Анастасія Шевченко: "Стереотип щодо високої балерини довелося довго ламати"

Анастасія Шевченко. Фото: facebook.com/anastasiya.shevchenko

Коли Анастасія Шевченко з'являється на сцені, неможливо позбутись відчуття, що ти став свідком виходу королеви. Найвища балерина Національної опери України (зріст Анастасії — 180 см) граційна, благородна та витончена, недарма ж Настя танцює головну партію в балеті "Снігова королева". А ще вона дуже пристрасна! "ТиКиїв" поспілкувався з Анастасією Шевченко про театр та війну й про те, чому японські глядачі в захваті від українського балету.

Насте, ти настільки закрита людина, що практично немає інформації про те, як прима-балерина Національної опери прийшла в балет…

Моя сім'я абсолютно не пов'язана з мистецтвом. Я — перша людина в нашому роді, хто опанував творчу професію. Але танцювати я хотіла з дитинства, і мама відвела мене до найближчої від нашого будинку танцювальної школи. Оскільки я народилася й виросла на Подолі, ми вибрали ансамбль "Юність", а за рік я перейшла танцювати в балетну залу на Контрактовій площі — ось там мене й спіткала доля.

Мені досі здається, що в справжній балет мене привів випадок, хоч розумію, що нічого випадкового в житті не буває. Мені було дев'ять років, коли на одне з танцювальних занять до нас прийшов на заміну педагог, який глянув на мене і сказав мамі, що мені варто спробувати вступити до хореографічного училища. До цього моменту розмов про класичний балет стосовно мене не було. Мама навіть не знала, що в нас у Києві є таке училище. І зрозуміло, що про балет як про професію для своєї доньки мої батьки не думали.

В результаті мене таки відправили до училища — зараз це Київський хореографічний коледж — на конкурс. Він там складний, проходить у три етапи, які я пройшла й була прийнята. Після року навчання батьки запитали, чи я готова продовжувати танцювати — я ж натхненно закивала у відповідь. Мені здається, що саме тоді народилася моя любов до балету як до мистецтва. Тоді виникло розуміння, що це моє, і нехай у той період було багато сліз та розчарувань, але всередині почало зростати прагнення досягти в балеті успіху і стати балериною саме Національної опери України.

А уявляєш, якби цей вчитель на заміну не прийшов і ти не стала б балериною?

Думаю, що прийшов би неодмінно. Бог вів мене саме туди, куди я мала потрапити. І я за це Йому вдячна. І батькам вдячна — вони не стали заважати на моєму шляху до балету, адже ви знаєте, що багато татусів і матусь вважають танці справою для своїх дітей несерйозною. Тож тут усе зійшлося.

А як ти потрапила до театру?

На держіспитах в училищі завжди були присутні представники Національної опери України. У рік, коли я випускалася, головою комісії була Тетяна Білецька. А потім, після традиційного концерту випускників училища в Національній опері України, саме Тетяна Миколаївна та Віктор Яременко (тоді художній керівник балету Нацопери) із двадцяти п'яти випускниць запросили чотирьох на конкурс до театру. Серед них була і я. Мене запрошували й до інших, але я хотіла пов'язати своє життя саме з цим театром, бо він уже був для мене рідним — я тут і вчилася, і ходила на всі спектаклі, і знала, який він всередині.

А які театри кликали тебе до себе?

Мене запрошували до різних театрів, зокрема російських. Але рішення прийшло саме, я навіть особливо не замислювалася. І уявляєте, я вже в Національній опері якийсь час працювала, вже почала партії отримувати, а мені все ще робили пропозиції.

І нікого не бентежило, що ти нестандартно висока балерина?

Те, що висока балерина — це проблема, стереотип. Аніко Юріївна Рехвіашвілі (художня керівниця балетної трупи Нацопери 2013-2019 рр.) довго його ламала, доводячи своїми постановками, що балерина заввишки 180 см і вище може танцювати будь-які партії. Адже тут важливі не лише параметри, а й внутрішні якості, завдяки яким можна образ подати абсолютно інакше.

Усмішка долі

Кажуть, для Аніко Рехвіашвілі ти була справжньою музою?

Так, це правда. Вона відчувала мене і, я так розумію, повірила в те, що я через свої тіло і внутрішній світ зможу говорити з глядачем її мовою. У нашому творчому тандемі було велике розуміння, і мені завжди було дуже цікаво бути присутньою при тому, як народжується новий спектакль, як з багатьох варіантів створюється абсолютно новий образ.

Це неоціненний досвід. Першим нашим спектаклем була "Дама з камеліями" — перша робота Аніко Юріївни на посаді художньої керівниці балетної трупи.

На той момент тобі було лише 20 років...

Так, я була зовсім молоденькою балериною, про яку практично нічого не було відомо. І я вдячна долі, що Аніко Юріївна мене помітила та зробила на мене ставку, що дозволило розвиватися моїй балетній кар'єрі.

У театрі ти, як і всі новачки, починала з кордебалету?

Так, був кордебалет, і мені ще давали маленькі корифейські партії.

А першою серйозною роботою для мене стала партія в балеті Radio&Juliet у хореографії Едварда Клюга. Він поєднав у цій постановці історію Ромео і Джульєтти з музикою гурту Radiohead (балет був у репертуарі Національної опери близько півтора року, — Прим. Ред.).

Це дуже сучасна хореографія, яка була абсолютно новою для нашого театру. Тоді балетмейстер приїжджав особисто й обрав мене на цю партію попри те, що мені було лише 18 років. В результаті першу прем'єрну виставу танцювали Денис Матвієнко з дружиною Анастасією, а другу виставу — я.

А у 20 ти вже танцювала "Даму з камеліями". Психологічно образ головної героїні в цій історії дуже складний…

Я рухалась у роботі інтуїтивно. У цій виставі був весь спектр емоцій, які може відчувати жінка — від щастя й закоханості до ненависті. Я тепер розумію, що Аніко Юріївна певною мірою перевіряла тоді, наскільки широкий мій діапазон перевтілень та які в мене можливості донести думки та емоції, закладені в певному хореографічному тексті.

Ти створюєш на сцені суперскладні емоційні образи. А наскільки емоційною є сама Настя Шевченко?

У театрі навіть поза сценою я спокійна і стримана. Такою мене зробила професія. Показувати емоції дозволяю собі лише вдома. Тільки близькі люди знають, яка я насправді. Бо балет — це досить жорстка конкурентна сфера, де треба бути дуже сильним. Крім того, що бувають різні робочі ситуації, у цій сфері всі дуже амбітні, і кожен веде свою боротьбу.

Тобі цю ситуацію сприймати складно?

Якоюсь мірою. Я навчилася це сприймати нормально. Але все одно якісь речі здатні вибивати з колії. Досвід зробив мене сильнішою. Говорю це зі знанням справи, адже я була улюбленицею художньої керівниці і зрозуміло, що це далеко не всім подобалося.

У постановці Аніко Рехвіашвілі ти танцювала балет "Дафніс і Хлоя" на музику Равеля, потім були "Снігова королева" та "Юлій Цезар" на музику Респіги. Що з цього можна побачити в театрі сьогодні?

З цього списку нині на сцені йде лише "Снігова королева". Але зараз ми набуваємо нових партій. Хореограф Віктор Іщук наприкінці 2023 року поставив чудовий балет "Мадам Боварі", де в мене головна партія.

Завдяки Нобухіро Тарадо (чинний художній керівник балету Національної опери, — Прим. Ред.) у нас була можливість попрацювати з такими видатними хореографами та основоположниками сучасного танцю й театру, як Джон Ноймайєр і Ханс ван Манен. Можливо, ще цього сезону відбудеться прем'єра балету в постановці Олексія Ратманського. І, ймовірно, це буде балет на музику українського композитора. Ратманський — дуже розумний і цікавий хореограф, який поставив багато гарних та незвичайних спектаклів. Попрацювати з ним — великий успіх.

Загалом для будь-якого артиста важливо працювати з різними хореографами. Це дуже збагачує. Чому важливо танцювати не лише класичні спектаклі? Бо це розкриває різноплановість твоїх фізичних і внутрішніх можливостей, допомагає розширити власні горизонти.

Цікаво, що "Мадам Боварі" — вже не класика, але й не модерн...

Насамперед це стиль балетмейстера Віктора Іщука. І це, найімовірніше, неокласика. Балерини в ньому залишаються на пуантах, що є знаком академічного театру, при цьому пластика зовсім змінена. Для артиста це дуже добре, бо розвиває його.

"В евакуації я не розглядала жодних пропозицій"

Балерини хай і здаються ефемерними, та все ж навіть на маршрутках їздять. А як після цього Жізель танцювати? Як ти себе зберігаєш — їздиш на таксі, намагаєшся ні з ким не розмовляти перед виставою?

Намагаюся концентруватися, не розсіюватися на якісь дрібниці, та й давати собі раду з хвилюванням. Але, зрозуміло, застрахуватися від усього життя неможливо — ситуації бувають різні. А маршрутки я не люблю: якщо вже їхати громадським транспортом, то краще тролейбус чи метро — там повітря більше.

Ти — корінна киянка. Які в тебе улюблені місця в Києві, де ти живишся енергетично?

Люблю Андріївський узвіз і майданчик перед Музеєм історії, від якого обов'язково повертаю на Пейзажну алею. Ще я обожнюю Ботанічний сад ім. Гришка на Печерську. Там біля Свято-Троїцького Іонінського монастиря є крихітна кав'ярня, де я часто беру каву та якийсь десертик. Зі столиків на відкритому повітрі відкривається приголомшливий краєвид на Дніпро. Для мене це справжнє місце сили.

Чи проявляється в тебе стрес через війну? 

З початку повномасштабного вторгнення я погано сплю, і в мене часто буває внутрішня втома. Але коли приходжу на роботу, завжди стає легше, бо танець може мене і вилікувати, і дати спокій. До того ж у театрі є укриття на час повітряних тривог, тому я почуваюся тут достатньо захищеною. На самому початку війни я виїжджала за кордон, але вже в травні повернулася, бо театр почав працювати, а ще були сімейні обставини, які також вимагали моєї присутності в Києві.

Поки ти була за кордоном, тобі робили якісь пропозиції щодо роботи?

Я нічого не шукала: розуміла, що повернуся, щойно ситуація проясниться. Пропозиції, звичайно ж, були, але я відповідала, що зачекаю на відкриття свого театру: не хотіла ухвалювати жодних кардинальних рішень. Я весь час вірила, що зможу повернутися додому, і просто завмерла в очікуванні. Чесно кажучи, мені навіть емоційно було б складно почати танцювати десь в іншому місці. Коли в травні ми прийшли до театру, нас було дуже мало, і ми практично все починали з нуля. І я тішуся з того, що сьогодні театр працює вже практично в повному обсязі.

"Японські фанати їздять за нашою трупою по всій Японії"

На початку року ти була на гастролях у Японії зі "Сніговою королевою" — поділися враженнями!

Ми презентували японцям абсолютно нове бачення новорічної вистави: таку собі українську альтернативу "Лускунчику". "Снігова королева" була для японських глядачів абсолютно новим балетом, і вони до зустрічі з нею ретельно готувалися, навіть аніме та комікси створили за мотивами нашої "Сніжки".

Японці — дивовижні люди й мають дуже цікаве сприйняття балету. Глядачі там, наприклад, часто пишуть у соцмережах свої критичні розбори щодо наших виступів, причому роблять це дуже професійно.

Там є окрема категорія балетних фанатів, які їздять за нашою трупою по всій Японії, приходять на кожну виставу, сидять у першому ряду та кричать "Браво!". У нас часом в один день було по дві вистави, і ці фанати були присутні на обох спектаклях, щиро захоплювалися та порівнювали нашу гру.

Ще одна традиція: японці після вистави чекають на артистів, щоб подякувати, сфотографуватися, подарувати квіти й маленькі подарунки за ті хвилини насолоди, які ми їм даруємо своїм мистецтвом. Все це тому, що жанр балету в них зведений у своєрідний культ. Поклоніння артистам — теж частина цього культу.

Звідки в них цей культ взявся?

Вони творчі та вміють бачити красу, насолоджуватися та розуміти її. Тим, як вони бачать красу в простоті та мінімалізмі, не можна не захоплюватись. Подивіться на традиційний японський сад — наскільки там все продумано, хоча зі сторони здається, що людина не прикладала до цього руку! А як майстерно вони вміють пакувати подарунки, з якими нюансами та деталями! Японці — просто інші люди.

Я все ж думаю, що в нашому балетному мистецтві їх зачіпає чуттєвість, емоційність і відкритість. Про те, що для них це цінно, говорить той факт, що гастролі нашого балету в Японії Національна опера України організовує вже багато десятків років.

А що краса для тебе? Де ти шукаєш її поза театром?

Мені подобаються образотворче мистецтво та фотографія. Якщо є можливість, я завжди ходжу на виставки вдома й на гастролях. Часто буваю в нашому Музеї Ханенків — під час війни, оскільки основна музейна колекція схована в запасниках, вони стали проводити виставки сучасних художників, а ще музичні вечори, тобто трохи переорієнтувалися. А нещодавно я ходила до PinchukArtCentre, де зараз велика виставка робіт Олександра Ройтбурда. Хочу також піти на виставку до Українського дому, присвячену творчості Алли Горської, її всі дуже хвалять.

Але що стосується краси загалом, то не обов'язково кудись йти, купуючи квиток: її можна просто побачити на вулиці. Головне — мати цю настроєність бачити.

Текст: Оксана Гончарук

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter