Як батькам комунікувати з підлітками та коли варто звертатись по допомогу до фахівців: коментарі психологів
Фото: Unsplash
За крайній місяць в Києві та в інших містах України почастішали випадки дитячо-підліткових суїцидів. На жаль, це щорічне явище, тож ми поцікавились у психологинь, психотерапевток та психіатра як можна вберегти дитину від такого рішення.
У цій статті ми розповідаємо про фізіологічні та психічні особливості підліткового віку та наводимо практичні поради як батькам комунікувати зі своєю малечею, що вже насправді не діти, але й ще не дорослі.
Ми знову звернулись до родинної психотерапевтки, нейропсихолога та спеціалістки з когнітивного розвитку Вікторії Любаревчик-Торхової, дитячої психотерапевтки, що має досвід роботи в дитячій колонії Світлани Алєксєєвої, лікарки-психолога, дитячої психотерапевтки Софії Глушко, а також дитячої та дорослої лікарки-психіатра Оксани Ведь.
Раніше ми випустили матеріал про те що впливає на рішення дитини покінчити життя самогубством та як з нею про це говорити.
У чому особливість підліткового віку?
Підлітковий вік — наймінливіший період розвитку людини, коли наше тіло та психіка активно змінюються. Ці зміни не одноманітні, а мають стрибкоподібний характер, що насправді ускладнює процес адаптації до них. Мова йде не лише про активний ріст тіла та появу вторинних статевих ознак, гормональні зміни в хлопчиків та дівчат: ріст волосся на тілі, розвиток кадику та полюції у хлопців; поява менструального циклу, розвиток молочних залоз та жирової клітковини у дівчат. Але й також про розвиток мозкових структур: лімбічної системи, що відповідає за формування емоцій та отримання задоволення, а також прифронтової кори, де знаходиться центр саморегуляції. В підлітковому віці в організмі знижується рівень дофаміну, що обумовлює потребу підлітка "шукати пригоди" та бути більш схильними до ризику й пошуку різного роду задоволень.
Роль батьків в цей період життя їхніх дітей важко переоцінити. Важливим є не лише підтримати дитину, бо насправді підлітки можуть самі не розуміти, що з ними відбувається. Але й змінити свою стратегію поведінки, відмовитись від повного контролю та обмежувального виховання. Бо підліткам властиво таємно або явно бунтувати проти правил, попередньо встановлених в родині. Починаючи від підліткового періоду, стосунки батьків та їхніх дітей мають ґрунтуватися на довірі, підтримці, взаємоповазі, усвідомленні важливості одне одного, в знаходженні часу на якісне спілкування.
За словами психологині Світлани Алексєєвої, на ранньому етапі підліткового віку (10-13 років) дитину спіткає щонайменше 2 великі екзистенційні кризи:
1) Діти починають усвідомлювати незворотність наслідків смерті, ми детальніше розповідали про першу в попередньому матеріалі;
2) Криза станів "Я — Бог, я — нікчема". Дитина починає розуміти свої реальні можливості, частіше стикається з тим, що вона навпаки чогось не може зробити. Для того, щоб малеча легко пройшла цю кризу, в неї вже має бути напрацьована стресостійкість, що формується на розумінні соціально прийнятних норм поведінки та того, що всі їхні дії мають певні наслідки. Особливістю дитячої поведінки є те, що діти не вміють терпіти. Терпінню, терплячості, терпимості дитину мають навчати батьки.
Більш легкий перехід у підлітковий вік залежить від тог,о чи добре дитина пройшла всі попередні етапи розвитку та виховання.
Як батькам комунікувати з дитиною-підлітком?
Родинне коло в підлітковому віці все ще є головним джерелом прийняття та психологічної безпеки дитини. Особливо коли підлітки самі не знають чого від себе очікувати, які "трюки" з ними робить їхня психіка, чому виникає глибинне відчуття самотності, агресія чи відчай.
Важливим для батьків є знайти такий підхід, що змусить їхню дитину поділитися тим, що вона переживає й не засудити її за це. Звертаючись до психолога чи психотерапевта, не варто очікувати, що він "полагодить" дитину. Натомість спеціаліст допоможе батькам з вибором напрямку руху родини в їхніх конкретних умовах життя.
Багато залежить від того, наскільки довірливі в дитини стосунки з батьками, чи перебуває вона в емоційній психологічній безпеці вдома, чи приймають батьки її помилки, будь-яку поведінку та як діють стосовно неї. За словами психологині Вікторії Любаревич-Торхової, дитині щодня потрібно давати відчуття гідності попри. Однак не всі батьки мають достатньо знань з виховання підлітків, щоб забезпечити для своїх дітей цю потребу.
Ситуацію ускладнює те, що в нашому суспільстві на національно-ментальному рівні існує багато критики й цькування. І це стосується не лише стосунків батьків та дітей. Ми зараз спостерігаємо в суспільстві багато критики замість необхідної підтримки. Не буває так, що в батьків та їхніх підлітків "нормальні стосунки", але вони не побачили й не відчули, що з дитиною щось не так. Але ще гірше, коли батьки знають про проблеми дитини, та все одно продовжують нацьковувати словами: "А ти будь сильнішим, будь вищим за це". Помилка батьків у цьому разі від того, що в свій час їхні батьки ставились таким чином до них та могли їх соромити.
- Поради психолога щодо дієвої комунікації з дитиною чи підлітком
Заспокійлива розмова перед сном
Чудовим способом для батьків вибудовувати довіру з дитиною може бути розмова з нею перед сном. Щоб відчути додаткову безпеку та поділитися своїми тривогами та враженнями, навіть страхами, емоціями за день, які отримала і дитина (а згодом підліток), і батьки, навіть уявними. Так ви відпускатимете малечу в сон більш захищеною та безпечною. Особливо попри все, що трапилось за день, бо вдень ви могли посваритися з дитиною, не дійти взаєморозуміння. Але перед сном сказати своїй дитині:
Я тебе люблю, ми можемо сваритися скільки завгодно, але ти для мене такий/а дорога. Я хочу, щоб всередині тобі було тепло, безпечно, весело і добре.
Це можна робити будь-де, навіть у бомбосховищі. Бо це мова поглядів, обіймів, коли ми не доводимо чогось одне одному, це здорова пересторога. Для психоемоційного розвитку дитини вона є дуже важливою.
У контексті родинних стосунків — не вимагати, а навчитись давати навички дитині та підтримувати її. Наприклад, не: "Давай вчись, щоб знав" чи "Давай проігноруй як тебе цькують в школи", або ще "Давай припиняй говорити з незрозуміло ким у соцмережах". Натомість: "Скажи мені, що тебе найбільш за все засмучує", дати можливість дитині випустити пар та висловитись як їй хочеться, поскаржитись на вчительку чи однокласників, злитися, скиглити — відчувати при вас те, що вона відчуває насправді наодинці з собою. Зрозуміти та проговорити дитині, що авжеж, якщо їй не подобається вчитель, то навряд їй подобається предмет, але ж він може бути цікавим! Запропонувати дитині разом повчити урок.
Це робота. Ми не можемо просто як батьки щось отримувати й вимагати готовий продукт: іди навчись, іди зацікався та бажай знати та навчатись, — каже Вікторія Любаревич-Торхова.
Як дізнатись ставлення дитини до друзів?
Говорячи про друзів, можна питати в дитини: як ти себе почуваєш з ними, що тобі цікаво в спілкуванні, чи комфортно тобі з ними, чи відчуваєш ти, що тебе приймають та чи відчуваєш ти себе важливим для них? Чи навпаки, ти переживаєш, що друзі тебе відштовхують? Що трапиться, якщо вони перестануть з тобою спілкуватись, чи ти розумієш, що вони не останні люди, хто буде з тобою спілкуватись? Чому для тебе важливе спілкування саме з ними? І вислухати всі відповіді та припущення дитини, адже вона може й сама не до кінця розуміти, що відчуває. Такі розмови є допомогою для неї пізнавати себе й навчатися комунікації та виражати себе.
Адже психіка дитини найкраще формується тоді, коли ми питаємо її: "Як ти себе відчуваєш? Як би ти хотів зробити інакше? За яких обставин ти б собою більше пишався/лася?". Тобто справжня роль батьків — це ставити такі питання, які штовхають мозок дитини практикувати чи хоча б симулювати в її уяві ліпшу версію себе. Бо уява — це вже тренування та напрацювання.
У разі крайньої стурбованості, батьки можуть сказати: "Слухай, я переживаю, бо не знаю з ким ти спілкуєшся. Я так хвилююсь, що втратила нормальний сон" — але якщо це не щодня і не з року в рік. Бо це сильний сигнал дитині, що вона для вас дуже важлива, настільки важлива, що ви так сильно за неї переживаєте.
Як дізнатись про зовнішній авторитет дитини?
Дитині також потрібен зовнішній авторитет, окрім батьків. Це теж особливість розвитку нашої психіки. Вже з 6 років для дитини важливішою стає її комунікація за межами родини, особливо мати дружні стосунки.
Навіть в "ідеальних" батьків, — "Хоча слава Богу таких не існує", — сміється психологиня Вікторія Любаревич-Торхова, дитина може попасти в нездорове оточення.
Бо в нормі нас не вчать внутрішній свободі та бути в діалозі з собою через похвалу, нормалізацію та підтримку, як розглядати власні помилки. Таких знань дуже бракує навколо й в ліпшому разі вони є в кабінеті психотерапевта.
Якщо батьки розуміють, що авторитет, який обрала їхня дитина впливає на неї деструктивно та може зашкодити її здоров'ю та життю, як сумнозвісні ігри "Синій кит", "Червона сова" та інші так звані ігри смерті. Батькам чи опікунам варто відразу обов'язково звернутись до психолога чи психотерапевта, а також забезпечити дитині нові враження: нові заняття, подорожі в нові місця без гіперкорисних зобов'язань. Але відправити дитину в такому стані на курси нової мови — погана ідея. Їй потрібні нові емоційні враження та змінити картинку перед очима — розширити ментальний зір.
Як відбувається робота психолога з батьками та дитиною
Батьки можуть самостійно корегувати та впливати на ментальний стан своєї дитини, але все одно, щоб напевно знати, що саме підходить конкретно їхній дитини й мати чіткий план дій, їм варто проконсультуватись зі спеціалістом. Тож завданням свідомих батьків є ненав'язливо сканувати стан своєї дитини та дивитись, де вони можуть його підхопити, задавати собі питання критичного мислення: "Що я справді можу зробити?", "Що про це говорить світова практика?", "Чи це підходить моїй дитині?", "Чи можу я це втілити в моїх умовах життя?" тощо.
Перша зустріч психолога/психотерапевта проходить з батьками. Фахівець запитує про загальний стан дитини: фізіологічний, емоційний та соціальний, а також оцінює стан батьків. Якщо ресурс батьків низький, — вони не зможуть підтримати свою дитину, тоді психолог починає працювати з дитиною напряму. Буває й таке, що спеціаліст бачить ознаки кризових станів та розладів у батьків, такі що вказують на депресію, тривожний розлад тощо. За необхідності, направляє до психіатра для отримання медикаментозної підтримки паралельно з терапією.
Серед завдань спеціалістів є:
- зменшити тривожність у стосунках батьків та дитини
- напрацювати психологічні кордони, які мають бути в дитини та дорослих
- допомогти дитині з усвідомленням її емоцій та переживань, навчитись краще їх регулювати
Психолог проговорює з батьками, чого всім очікувати від терапії та як може змінюватись поведінка їхньої дитини. Спеціаліст не буде налаштувати дитину проти батьків, та в процесі роботи з ним дитина може ставати більш емоційною та проявляти злість. Також психолог/психотерапевт попереджає батьків, що під час сесій в дітей можуть виникати свої "секрети", які не мають знати батьки. І це нормально, що в дитини мають бути свої переживання та конфіденційна інформація, яку батькам не обов'язково знати, якщо вона напряму не стосується безпеки та її життя, а саме суїцидальних настроїв, булімії, самопошкодження, анорексії тощо. Про це терапевтка обов'язково попередить батьків.
Звернення до психіатра
За необхідності психолог/психотерапевт може направити батьків та дитину до лікаря психіатра. Оскільки психіатрія є медичним напрямком, то психіатр є лікарем, що спеціалізується на діагностиці, лікуванні та виявленні причин більш складних психологічних станів та розладів. Це єдиний фахівець що може констатувати зміну психічного стану та виписати рецепт на медикаментозне лікування за потребою, якщо стан дитини важкий чи середньої важкості та/або немає ефекту від психотерапії/роботи з психологом.
Психіатр не ставить дитину на облік, звернення до цього спеціаліста ніяк не нашкодить соціальній активності дитини-підлітка. В Україні звернення до фахівців з психічного здоров'я є добровільним.
За кордоном, якщо в школі чи соціальні служби помічають проблеми з психічним здоров'ям дитини, вони примусово направляють її до спеціаліста.
Згідно із законом "Про психіатрію", прийнятому в 2000-му році, лікарі-психіатри не передають інформацію про психічний стан свого пацієнта до його місця роботи, навчання тощо. Таку інформацію можуть отримати лише правоохоронні структури в результаті певних процесуальних дій або людина має надати добровільно на запит певних роботодавців зі специфічними умовами праці (наприклад, де є доступ до вогнепальної зброї). Також доступ до інформації про психічний стан людини не матимуть інші лікарі без її особистої згоди та доступу буквально — через систему Helsi має прийти смс з кодом доступу, щоб її міг побачити лікар в системі.
Дитяча та доросла психіатр Оксана Ведь зазначає, що з одного боку це добре, адже пацієнти можуть не переживати за збереження конфіденційності, а з іншого — це все ж таки недолік медичної системи в нашій країні з точки зору добробуту самих пацієнтів. Адже часто психіатри, що проводять огляд і видають довідки, не мають доступу до попередніх звернень свого пацієнта та ефективність їхнього лікування. Це важливо, бо деякі стани можуть повторюватись.
Ситуація має змінитись з появою обов'язкових електронних медичних рецептів, тоді лікар не зможе виписати людині рецепт без доступу/заведення для неї електронної медичної карти.
Також важливим зрушенням є те, що з кожним роком в більшості шкіл з'являються психологи. Оскільки переважну частину дня діти проводять не вдома під наглядом батьків, а в закладах освіти, вчителі попереджені про те, що якщо вони помічають в дитини психологічні зміни, то мають повідомити як батьків, так і шкільного психолога та направити дитину на консультацію до нього.
