Щекавиця. Чума, кладовище, глушник та оргія
Фото: з вільних джерел
Мабуть, Щекавиця — це єдина київська гора, яка примудрилася стати мемом. А все завдяки загрозі ядерного удару і містянам, які забажали весело влаштувавши оргію, провести там голяка свої останні часи життя. Проте жарти жартами, але Щекавиця, принаймні її окремі місцини, і до того мали певний культовий статус. Річ звісно ж про старовинне Щекавицьке кладовище.
Почалося все з чуми
Перші поховання з'явилися на Щекавиці у 1772 році — тут поспіхом ховали киян з Подолу, померлих від чуми. Оскільки місце доволі зручне — до нього не потрібно довго добиратися (як би це не звучало, але це важливий фактор), то поступово на горі почали ховати й звичайних мерців — тих, що пішли у засвіти від старості, нещасних випадків або хвороб вже неепідемічного характеру.
Кладовище так швидко розросталося, що через якихось 10 років після його відкриття, при ньому заклали власну церкву — Всіхсвятську.
Відомі поховання
Тут знайшли свій останній притулок багато відомих і славетних киян. Серед них:
- Артемій Ведель — композитор, співак, скрипаль. Керував хором Києво-Могилянської академії (на стіні якої маємо меморіальну дошку на його честь). Концерти Веделя, зокрема, виконувалися у Софійському соборі.
- Андрій Меленський — перший головний архітектор Києва. За його проєктами у нашому місті були побудовані Контрактовий будинок на Подолі, церква Різдва Христового, в якій кияни прощалися з тілом Тараса Шевченка, різноманітні корпуси в Києво-Печерській Лаврі, пам'ятник на честь повернення Києву Магдебурзького права тощо.
- Михайло Іконніков — архітектор. Мабуть, найвідоміша його споруда — Лук'янівський тюремний замок (простіше кажучи Лук'янівська тюрма).
Побудовано замок у 1859—1862 роках, проте свої функції він справно виконує і дотепер. Серед найвідоміших "гостей" творіння Іконнікова: Фелікс Дзержинський, Дмитро Ульянов (молодший брат Леніна), Симон Петлюра, Максим Рильський та Сергій Параджанов.
Кладовище вмирає
Все має свої межі. І цвинтар теж. Тож у 1900 році (після 128 років активної експлуатації) Міська управа ухвалила рішення закрити кладовище через брак вільного місця. Ще якийсь час (десь до 1928 року) дозволялися лише поодинокі підзахоронювання. Поступово кладовище, за яким ніхто не наглядав, перетворилося на захаращені "джунглі".
Війна з живими та мертвими
Більшовики знищували і живих, і мертвих. Знести старовинне кладовище і на його місці облаштувати альтанку (так було з некрополем на Аскольдовій могилі). Та легко!
Планувалося, що схожа доля спіткає і Щекавицький цвинтар — тут збиралися облаштувати культурний парк відпочинку — з лимонадом та гойдалками.
Заради чого у 1935 році "товаріщі" зруйнували розсадник "попівського дурману" — церкву, та знесли більшу частину поховань (крім старообрядницької та мусульманської ділянок, вони худо-бідно дотягнули до наших днів). Проте парк облаштувати так і не встигли.
До речі, поодинокі надгробки і сьогодні можна побачити просто… у місцевих дворах. Уявіть собі: тут на мотузках сушиться білизна, а поруч — шмат гранітного пам'ятника зі прибляклим від часу текстом: "Въчная память! Дорогому незабвенному мужу и отцу от любящих жены и дътей".
Або невеличкий садок, який дбайливо огороджено характерним таким парканчиком… від могили. Хазяйновиті люди, що тут ще можна сказати.
Глушник замість парку
Замість парку на території "вбитого" кладовища у 1950-х була побудована радіовежа заввишки 138 метрів. Головним її призначенням було "глушити" іноземні радіотрансляції. Територію дбайливо охороняли військові.
Дуб на честь воїна
Якщо пройтися двориками та протиснутися у щілину поміж гаражів, то можна вийти на схил Щекавиці. І побачити там дещо зворушливе: молодий дубок, посаджений на честь Дмитра Петрова — українського воїна, що загинув під Бахмутом. Хай зростає…
