Микола Бажан: поет "недостріляного" Відродження
Фото: колаж "ТиКиїв"
Сьогодні виповнюється 120 років від дня народження Миколи Бажана — знаменитого українського поета, громадського діяча й сексота НКВС. Яким був його шлях і що пов'язує його з Києвом?
Читай також: Марія Заньковецька: королева сцени, жертва аб’юзу
Пригоди полковничого сина
Микола Бажан народився "в сорочці". В буквальному сенсі: дитина з’явилася на світ 9 жовтня 1904 року в оболонці. Це завжди вважалося доброю прикметою — і Миколі Платоновичу дійсно щастило. Два його найбільші бажання — писати вірші і добре жити — доля виконала. А от чи не зависокою була ціна за це?
В анкетах Микола Бажан завжди зазначав, що народився в родині військового топографа. Так і було, та от чину батька майбутній поет завбачливо не згадував: Платон Бажан був полковником (за деякими даними — підполковником) царської армії й армії УНР.
Родина жила у власному будинку в Кам’янці-Подільському, троє дітей зростали у комфорті, вчили мови, навчалися музики. Микола ріс вразливим, тихим, обожнював поезію, починав і сам віршувати.
Все змінилося в рік великого переламу — в кривавий 1917-й...
Ударник соціалістичної праці
В 17 років Микола Бажан робить доленосний крок: по закінченню кооперативного технікуму в Умані їде до Києва продовжувати навчання. "Поїздка до Києва була вчинком просто зухвалим, — згадував він. — Із придорожніх гаїв та лісів набігали бандити, обстрілюючи поїзди, підкладаючи гранати, зриваючи рейки. Починався тиф. Трупи стосами вивозили зі станцій. А ми, молодь, що закінчила кооперативний технікум, все-таки вирішили їхати. Мати ридма ридала, батько прожогом вискочив з Вороного, де працював завідувачем млина, — всі умовляли мене кинути й думку про Київ. А я все не міг кинути".
В Києві було холодно, голодно, але там вирувало творче життя — і юнак сміливо кинувся у його вир (але водночас не полишив навчання спочатку в Київському кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин). Але найбільше він прагнув писати.
Михайль Семенко ввів юнака в літературне життя (перший друкований вірш Бажана "Сурма юрм" з’явився у "Жовтневому збірнику панфутуристів" 1923-го), і Нік Бажан приступив до журналістської роботи в газеті "Більшовик". А 1926 року виходить його перша книга — "Сімнадцятий патруль", присвячена збройним подіям в Україні 1917-1920 років.
Бажан стає своїм серед українських поетів, знаходить серед них двох друзів — Юрія Яновського й Олександра Довженка. Тоді він ще не знає, що "розплатиться" ними за своє життя…
У кіно Бажана привели творча цікавість, потяг до високих гонорарів і той самий Семенко. Лідер панфутуристів поїхав до Харкова працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні та забрав із собою молодих і завзятих Миколу Бажана і Юрія Яновського — редакторами в сценарний відділ ВУФКУ. Бажан проявив себе як "ударник соціалістичної праці": за його сценаріями було відзнято сім кінофільмів.
Це значно покращило фінансовий стан молодого поета: 1926 року Нік Бажан переїжджає до Харкова, в знаменитий кооперативний Будинок "Слово".
"Ніколи не забуду, яке враження на мене зробила пишна обстава його чотирикімнатного мешкання. Всі кімнати були обставлені меблями з найдорожчого червоного дерева, дорогі килими, образи та, головне, дуже велика бібліотека відрізняли від інших, хоч не убогих, але скромніших мешкань письменників. Тоді ми знали Миколу Платоновича як тихого і скромного молодого чоловіка з певними ознаками лисини та з окулярами на носі. Високого росту, стрункий, дуже милих манер", — так згадував житло поета його сусід Володимир Куліш, син знаменитого драматурга.
В особистому житті теж все складалося якнайкраще: поет був одружений з Гаїною Коваленко — ексцентричною красунею-актрисою театру "Березіль". В родині народилася донька Мая.
Але прийшли часи, коли вночі почали зникати сусіди…
Балансування над прірвою
"Українське Відродження" почали планомірно знищувати. Всі боялися, всі підозрювали одне одного, доноси ставали буденністю, арешти — складником буденного життя…
На Бажана заводять справу як на "українського націоналіста", на нього пише доноси дружина брата, а батько і сестра, рятуючись, втікають до Криму з чужими документами, брата репресовано… Нік Бажан, поет-романтик, любитель красивого життя, спить одягненим, бо не хоче відчути себе приниженим, зустрічаючи арешт в білизні. Його квартира — на першому поверсі, і він чує, як щоночі когось із сусідів забирають назавжди.
Кілька разів його викликали на допити. Під час одного з них він погодився "стати на шлях виправлення націоналістичних помилок". Так назавжди зник поет Нік Бажан — і народився український радянський поет Микола Бажан, що написав "Єдина велика і справжня є людяність — ленінська людяність класових битв!", та його "тінь" — агент Петро Уманський.
В особистому житті теж настали переміни: поет розлучився з Гаїною Коваленко та одружився з Ніною Лауер — теж красунею, але "домашньою" жінкою, яка наступні пів століття створювала поетові сімейний затишок. Та першу дружину Бажан забезпечив житлом, завжди підтримував матеріально, залишився з нею в чудових стосунках і був прекрасним батьком для їхньої доньки.
"Данина" на все життя
З "Петра Уманського" владі було мало зиску: Бажан був розумною виваженою людиною, бездоганно володів пером і легко міг писати багато, але ні про що. Загалом це були не доноси, де фіксувалися якісь факти, а літературні портрети його колег. Тож "данину" з нього збирали творчістю і громадською діяльністю.
У січні 1939-го Миколу Бажана нагородили орденом Леніна. За легендою, Сталін особисто вписав ім’я Бажана в перелік лауреатів, почувши про його перший український переклад поеми "Витязь у тигровій шкурі" Шота Руставелі.
1940 року він вступив до КП(б)У, з 1952-го й до смерті був членом ЦК КПУ. Після війни й до смерті незмінно обирався депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР. З 1943-го і до вересня 1949 року працював заступником голови Ради Народних Комісарів УРСР (1946-го уряд перейменували на Раду Міністрів УРСР). 1951-го його обрали академіком АН УРСР. До ордена Леніна додалося ще п’ять таких нагород: дві Сталінські, Ленінська, Шевченківська премії, звання Героя Соціалістичної Праці…
Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі твори "Клятва", "Данило Галицький" і "Сталінградський зошит". А друга — за антианглійські "Англійські враження". Але Сталінські премії Бажан здобув переважно одами Сталіну й Москві ("Людина стоїть в зореноснім Кремлі", "Клич вождя", "Ранок у Горі" та інші). До "данини" належать також промова 1946 року в Об’єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві чи стаття "До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України".
Якщо перечитати творчий доробок Миколи Платоновича за 1930-1950 роки, може скластися враження, що поета Бажана більше не існувало.
А ще його "даниною" владі стали офіційний розгром Юрія Яновського та нищівна критика Олександра Довженка: кривава "система" вимагала людських жертв.
Кінець епохи терору
20-й з’їзд КПРС офіційно розвінчав культ Сталіна. Всім, хто будував свій творчий доробок на панегіриках вождю, довелося робити "інвентаризацію творчості", і Бажан не став винятком:
"Бодай не згадувать скрухи і туги,
Бодай би не згадувать муки й гріхи,
Бодай би не згадувать темні шляхи…"
Але він спромігся на важливий крок: 2 липня 1956 року порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників Василя Бобинського, Григорія Епіка, Івана Кириленка, Олекси Слісаренка, Давида Гофштейна, Івана Кулика, Миколи Куліша, Олекси Влизька, Дмитра Загула, Сергія Пилипенка, Василя Чечвянського, Бориса Антоненка-Давидовича.
І Бажан не вперше робив щось доволі ризиковане. Варто згадати, що 1943-го Микола Бажан був серед письменників, які просили Сталіна реабілітувати групу митців, засланих до ГУЛАГу. Сталін дав згоду, але живим в таборах відшукали лише Остапа Вишню…
І це при тому, що Бажан був дуже обережною і практичною людиною. Його кандидатуру 1970 року професор Омелян Пріцак, завідувач відділу української літератури Гарвардського університету, висунув на здобуття Нобелівської премії. Бажан подякував за увагу і честь та відмовився від висування. "Не варта справа Заходу, — скаламбурив він у приватній бесіді. — Мені й орденів вистачить".
Під час "відлиги" молоді поети й письменники України відкривали для себе нові імена в літературі — і про "Розстріляне Відродження" питали у представників "недостріляного". І не завжди ці зустрічі проходили мирно.
Леся Танюк згадував, як на початку 1960-х він запросив Миколу Бажана виступити в Клубі творчої молоді в Жовтневому палаці зі згадками про своїх сучасників. Коли літній поет зійшов на сцену, назустріч йому сотнями молодих злих голосів залунав його вірш про Сталіна:
Людина стоїть в зореноснім Кремлі,
Людина у сірій військовій шинелі.
Ця постать знайома — у кожній оселі
І в кожній хатині на нашій землі…
…Він з нами, він поруч, великий товариш
І вождь, і найближчий улюблений друг…
Бажан зблід, але мовчки дослухав своє творіння.
Чим хата багата?
Микола Платонович Бажан завжди працював ретельно і плідно.
У 1958-1983 роках він був головним редактором Головної редакції "Української радянської енциклопедії". За ініціативою і під керівництвом Бажана видана "Українська радянська енциклопедія" в 17 (1959—1965) і 12 (1977—1985) томах, "Історія українського мистецтва", "Шевченківський словник" (1978).
Він був одним з авторів гімну УРСР та українського перекладу гімну СРСР.
А ще Бажан — автор численних перекладів, зокрема поем Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі", Алішера Навої "Фархад і Ширін", Давида Гурамішвілі "Давитіані", віршів Олександра Пушкіна, Володимира Маяковського, Симона Чіковані, Юліуша Словацького, Ципріана Норвіда, Ярослава Івашкевича, Райнера Рільке та інших.
Вони з дружиною жили тихим життям у п’ятикімнатній квартирі на Терещенківській, 5 з розкішною бібліотекою і картинами Ніколя Пуссена, Костянтина Трутовського, Миколи Пимоненка, Іллі Рєпіна, Катерини Білокур, гравюрами Джованні Батіста Піранезі, Цоккі та Востермана (так, Микола Платонович був простим радянським мільйонером, а що тут такого?).
І все ж наприкінці життя поет повернувся до слова. Навіть до Слова: він нарешті повернувся на ту поетичну вершину, яку давно залишив:
На луг лягло благословіння снігу —
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.
Микола Бажан помер 23 листопада 1983 року і похований на київському Байковому цвинтарі.
Київська адреса:
У квартирі поета на Терещенківській, 5 створили літературно-меморіальний музей-квартиру Миколи Бажана, який у жовтні 2022 року постраждав від російських обстрілів.
Текст: Катерина Провозіна
