Де шукати рідкісний вінтаж у Києві: історія магазинів-музеїв Поліни Фаренбрух та Євгена Левковського
Євген Левковський і Поліна Фаренбрух. Фото надане героями
Історія вінтажних магазинів на Печерському узвозі — це подвійна історія любові: до речей з історією та його засновників одне до одного.
Поліна Фаренбрух та Євген Левковський познайомилися у 2020 році на київському заході, присвяченому ретрокультурі. Під час першої розмови вони виявили, що обоє прагнуть відкрити вінтажний магазин. А вже через два тижні закохані робили ремонт у просторі на Печерському узвозі, 3.
Сьогодні вони працюють у двох окремих приміщеннях за тією ж адресою. Поліна займається жіночим вінтажем у шоурумі під назвою Dead Lady's Closet. Євген — чоловічим у просторі "Левковський Вінтаж". У їхніх колекціях та в асортименті — одяг, взуття та аксесуари, створені у період від 1890-х до 1990-х років. Рідкісні речі та предмети з особливою історією представлені в окремих музейних секціях шоурумів.
Для "ТиКиїв" пара розповідає, де шукає речі для магазину, про суворі критерії їхнього відбору та свої найцікавіші знахідки, серед яких — костюм 1938 року з Австрії.
Як ви знаходите речі для своїх шоурумів?
Євген: Чим ми займаємося, коли не продаємо речі безпосередньо клієнтам? Ми або ремонтуємо їх, або шукаємо нові. Шукаємо фізично: колись їздячи за кордон, а інколи, наприклад, на барахолки. Шукаємо їх і дистанційно в інтернеті на різних платформах, і через певних агентів. За ці роки вже накопичились зв'язки.
Тобто це постійна, максимальна включеність. Завжди треба бути онлайн і тримати руку на пульсі, щоб викупити те, що можуть придбати закордонні конкуренти чи ще хтось, хто теж полює за цим всім.
Загалом джерел дуже багато.
Поліна: Минулий тиждень (інтерв'ю проведене 6 травня — прим.) у мене був дуже насичений у плані спілкування з різними людьми. Я побачила сукню 1950-х років у дівчини з прокату костюмів. Запитала, чи можу викупити цю річ, але вона відмовила. Потім натрапила на сукню 1940-х років, яку вже продали. Я зв'язалася з продавцем, щоб потім вийти на контакт із тим, хто її купив. Тобто це буквально "виколупування" речей з онлайну.
Звичайно, поза онлайном теж доводиться звертати увагу на деталі.
Євген: Процес пошуку речей — це те, що визначає наш бізнес. Дуже багато процесів вимагають великої компетенції, залученості, творчого підходу й зацікавленості. Саме тому чимало з них важко делегувати. Ми займаємося підгонкою речей, і, слава Богу, зараз уже делегуємо це. Якщо потрібно скорегувати щось за розміром, це роблять наші партнери.
Щодо ремонту: якщо йдеться не просто про вкорочення, підшив чи вставку латки, а про щось більш художнє й штопку, то якість результату співмірна твоєму залученню. Оскільки ми зацікавлені в якісній роботі, то, найімовірніше, ми це й будемо робити.
Так само і з пошуком речей, особливо унікальних. Зазвичай на них немає жодних бирок. Їхній вік треба визначати за фурнітурою, швами, зрізами тканин, кроєм, фасоном та за багатьма іншими моментами, які вивчаєш з досвідом.
Поліна: Формат, у якому ми працюємо — коли кожна річ знаходиться окремо, досліджується та реставрується, — називається курованим вінтажем.
Євген: У курованому вінтажі, навіть якщо є певний попит, ти не можеш докупити речі просто тому, що він є. Це постійний пошук і постійна робота з індивідуальним підходом.
Інколи, як каже Поліна, треба буквально писати людям і запитувати: "А ви можете продати сукню, яку надаєте в оренду?". Іноді це можуть бути випадкові розмови на вулицях. Наприклад, така, як у мене була з бабусею в сквері на Березняках. Бабусі було десь понад 80 років, і оскільки я маю нестандартний вигляд, вона зробила мені комплімент.
Ми розговорилися, і виявилося, що в неї залишилася сукня її мами. Та ходила у ній в Київський театр оперети, щоб зігрітися в холодні місяці щойно після звільнення Києва від нацистів у 1943 році.
Отже, ми розговорилися про цю сукню та "домовилися" за неї. Тобто є дуже багато нестандартних підходів у здобутті цих речей. Саме тому в цьому завжди відчувається наша душа й наша залученість. І саме тому ці проєкти — це і є ми, а ми є цими проєктами.
З яких країн здебільшого походять ваші знахідки?
Поліна: Великобританія, Німеччина, Швейцарія та Австрія. Це й Франція та Америка, але інколи, тому що вони далеко. Географія відіграє дуже велику роль. У США іноді навіть більше цінують вінтаж із Британії, тому що це не щось локальне. І в історії були періоди, коли англійський одяг був набагато ціннішим, аніж американський.
Нам пощастило, що ми розташовані в Європі. Бо, якщо все ж таки обирати, ці країни є насправді найкращими в тому, що вони робили. Британські тканини, майстерність і школа шиття — особисто для нас із Женею вони йдуть попереду всіх інших.
Речі якого періоду найлегше знайти? І на який період ви звертаєте найбільше уваги?
Євген: Тут два питання. Я почну з найлегшого. Який період найлегше знайти? Взагалі сучасний мас-маркет (сміється). Тобто серед цього сміття й доводиться вишукувати. Далі — за археологічними шарами.
Що ви маєте на увазі?
Євген: Очевидно, що чим старіші речі, тим складніше їх знайти. Досить багато виробів залишилося з 1970-80-х років, але є важливий нюанс. Вони з поганих тканин. У 1970-х роках почали активно використовувати поліефіри, поліестер, акрил та поліамід. До речі, ці тканини все одно кращі, ніж їхні сучасні ітерації. А втім, синтетика — це синтетика. Вона краще збереглася, але є менш цінною, за рідкісними винятками.
А тепер поговорімо про те, на які періоди ви особливо звертаєте увагу.
Поліна: У мене, наприклад, сукні поділені з допомогою наліпок на декади. Можна навіть візуально бачити, що серед них моделей з 1980-х років все-таки більше. Але, що цікаво, я відбираю їх за схожістю на попередні епохи — здебільшого на 1950-ті. Їх я особисто люблю найбільше й ношу найчастіше.
Під час свого пошуку речей я особливо звертаю увагу на справжні 1950-ті. Зазначу, що за останній рік я почала знаходити більше таких суконь, чим пишаюся. Тобто зараз в моєму асортименті понад 50 суконь 1950-х років, що для України дуже багато. Не соромлячись скажу, що в нас ніхто стільки не має, не говорячи вже про моделі 1940-х і так далі.
Також, що цікаво, за останній рік неглибоко зацікавлені в цій темі дівчата, коли приходять, звертають увагу саме на сукні 1950-х років. Тому що ці речі особливо жіночні й особливо красиві.
Євген: Тут важливо розуміти кореляцію: будь-які речі, створені до 1950-х включно, що дожили до наших днів, найімовірніше, є крутими. Тобто, якщо ми їх знаходимо й вони в стані, коли їх можна хоча б компромісно реанімувати, чи вони достойні цього, ми їх беремо.
Оскільки раніше робили менше речей, і вони були дорожчими, а купівельна спроможність — меншою, до всяких трендових експериментів вдалися рідше. Саме тому кожна річ була вивіреною, а кожна наша знахідка, виготовлена до 1950-х, варта уваги. А далі, скажімо так, цей відсоток "відбору" дедалі меншає.
Наприклад, 30% речей із 1960-х років становлять цінність, а 70-80% виробів із 1970-х її вже не мають. У 1980-х ситуація трішки кращає, але теж плюс-мінус 70-80% речей не становлять цінності. Але це спрощення.
Тому навіть якщо на наших стендах трошки більше 1980-х, аніж 1950-х, треба розуміти: щоб відібрати 100 речей із 1980-х років, потрібно перебрати 8000 виробів того десятиліття. Тобто ми використовуємо більш суворі критерії.
Ми звертаємо увагу на матеріали, фурнітуру та крій (наскільки він класний та універсальний). А також на бренд, ательє чи виробника — тобто на атрибуцію речі, якісь цікаві бирки та цікаву історію. Стан, зрозуміло, теж впливає. Впливає й розмір.
Більшість старого одягу збереглася в менших розмірах, бо з нього швидше виростали, та люди гірше харчувалися й були стрункішими, і є ще багато-багато інших причин. Теж саме стосується й зросту. Це впливає на ціну, але ми робимо титанічну працю, щоб називатися магазином вінтажного одягу для всіх розмірів. Ми стараємося їх знаходити.
Чи звертаєте ви велику увагу на бренди?
Євген: Так, але з певним нюансом.
Поліна: З часовим обмеженням.
Євген: Ми з Поліною загалом "британофіли", починаючи з уподобань в одязі й закінчуючи музикою та культурою. Мені дуже подобається естетика королівських нагород — Royal Appointment (повна назва — Royal Warrant of Appointment — прим.). Це мітка, що позначає виробника, який є постачальником королівського двору.
Тому я люблю саме старий Burberry — до того, як він змінив свою стратегію й перестав бути класичним британським брендом. А також став fashion-forward, просто почав спиратися на свою спадщину й експлуатувати її, щоб виділитися. Але свого часу Burberry був і за вартістю, і за впізнанністю таким же, як щойно показаний (авторці "ТиКиїв" — прим.) Aquascutum.
Зараз про бренд Aquascutum практично ніхто не знає, бо він скотився, й у 2012 році його продали китайцям. Водночас Burberry процвітає, але він уже не той. Тому ми звертаємо увагу не на бренд, а передусім на виробника, мануфактуру.
Тепер про ваш стиль. Ваш гардероб — це майже повністю вінтажні речі?
Євген: Ми не продаємо того, чого б самі не носили, — це філософія нашого магазину. Вважаємо протилежний підхід лицемірством. Ми надаємо поради і щодо догляду за одягом, і щодо його стилізації, бо самі це спробували. Тому наші поради викликають відчуття щирості в людей, адже вони бачать, що за цим стоїть не просто торгаш, а людина, яка це практикує.
Наш гардероб, за винятком спідньої білизни, повністю складається з вінтажу.
Поліна: Хоча й зі спідньою білизною бувають винятки.
Євген: Так, якщо це щось нове — так званий дедсток.
Поліна: Деколи ж буває… Наприклад, сукня 1950-х років, що сьогодні на мені, викроєна під стару білизну. Відповідно бюстгальтер на мені теж 1950-х, бо інакше все просто "гуляло б" грудьми.
Євген: Можна сказати, що наш гардероб — це ще один музей. Такий, як тут у шоурумі. Тобто у нас теж є своя колекція.
Поліна: Наша собака носить Harris Tweed і Barbour (сміється).
Євген: Так, у нашого мопса є свої вінтажні курточки.
Які речі мають найбільший попит серед ваших покупців?
Поліна: Якщо говорити про жіночий асортимент, то вплив сучасної моди все-таки відчувається. Оскільки я в цілому зацікавлена в моді, то бачу, що навколо та як це відображається на моїх клієнтах. Наприклад, два роки тому була популярна ціпао — традиційна китайська сукня з косою застібкою, стилізована на сучасний лад.
Потім був короткий момент, коли популярності набули міні, — тоді звертали увагу на 1960-ті роки. Також був період, коли в моду повернулися пишні рукави-буфи, — тоді цікавилися 1980-ми. Але це все, звичайно, "пшики": ці тренди три місяці проіснують і потім зникають.
Тому я стараюся не звертати на це уваги, і це ніяк не впливає на мій асортимент. Він формується винятково під впливом мого смаку. Звичайно, є й винятки — речі, які я сама б не вдягнула з певних причин. Наприклад, через фасон чи колір, які мені не пасують.
Цей підхід виражений, зокрема, в тому, що в моєму асортименті практично немає штанів, тому що я сама їх не ношу.
Євген: За наш авторський підхід, що полягає в збереженні певної стабільної селекції речей із минулого, попри хитання модного флюгера, нас і люблять. Бо знають: наш магазин — це така пристань, де завжди можна знайти певні речі.
Ми просто продаємо круті якісні речі. Час від часу це збігається з трендами, але це не наш орієнтир.
Як з'явилася ідея створити музейну секцію з вашими знахідками? Що в ній представлено?
Поліна: Це речі, створені приблизно в період від середини XIX століття до максимум 1940-х років XX століття. У мене є блуза та кейп кінця XIX сторіччя, які все ще можна носити, але ми цього не робитимемо, тому що це занадто цінні вироби. Вони в бездоганному стані, і з ними нічого не станеться, якщо я завтра вийду в них на вулицю. Проте ми вирішили залишити їх тут у спокої та презентувати як цінні експонати для ознайомлення.
Інколи бувають предмети, які не вписуються в названу мною часову концепцію. Наприклад, у мене є парасолька 1960-х років. Вона від фірми, яка, по суті, створила автоматичну модель. Тобто завдяки цій компанії в нас є парасоля, яка відкривається з допомогою кнопки. Це цікаво з історичного боку.
Також є речі, цікаві з погляду воєнного часу. Наприклад, вироби з британської програми з маркуванням CC41.
Євген: Це могли бути не лише пледи (під час інтерв'ю Євген показав в шоурумі плед із цим маркуванням — прим.). Таку бирку могли мати різні речі — від меблів, білизни й до одягу передусім.
Ця британська програма була започаткована у 1941 році та діяла до 1952-го, тому ці вироби можна чітко датувати. Грубо кажучи, це була сертифікація від держави, яка підтверджувала, що виробник дотримався нормувань і законів та не використовував стратегічних для армії матеріалів. Або ж він сплатив гроші в бюджет тощо. Сьогодні за цією биркою полюють у всьому світ.
Загалом центром такого колекціонування зараз є Японія. І ми дуже пишаємося тим, що тут, в Україні, у Східній Європі, маємо таку добірку речей, яких із кожним роком стає дедалі менше та які становлять культурну цінність.
Євгене, а якими є найцікавіші речі у твоїй музейній секції?
Євген: У моїй музейній кімнаті зібрані абсолютно різні категорії речей, яким понад 70 років. Більшість із них — цивільний одяг. Є трохи військового одягу, зокрема періоду Другої світової, — і автентичні шинелі, і уніформи.
Більшість речей тут зроблені в ательє, але на багатьох із них не збереглися паперові бирки або їх не ставили, тому що це не було принципово для тих людей. Це ж не бренд якийсь. Це все не гуглиться.
Але є, наприклад, костюм із майстерні кравця Рудольфа Пелхака з Відня, датований жовтнем 1938 року. До нього пришита бирка, де написано, що, де та коли зроблено. Це буквально свідок історії та водночас просто прекрасний зразок тейлорінгу.
Також є вечірня жилетка з дуже цікавою історією. Такі носили під фраками з глибоким вирізом і шалевим коміром. Для її виготовлення використали шовкову нитку, скручену поверх товстішої, тож це нагадує вельвет, але зроблено з шовку.
Жилетка має скляні ґудзики й вручну обметані петлі. А також шовкову підкладку, що, звісно, понт, бо так робили рідко. На жаль, шовк є поганим матеріалом для підкладки.
Сама собою ця жилетка досить цікава та рідкісна для тих років, але найцікавіше в ній — її атрибуція. Ця жилетка зроблена у 1909 році на Rue de Moscou, Kharkoff у Харкові. Тобто в якогось француза, бо написано французького, чи бельгійця, чи швейцарця, було ательє на Московській вулиці, 25 у Харкові. Жодного цифрового сліду про це ательє не залишилося.
Якби ми не відшукували такі речі, ми б ніколи про це не про це почитали. Людина працювала, присвятила ательє все життя, і від цього не залишилося нічого, крім жилетки. Я врятував її на аукціоні, бо вона "намагалася" поїхати за кордон.
Ми шукаємо закордонне, але якби могли знаходити таке українське, ми б, звісно, робили це. Ми стараємося це робити. Але нічого не збереглося через радянську владу, через те, що люди заношували та перешивали речі, й було більш зубожіле населення. І така річ — велика рідкість, бо вона ще й із заходу України, тому що, наприклад, умовний Львів був під радянською владою менше часу.
Які висновки про моду, її історію та еволюцію ви зробили, працюючи стільки років із вінтажем?
Поліна: Мої висновки більш сумні. Перший — про те, що все вже придумали до нас у контексті моди. Тобто все нове, що зараз відбувається, може бути якоюсь варіацією старого чи його переробленням.
Або ж, як це було в 1960-70-х із синтетикою, з'являються якісь, умовно кажучи, світловідбивні тканини чи такі, що світяться зсередини. Тобто це вже технологічний прогрес, і він не має нічого спільного з силуетом, конструкцією тощо.
Мій другий невеселий висновок полягає в тому, що, мабуть, немає нічого, що відвернуло б людство від швидкоплинної моди. Умовно кажучи, це зупинить тільки ядерна війна, коли люди виповзуть із бункера та зрозуміють, що зможуть ткати сорочки тільки з трави тощо.
Євген: Ми можемо запропонувати кожному щось, але мета нашого магазину не в тому, щоб всі одягалися так. Ми навіть не зможемо закрити цієї потреби, як би не хотіли. Немає стільки такого одягу й навіть, якби ми зараз відкрили таке виробництво чи робили щось нове подібне, цього не вистачить. Ми радше відкритий клуб для обраних.
Ми запрошуємо кожного, кому небайдуже, що він носить, і кому цікаво, що це за речі. Таких ентузіастів точно вистачає, хоча навіть серед них відбувається боротьба за кожну унікальну річ, бо, на жаль, більше такого одягу не стає.
Читай також: Як творчість митців з України надихає знамениті світові бренди — від Dior до Louis Vuitton
