Театральна художниця Тетяна Овсійчук — про створення костюмів для "Конотопської відьми", бабину хату та "Прем'єру, яка не відбудеться"

Театральна художниця Тетяна Овсійчук. Колаж: "ТиКиїв"

Театральна художниця Тетяна Овсійчук створила костюми для одних із найгучніших вистав останніх років, співпрацюючи з режисером Іваном Уривським. Вона розробила образи та сценічне оформлення для "Конотопської відьми", за що отримала Шевченківську премію. А ще поєднала історичний характер постановок "Калігула", "Макбет", "Марія Стюарт" та "На русалчин Великдень" із сучасною естетикою, переносячи класичні сюжети в контекст сьогодення з допомогою костюмів.

Один з останніх проєктів Тетяни Овсійчук — виставка "Прем'єра, яка не відбудеться" — об'єднав одразу кілька мистецьких форм. Крізь художню інсталяцію, живопис, музику, фотографію, театр і кіно експозиція мисткині розповідає про втрачені покоління українських митців.

"П'єса не написана, бо українські письменники були знищені", — говорить про ідейне ядро виставки художниця.

Коли та як розпочався твій шлях у театральній сфері?

Я свідомо прийшла в театральну професію, адже мій шлях почався з дитячої художньої школи та першої освіти як реставраторки живопису.

Згодом мене захопив театр своєю багатогранністю — поєднанням різних напрямів мистецтва — і я вступила до художньої академії (НАОМА) на факультет сценографії. Моєю бакалаврською роботою стала постановка "Камінний господар" Лесі Українки в Театрі на Подолі, а магістерською — "Конотопська відьма" Григорія Квітки-Основ'яненка в Театрі ім. Івана Франка у співпраці з Іваном Уривським.

Ці постановки були для мене викликом, адже створювати свої перші костюми та сценографію було дуже хвилююче.

Що спонукало тебе розвиватися в цій сфері саме в ролі художниці з костюмів та художниці-постановниці?

Професія для мене нескінченна у відкриттях, пошуках та викликах, і саме це дає поштовх рухатися далі. Звісно, велику роль відіграє й одержимість професією, інтерес до створення театральних світів та творча енергія, яка не дає спокою.

Іноді я люблю дивитися на пусту сцену й щось уявляти: точно бачу, як щось можна створити, якими мають бути мізансцена, виставлене світло, костюм.

Як ти пізнаєш персонажів, для яких створюєш костюми?

Все починається з прочитання твору та аналізу його проблематики. Зазвичай я відштовхуюся від характеристики героя. Закритий цей персонаж чи відкритий? Що він відчуває? Ким би хотів здаватися? Ким є насправді?

Костюми завжди надають персонажу додаткових ознак, навіть якщо спеціально не вкладати в них якогось наративного значення. Звісно, той чи інший силует несе певне емоційне навантаження.

Чи є у твоїй театральній творчості певні візуальні рішення, до яких ти свідомо й постійно повертаєшся?

Цікаве питання. Зараз зрозуміла, що часто граюся в чорно-білі візуальні рішення. Використовую багато чорного й дуже обережно застосовую кольорові акценти.

Серед знакових проєктів, над якими ти працювала, — вистави Івана Уривського. Як би ти схарактеризувала процес творчої взаємодії з ним?

Це була співпраця довжиною в шість років. Безумовно, важлива в нашому творчому шляху та яка народила багато цікавих проєктів, викликів і пригод.

Чим ти надихалася, працюючи над костюмами та сценічним оформленням "Конотопської відьми"?

Сама ідея зі стіною виникла з бажання зробити щось світле за атмосферою, а фактура нескінченної мазанки викликає в мене теплі відчуття на підсвідомому рівні.

Мій мудборд складався з дитячих спогадів, хати баби й діда, їхніх сімейних фото, мого відчуття світу в той час, коли вони були живі, і спостережень за народними традиціями.

Я люблю ці спогади. Вони кінематографічно застигли в моїй пам'яті: як світить сонце на бабину хату, як баба білить стіни, а я дивлюся на тінь її силуету, як розглядаю весільну сукню, вельон, вінок. Я любила годинами розглядати старі фотографії та їхні деталі.

Коли визначилися з простором та ігровими можливостями, це дало поштовх до концептуального вирішення костюмів. Це і біле на білому, і живопис сонячного світла на мазанці, і чорне на білому, графіка старих фото та листівок.

Костюми у виставі є народними — в моєму розумінні та баченні. Референсом до весільного вбрання у виставі були фотографії з весілля моїх баби й діда, які жили на Рівненщині.

Звісно, всі костюми оброблені моєю уявою, але хотілося зберегти етнічні силуети та елементи. Для мене загалом естетика цієї вистави є результатом того, як я особисто бачу та відчуваю нашу культуру.

У "Марії Стюарт" одяг, як і тема моди, має важливе значення. Розкажи докладніше: як образи та їхні зміни відображають характер та стан персонажів?

Це роздуми про світ моди. Але "Марія Стюарт" усе ж таки драматична вистава. Неможливо повністю зануритися лише у фешн — естетика не може бути відірваною від п'єси та її тем.

Ми визначили напрям пошуків для роботи над візуальною складовою вистави як підготовку до показу, що є алюзією на підготовку до страти. Народилося скоріше марення про моду. Це скоріше гра на тему.

У костюмах присутні історичні елементи, але вони умовні й стилізовані. Загалом темою став декаданс, але не як певний період, а як занепад раціонального, надмірний естетизм. Силуети продиктовані не епохою, а характерами героїв, їхніми змінами, набуттям нелюдських рис.

Як ти визначаєш, який сучасний одяг найкраще передасть характер історичного персонажа?

Ставлю собі запитання: "Якими ці герої є сьогодні?".

Яку роль відіграють костюми у твоїй виставці "Прем'єра, яка не відбудеться"? Як народилася ідея спільної колекції з брендом Synopsis Collective, що стала продовженням експозиції?

Бренд Synopsis Collective став одним із меценатів виставки, яка мала певну концепцію й тему, що відгукнулася нам усім. Це про діалог, який не відбувся, про вирвані, вигорілі покоління митців. Відсутність стала основою концепції експозиції, адже вона вплинула на культуру не менше, ніж їхня присутність.

Розробка концепції, ескізи, креслення, підбір тканин, примірки на артистів під час виготовлення костюмів, відшив взуття, пошуки під час роботи над афішами, музичне полотно, фотофіксація, монтаж інсталяції та знімання відеоперформансів — увесь цей процес відбувався, як зазвичай у театральних проєктах, але для галерейного простору, що стало незвичним і експериментальним для кожного з команди.

У роботі над костюмами для виставки я досліджувала етноелементи в одязі, їхнє поєднання та переосмислення. Конструкції й лекала кожного костюма доволі складні, що було для мене дуже цікавим викликом. 

Поєднання італійських тканин із домотканими та пофарбованими вручну полотнами додало крафтовості кожному виробу. Важливою частиною кожного образу було створення взуття, яке відшивали вручну за моїми ескізами. 

Така ретельна й детальна підготовка костюмів була концептуально важливою для цієї виставки, адже скрупульозне творення кутюрних складних речей до прем'єри, якої не буде, надає потрібної емоційної складової концепції.

Згодом як продовження виставки вийшла лімітована арткапсула одягу 004 PROLOGUE у колаборації з брендом Synopsis Collective. Для мене ця співпраця про довіру та спільні цінності, адже вся команда бренду має глибоку філософію створення одягу, яка базується на якості тканин та кожного виробу, який можна передати в спадок.

Роботу над яким своїм театральним проєктом ти можеш назвати найскладнішою? Чому саме він?

Після роботи над сценографією та костюмами для оперного етюду "На русалчин Великдень" я вирішила взяти паузу від театральних постановок.

Насправді я дуже люблю цей проєкт. Він свіжий, незвичний і хуліганський. Але терміни підготовки до прем'єри мені здалися екстремально короткими для таких масштабів. Багато деталей і костюмів потребують особливої уваги, а часу завжди замало. Хочеться зупинитися, побачити роботу свіжим поглядом, "дотончити" світлові ефекти та встигнути щось змінити. 

Сучасний ритм життя безжальний, але мені хочеться мати більше часу на постановки, що зараз є розкішшю.

Який образ, створений тобою, ти можеш назвати найпам'ятнішим? Можливо, ця робота особливо зрезонувала з тобою в емоційному плані?

Люблю "Безталанну" в театрі імені Франка. Це моя перша робота на великій сцені. Для мене саме візуальне рішення вистави — про дорогу додому на Волинь, на Рівненщину.

Це вид з вікна поїзда Укрзалізниці. Вічні пейзажі проводів і тонких молодих дерев мелькають, погляд не встигає за ними, постійний рух, обов'язково захід сонця — і скоро я вдома. І знову ж таки: для мене загалом естетика цієї вистави є результатом того, як я бачу та відчуваю нашу культуру, природу та країну.

Над чим ти зараз працюєш? Де ми зможемо побачити твої роботи в найближчому майбутньому?

Наразі багато проєктів в процесі розробки, але деталями не можу ділитися, поки вони не анонсовані. 

На деякий період беру паузу від сценографії й працюю з костюмами. Хочеться мати час детальніше з цим розібратися та приділити час складнішим лекалам, роботі з тканинами й деталями та дизайну взуття й аксесуарів.

Для якої театральної вистави ти дуже хотіла б створити сценографію й костюми?

Для мене важливо більше працювати над українськими творами (класичними чи сучасними), над загальними етнотемами, а також над колекціями, фільмами чи виставками. Мистецтво може набувати будь-якої форми.

Правил не існує. Шукати, відкривати, зцілюватися, дізнаватися щось про себе через твори, теми, п'єси та проблематику.

Часто думаю, що великим викликом була б розробка свіжого художнього рішення та концепції для комедії "Сватання на Гончарівці" Григорія Квітки-Основ'яненка.

Чи хотіла б ти спробувати себе в ролі режисерки? Або створити образи та візуальне оформлення для кіно?

Думаю, це може бути дуже цікавим досвідом. Але шлях до цього має скластися. Побачимо, як буде.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter