Київський архітектор Мілецький. Той, хто збудував готель "Салют", крематорій та автовокзал

Колаж: "ТиКиїв"

У 1998 році в Ієрусалімі вийшла невелика книжка, яка навряд чи могла зацікавити ізраїльського читача. Але стала подарунком для киян, які цікавляться історією архітектури. "Наплывы памяти" — мемуари  одного з провідних українських радянських архітекторів Авраама Мілецького (1918–2004). В 1991 році він емігрував до Ізраїля і вже там став писати спогади.

… я намагався писати так, щоб у читача виникло уявлення не тільки про моє життя, але й про час, в якому я і герої моєї розповіді жили, воювали, працювали.

 

Вибір фаху

Авраам Мойсейович Мілецький народився в Києві, в єврейській родині, на початку нової історичної епохи — 1918 року і більша частина його життя була пов’язана з нашим містом.  Його вважають одним з найважливіших архітекторів Києва другої половини XX століття, що працював у формах модернізму. За словами Миколи Дьоміна спадщина Авраама Мілецького є визначальною для післявоєнної архітектури Києва, є пам'ятками архітектури своєї епохи.

Вищу освіту здобував у Київському інженерно-будівельному інституті, одним з його вчителів був Йосип Каракіс, а керівником диплому — Володимир Заболотний. 

Стати архітектором вирішив майже випадково, хоча з дитинства мав хист до малювання. Батько хотів бачити сини інженером-механіком, але одного разу одна з дівчат його молодої компанії  "провістила", що Мілецький стане архітектором.

Документи хлопець подав до двох ВИШів — будівельного та кіноінженерів. "Після перших лекцій з історії мистецтва і архітектури, вивчення архітектурної композиції (я тоді захоплювався живописом, але доволі швидко зрозумів, наскільки архітектура мені ближче) я остаточно утвердився у виборі професії. Цьому не завадили навіть складнощі, що виникли при першому проекті". Це був вхід до парку Шевченка, вирішений у формах "лівого" мистецтва, а від нього тоді архітектори вже відмовлялися під впливом настанов влади.

Вже під час навчання вже брав участь у деяких проєктах як помічник архітектора, зокрема, у конкурсі на проектування мосту через Дніпро (керівник – архітектор Олексій Тацій). 

Мілецький закінчив інститут також у переламний для історії рік — 1941. Після навчання в воєнно-інженерній академії пішов на фронт як військовий технік другого рангу, а потім — заступник командира саперної роти. Війні  архітектор присвятив чимало сторінок свої спогадів, відчувається, що це було для  нього дуже важливо в житті. 

В цей час мати і бабуся архітектора загинули в Бабиному яру. В останньому листі до сина, який відправила до окупації Києва, мати написала:

Тільки б скінчилися наші страждання…

Торкнулася родину й інша трагедія — заарештований був батько, який після арешту помер у 1934 році. Про тяжкі роки репресій та Голодомор архітектор також згадує у мемуарах: "Досі пригадую зацепініння від того, що відбувалося". 

Близьким другом Мілецького був відомий письменник-фронтовик Віктор Некрасова, також архітектор за освітою, якому присвятив окремий розділ спогадів. Серед інших друзів – Володимир і Борис Патони, архітектор Олександр Маліновський. 

"Киїпроект"

Все творче життя Авраама Мілецького, якого друзі називали Ава, було пов’язано з потужним інститутом "Київпроект", від якого сьогодні нічого вже не залишилося. Після мобілізації у 1946 році почав працювати в Управлінні державних архітектурних майстерень в майстерні Анатолія Добровольського.

Працювали з ентузіазмом, не дивлячись на важкі умови життя, відсутність житла…, коли деякі архітектор спали на столах в майстерні і тут же готували собі їжу.

З 1950 року працював головним архітектором проєктів, а з 1979 року — керівником архітектурних майстерень "Київпроекту". Як майже всі тодішні архітектори був членом Спілки архітекторі, почесним членом Академії архітектури України. Творчу роботу поєднував з викладацькою — був  доцентом Київського державного художнього інституту. 

До ранніх робіт належить ремісниче училище на Подолі (вул. Кирилівська, 9) (у співавторстві з Олександром Малиновським, 1952). 1961 року бере участь у проектуванні  готелю "Україна". В архітектурі цих будівель ще зовсім не помітні новітні архітектурні шукання. 

Але невдовзі Мілецький отримує Державної премію за будівництво Палацу піонерів і школярів (1967) (вул. І. Мазепи, 13) — один з перших київських прикладів архітектурного модернізму. 1959 року Мілецький виграв архітектурний конкурс на його проектування.

Поруч, на площі Слави, у 1976−1984 роках проектує та будує (разом з колективом архітекторів, в т.ч. Н. Слогоцькою, і В. Шевченко) знаковий об’єкт — готель "Салют", який в народі прозвали "кукурудзою".

Мабуть, бачити і палац піонерів, і готель на місті зруйнованого Військово-Микільського монастиря було багатьом киянам нелегко.

Але сьогодні ці будівлі вже високо оцінені фахівцями як архітектурні пам’ятки. Існує кілька варіантів проектів палацу і готелю і вони яскраво демонструють розвиток творчих ідей авторів. "Архітектор втілив дух радянського футуризму, конструктивізму та польоту технічної думки того часу, як у вигляді будівлі, так і в інтер'єрі. Завдяки цьому готель став одним із символів Києва". Первісний проект готелю пропонував значно більшу висотність, але не був реалізований. 

На відміну від індивідуальної практики ХІХ – початку ХХ ст. в радянських проектних інститутах переважала колективна робота — над проєктуванням об’єкту працював, приміром, весь колектив проєктної майстерні під керівництвом ГАПа — головного архітектора проекта та ГІПа — головного інженера. Тому результат міг суттєво залежати від стосунків в колективі і від вміння працювати разом. Авраам Мілецькому пощастило мати гарних співавторів.

Вдала співпраця

Так, Центральний автовокзал на Деміївській площі (1957—1961) він проєктував разом з молодшим архітектором Едуардом Більським та художниками-монументалістами Адою Рибачук і Володимиром Мельниченком. Цей же творчий колектив створив і Палац піонерів і школярів у Києві (1959—1963), за проєкт  якого отримали державну премію у 1967 році.

Рибачук та Мельниченко були запрошені Мілецьким і для проєктування унікального об’єкту — Залів прощання  Київського крематорію (вул.Байкова, 16).  І ця робота повністю зіпсувала стосунки трьох видатних творчих особистостей.

У квітні 1967 року Уряд Української РСР прийняв рішення побудувати в місті Києві крематорій та доручив проектування об'єкту інституту "Київпроект". Проєкт архітектора Авраама Мілецького передбачав будівництво простої за формою прямокутної будівлі на терасованому схилі Байкового кладовища. 

Саме за участы Рибачук та Мельніченка проєкт набув сучасного вигляду: два округлих зали прощання на подіумі, під яким прихований сам крематорій.

Тандем художників погодився взяти участь лише за умов роботи на всіх етапах — від концепції до пластичного втілення проекту в архітектурі.

У щоденнику Ада Рибачук записала: "Перша розмова Мілецького з нами [...] відбулася 11 листопада 1967 року. На час розмови Мілецький не мав ескізів, жодної думки щодо напряму проектування крематорію. Суть розмови — перш ніж погодитись на замовлення та розпочати проектування, Мілецький мав на меті заручитися нашою згодою на участь у цьому проекті. [...] 10 березня 1968 року [...] з нами відбулося обговорення фор-проєкту Мілецького. Фор-проєкт Мілецького викликав наше різке відторгнення".

Зали прощання та Стіна пам'яті

Зали прощання були лише одним з елементів "Парку пам'яті" з водоймою, стіною з рельєфом "Каріатиди Землі" та "Вогнем Пам'яті". За концепцію та пластикою проект меморіально-обрядового комплексу "Парк Пам'яті", в якому автори підпорядкували ландшафтний дизайн та архітектурний ансамбль споруд єдиному меморіально-філософському задуму, був визнаний кращим проектом 1968 року.

Одночасно зі спорудженням залів прощання, на нижній терасі комплексу, на підпірної стіні, що утримує будівлю залів, велося створення Стіни Пам'яті — грандіозного барельєфу на тему життя та смерті. Рельєфи збиралися з арматури на будівельному майданчику і кріпилися на стіну, де їх заливали бетоном. Незважаючи на повну готовність, у 1981-1982 роках ряд владних структур УРСР постановили припинити будівництво стіни та забетонувати її.

Загальна позиція супротивників рельєфів стосувалася того, що їм "не місце на кладовищі". Офіційно у грудні 1981 року художньо-експертна комісія з образотворчого мистецтва та художньо-експертна рада з монументальної скульптури Міністерства культури УРСР та Держбуду УРСР визнали Стіну пам'яті неприйнятною з художньої виразності, а також чужою принципам соціалістичного реалізму з ідейно-тематичної спрямованості. Це і послужило приводом для знищення стіни. 

Спеціально для цього була створена 11-а майстерня "Київпроекту" під керівництвом Авраама Мілецького і розформована після знищення Стіни у травні 1982 року. Художники Ада Рибачук та Володимир Мельниченко звинувачували в цьому безпосереднього архітектора Авраама Мілецького, з яким в процесі роботи виникли творчі розбіжності.

Сам архітектор в спогадах дійсно применшував внесок подружжя монументалістів у проєктування, звинувачував їх в невдячності…. Так розійшлися шляхи видатних творчих особистостей. 

Авраама Мілецького як справжнього киянина хвилювали і питання охорони культурної спадщини. Він розробив проект створення історико-археологічного та архітектурного комплексу парк-музей "Древній Київ" (1967—1989).

У 1980-х роках розробив проєкти реконструкції забудови урочищ Гончарі-Кожум'яки (не був реалізований) та Андріївського узвозу. Але не все задумане було здійснено. За його планом урочище Гончарі-Кожум’яки мало перетворитися на пам’ятку архітектури. Митець планував відтворити за історичним описом садиби, де б розміщувалися майстерні художників, ремісників.

Можливо, тяжіння до історичної пам’яті знайшло своє втілення в проекті Парку Слави з обеліском Невідомому солдату, у Києві.

Ще однією роботою, присвяченою воєнній тематиці, став пам’ятник-музей у Ново–Петрівцях на честь форсування Дніпра у 1943 році.

1965 року Мілецький взяв участь в конкурсі пам’ятника в Бабиному Яру, де загинули його мати і бабуся. Проєкт, запропонований архітектором, передбачав створення цілого комплексу. Обговорення конкурсних робіт було бурхливим. Більшість офіційних осіб схилялися до того, що єврейську тему, а разом з нею і загибель цивільного населення, з меморіалу треба прибрати. Про це архітектор також згадував з болем — він відчував це як особисту трагедію.

Йому належить один з проєктів пам'ятника філософу Григорію Сковороді на Контрактовій площі (встановлено інший пам'ятник). Виконав Мілецький й меморіальну дошку Шолом-Алейхему. 

У 1991 році емігрував до Ізраїля, в мемуарах розповідав, що до цього його підштовхнула неможливість працювати, конфлікти, в тому числі й на грунті антисемітизму…. "Образливі ситуації, з якими я постійно стикався в цей період, начебто навмисно випинали (витакивали??) мене з Києва".

Останнім його про'ктом був готель з бізнес-центром, корпусом для хасидів і синагогою (в Дарниці, нереалізовано). Помер у місті Ашкелоні 16 червня 2004 року у віці 86 років. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter