину. Щоб зменшити дисонанс, люди можуть звинувачувати людину з інвалідністю або знецінювати її, проявляючи гнів.

Експертка каже, що сором виникає як реакція на різницю між тим, ким ми є, та уявленням про те, якими ми маємо бути.

За словами Ірини, у контексті інвалідності сором може виникати через:

• Власну реакцію. Людина може відчувати сором за страх або дискомфорт, оскільки усвідомлює неетичність своїх переживань.
• Соціальний тиск. Сором виникає через незнання того, як правильно взаємодіяти з людиною з інвалідністю. Людина боїться сказати чи зробити щось неправильне.

Також експертка наголошує на впливовості соціального навчання, коли люди засвоюють моделі поведінки, спостерігаючи за іншими. 

"Якщо в дитинстві ми бачили, як батьки або інші авторитетні особи проявляють дискомфорт, страх або жалість до людей з інвалідністю, ми можемо перейняти цю модель. Медіа також відіграють важливу роль, часто зображаючи людей з інвалідністю об'єктами жалості чи героями, які долають неможливе. Або, навпаки,  об'єктами страху", — каже Ірина Ратцке-Рибак.

Стигматизація і культ "здорового тіла"

Психологиня вважає, що сучасні люди "уражені" образом ідеальності, що панує в інфопросторі та часто не лишає місця для різноманітності. Суспільство створює стандарти "нормальності" та "здорового тіла", і будь-яка відмінність від цих стандартів сприймається як відхилення. 

"Соціолог Ервінг Ґоффман виклав свою теорію стигматизації в 1963 році у книзі Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity. У цій роботі він досліджував, як люди, що мають певні "стигми" (особливості, які вважаються небажаними або ганебними), керують своєю соціальною ідентичністю та взаємодіють з іншими. Ґоффман пояснює, що інвалідність може сприйматися стигмою — атрибутом, який дискредитує особу і знижує її статус у суспільстві. 

Стигматизовані люди сприймаються не як повноцінні особистості, а як представники "пошкодженої" категорії. Взаємодія з ними може викликати сором через страх бути асоційованими зі стигмою або через дискомфорт від контакту з "незвичним". Водночас здатність не вдаватися до стигматизації — це індикатор нашої людяності".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter