Роман Ясіновський: "Колись я грав ноги Буратіно"

Фото: instagram.com/roman_yasinovskyi

42-річна зірка серіалу "Спіймати Кайдаша", фільмів "Кіборги" та "Будинок "Слово" Роман Ясіновський сьогодні більше працює в театрі, але скоро ми побачимо його й на екрані: незабаром в ефірі каналу СТБ з'явиться новий серіал "Кохання та полум'я", де актор зіграв рятувальника. Водночас у Театрі ім. Франка Роман гратиме Макдуфа в постановці Івана Уривського "Макбет". Ми поговорили з нашим героєм про нові роботи й не тільки…

"Мені нещодавно сказали, що я занадто гордий актор, тому мене не всі продакшени сприймають і не всі хочуть мене бачити на зніманнях, — зізнався нам Роман. — Бо я постійно влізаю в матеріал, постійно щось хочу змінити. Але я це роблю не тому, що прагну повипендрюватись, а тому що хочу зробити матеріал кращим. А ще я часто чую на знімальному майданчику фразу "не парся" — оце мене найбільше вбиває, бо "паритись" треба. І якщо мені кажуть "не паритись", я можу матюкнутись. Так, я буваю різким, погоджуюсь, що мені бракує терплячості. Але якщо ми вже беремося за щось, то маємо робити це максимально круто — чи це кіно, чи серіали".

Дуже багато очікувань від нового серіалу "Кохання та полум'я" за твоєї участі — про героїв-пожежників...

Це будуть 16 серій, але яких крутих! А все тому, що режисер Віталій Кукса знімав цей серіал, як кіно. І ми всі були заряджені ним і не думали, що знімаємо серіал. Так, в нас було менше часу, більше сцен, менше можливостей для світла й камер, але ми намагалися робити все максимально якісно. Я думаю, "Кохання та полум'я" зайде глядачу, бо буде на хорошому рівні. Я дивився матеріал і мені подобається: він вийшов дійсно гостросюжетним.

Ця історія точно нікого не залишить байдужим, бо серіал правдиво розповідає про українських рятувальників і рятувальниць, про їхні життя поза роботою, про підтримку в команді, зраду й обов'язково про кохання, яке всіх нас рятує в ці важкі часи. Віталій Кукса намагався робити героїв насамперед звичайними людьми зі своїми проблемами та радощами.

У цій гостросюжетній мелодрамі пожежників, окрім тебе, грають ще і Григорій Бакланов та Тарас Цимбалюк — майже повна компанія із серіалу "Спіймати Кайдаша"!

До нас мала долучитися ще й Тоня Хижняк, але в неї не склалося з графіками: не змогла поєднати цю роботу з іншими. А взагалі ми всі з часів "Кайдашів" досі дружимо. Ми — банда!

Хто твій герой у "Коханні та полум'ї"?

Я граю капітана ДСНС, людину максимально віддану своїй справі. А от ким би я точно міг бути в реальному житті, так це водієм пожежного автомобіля, бо переганяв пожежні машини для ЗСУ. За три роки війни перегнав на фронт багато різних автівок.

Кажуть, що ти маєш права всіх водійських категорій?

Не всіх: немає категорії водія автобуса й автівки з подвійним причепом. Хоча шкільний автобус я водив, але тільки на зніманнях.

Зайві люди

У 2018-му ти часто висловлювався проти державного театру в нинішній формі. З огляду на те, що з 2022 року ти — актор Театру ім. Франка, твоя думка змінилась?

Ні, бо в державних театрах все залишилося на рівні Радянського Союзу. В Європі актори знають свою зайнятість у театрі на рік вперед — у нас такого немає, а те, хто і що планує ставити, тримається в таємниці. І це дуже погано. Я хотів би, щоб після скасування воєнного стану театр став прозорим, щоб актори, які працюють багато, заробляли більше, а ті, хто роками в театрі нічого не робить, не отримували гроші "за вислугу років". Я — за справедливість. І це питання не лише державних театрів, а й національних колективів — скільки там зайвих людей, яким платять зарплату!

Нині покійний театральний критик Олег Вергеліс колись назвав тебе "головним шибеником українського театру". Чому?

Ми з Олегом познайомились на першому проєкті Class Act, який 2018 року проводила Наталка Ворожбит. То був цікавий проєкт: Наталка відібрала зі Сходу та Заходу України дітей, які мали хист до написання творів, і вони разом створювали мініп'єси, щоб згодом поєднати їх у великий драматургічний колаж. Реалізувати цю творчість на сцені Театру на Липках запросили багатьох режисерів і акторів, зокрема мене.

Я брав участь у восьми уривках — просто переходив з однієї ролі в іншу — і це був мій власний фурор. Бо на той момент я працював у театрі "ДАХ", але ми були дуже закритою комуною, і нас у Києві знало лише невеличке коло поціновувачів. А на момент проведення проєкту наша трупа, сформована з моїх одногрупників, майже розбіглася, і про "ДАХ" всі трішки забули. Тож для мене Class Act став можливістю досхочу грати на сцені для великої аудиторії. І я був у такому настрої, що багато чого робив саме як шибеник. Пам'ятаю, навіть матюкнувся під час уривка "Блокпост". На сцені стояло крісло з тих, які бувають на блокпостах, зібране зі всього, що знайшлось під руками, — я сідаю в нього, воно розвалюється, і я як "висловлюсь"!.. Зал просто "ліг", бо це дуже в тему було. З того моменту я і став "шибеником".

І тебе помітили, одразу посипалися пропозиції?

До мене підійшов тодішній керівник ТЮГу і запросив працювати в театрі. А я… відмовив, бо мені в той час не був цікавий державний театр — я працював у французькому театрі й почав зніматися в повнометражному кіно (декілька короткометражок в мене вже було, одна з них — польська). Якось не хотілося "осідати".

А міг би грати Зайчика чи Буратіно!

Я на першому курсі грав ноги Буратіно в Театрі оперети. А ще — гнома Пустунчика в "Білосніжці", Крота в "Чипполіно"… В дитячих виставах награвся досхочу.

А як першокурсника пустили на сцену Театру оперети?

Я вступив до Карпенка-Карого на курс Леся Степановича Танюка, де викладав Богдан Дмитрович Струтинський (художній керівник Театру оперети — Прим. Ред.). Він викладав у нас пів року, а потім йому дали в керівництво Театр оперети, тож він був змушений піти з курсу, бо просто не вигрібав. Але студентів своїх не забув і покликав мене, Володю Міненка та Арсена Примака, які зараз у ЗСУ, грати в театрі — це було двадцять років тому. Становлення Струтинського в Опереті було дуже непросте, бо деякі люди хотіли театр "злити" і зробити частиною стадіону. Тож ми намагалися йому в усьому допомагати. Якось ми придумали, щоб в кінці однієї вистави падав блискучий сніг. І в кабінеті Богдана Дмитровича різали ножицями цей "сніг" — цілу гору нарізали!

У тебе дуже гарний голос, оксамитовий бас-баритон. То чому після інституту ти не залишився працювати в Опереті?

Бо тієї Оперети, в якій би мені дійсно хотілося працювати, просто не існувало. Це був не той рівень. Потім театр сильно змінився завдяки тому, що там почали грати такі актори, як Діма Вівчарюк (на жаль, він пішов із театру), Марк Дробот (як запрошений актор). Вони грали разом у драматичній опері "Моцарт", яку поставив Максим Голенко, і це було яскраво. Але в Театрі оперети на сцену переважно виходять співаки, а не актори. І, як на мене, вистави там ближчі до водевілю, ніж до бродвейських мюзиклів. А мені б не хотілося працювати у водевілі, бо це більше розвага, а я за справжність. Для мене ідеальна оперета — класна музична вистава "Співай, Лоло, співай!" в Театрі ім. Франка, де на високому рівні не тільки музика і вокал, а й акторська гра.

З диригентів у актори

Ти за першою освітою — хоровий диригент. А як став драматичним актором?

У музучилищі через складний проблемний вік я не був надто хорошим студентом — напевно, несерйозно це все сприймав, хоча голос у мене досить непоганий. Кайф хорового диригування я зрозумів десь на курсі третьому, але на четвертому мене з музучилища вигнали — бо я дійсно був шибеник, і мене було багато всюди, крім навчання: я і діджеєм був, і в капусниках грав... Тож мене вигнали, і я пішов працювати вантажником на млині: носив мішки з борошном. Але паралельно мене попросили створити хор одній церкві в Тернополі — та церква спочатку була в старій перукарні. І от я, кого витурили з музучилища, стояв посеред тієї перукарні — слухав, як люди співають, а потім запрошував їх до хору. За рік я зі своїм аматорським хором вивчив літургію, яку співав ще в студентському хорі, і паралельно зрозумів, що таке диригування і наскільки це круто. Я багато чого навчився сам, хоча в училищі в мене був класний педагог Богдан Дмитрович Гаврилюк — він багато чого мені давав, просто я його не розумів через свою юнацьку дурість. А потім мене поновили в училищі, і я нормально склав державні іспити. Але на той момент у моєму житті вже з'явився театр.

Як це сталося?

Підлітком я не ходив до театру, бо любив КВК і Вєрку Сердючку: я її в Тернополі класно копіював і непогано на цьому заробляв — мене все частіше запрошували працювати на корпоративах та в ресторанах як двійника Андрія Данилка. Але одного дня, десь 1998 року, мені за це "прилетіло" — прийшли серйозні люди і сказали, що якщо я це продовжуватиму, то можу сісти. І я припинив це робити. Але Данилко тоді дуже надихав не стільки як Сердючка, що співала, а більше як майстер драматичних історій.

А одного дня мене занесло на виставу "Лісова пісня", і вона мене вразила. Я зрозумів, що можу і хочу так само — то чому б не спробувати? І поїхав до Києва. З першого разу до театрального не вступив, зате вступив до естрадно-циркового коледжу. Це сталося майже випадково: туди вступав мій друг, а я зайшов за компанію. І мене покликали вчитись. Це було дуже круто: акробатика, пантоміма, жонглювання, хореографія... За рік навчання я отримав такий рівень фізпідготовки, що пройшов конкурс до Київського  національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого суперуспішно — тайкома подав туди документи. В коледжі тоді образились, що я його кинув, але я дуже вдячний всім викладачам за науку.

І дуже круто, що я вступив до театрального лише з другого разу, бо потрапив на курс до Богдана Струтинського. А коли він пішов, нас підхопив Влад Троїцький — він дав нам шикарну школу. З першого курсу ми почали їздити за кордон із виставою "Пролог до Макбета", в процесі чого, наприклад, сформувалася група "ДахаБраха". Це була крута школа, бо ми тоді багато їздили по фестивалях і дивилися вистави різних режисерів. Вважаю, що завдяки тому досвіду я зараз є тим, хто я є. Хоча не вважаю себе суперкласним актором: в мене багато сумнівів, і я часто думаю, що, можливо, акторство — не моє. Завжди попереджаю режисерів, що я — актор-тугодум: до мене тяжко щось доходить, але як дійде — не виб'єш! Для мене роль у виставі народжується не на прем'єрі, а на якийсь там раз. Постійно хвилююсь, виходячи на сцену. Акторство допомагає мені весь час переступати через себе. 

У мене бувають погані вистави, де я щось або забуваю, або роблю щось не так — тоді йду до партнерів і прошу вибачення. Влітку 2023-го я знімався в Будапешті у фільмі режисера Емануеля Фінкеля "Кімната Маріанни" з відомою французькою та голлівудською актрисою Мелані Тьєррі ("Легенда про піаніста") в головній ролі. І от під час знімання спільної сцени Мелані мені нормально так по обличчю вальнула. Ця реакція була, в принципі, виправдана, бо я в сцені прийшов її ґвалтувати. Але в голлівудському кіно домовляються про кожен рух у кадрі. Я після нічого їй не казав, але Мелані дуже сильно перепрошувала, казала, що їй соромно і що в неї таке на зніманні вперше. Тож навіть дуже круті актори з великим бекграундом іноді помиляються.

Мистецтво таксування

У новій постановці Давида Петросяна — комедії "Слуга двох панів" — ти граєш досить молодого персонажа Сільвіо. Як це — грати інше покоління?

Треба було зіграти — і зіграв, бо вистава класна й весела. Та й Давиду я не міг відмовити: грав у нього ще у виставі "Буна", яку він 2018 року поставив у "ДАХу", а потім ту виставу перенесли на малу сцену Театру ім. Франка. Так завдяки "Буні" я у Франка й опинився. Потім була вистава "Візит", ну і ось — "Слуга двох панів". Але я граю в ній не юнака, а такого собі маминого синочка, який ніяк не може одружитися. Він вийшов молодшим за мене, але точно не 20-річним, бо мені ж вже 42 роки. Хоча кажуть, що на сцені в цій ролі я видаюся 30-річним. Якщо я раптом погладшаю, то кину грати Сільвіо. (Усміхається.) Але розумію, що деколи треба вміти відмовлятися від ролі — давати дорогу молодим. Бо молодих мають грати молоді, а героїв середнього віку — актори відповідного віку.

До речі, ти видаєшся набагато молодшим за 42 роки. У тебе відмінна форма — це завдяки спорту?

Спорт 100% дає форму. А ще я вживаю мінімум алкоголю та сигарет — тільки "погратися". Боксом намагаюсь займатися тричі на тиждень, а ще плаваю. Тобто серйозно заморочуюсь.

Як ти зайнявся боксом?

Це цікава історія. Мені було років 30, я грав ще в театрі "ДАХ", та він потроху почав розпадатися, і треба було шукати роботу, бо я тоді ще був одружений (колишня дружина Романа — акторка Вікторія Литвиненко — Прим. Ред.), а донечці був всього рік. І я пішов працювати локейшен-менеджером, який шукає об'єкти для знімання.

Якось мені було потрібно знайти для локації боксерську залу. Я знайшов на Троєщині прекрасний клуб, який ідеально підходив для фільмування, і в процесі зйомок запитав тренера, чи реально в 30 років почати займатися боксом. Тренер відповів, що в нього і 50-річні займаються. Я спробував — і втягнувся. І зараз на 8:00 мотаюсь на тренування на Троєщину з Борщагівки, бо зал міняти не хочу.

Оце характер!

Так: встаю о 5:00, обов'язково снідаю, бо тренуватися голодним не можна. Потім виїжджаю, по дорозі ще трішечки таксую, бо я ж працюю в державному театрі, а знімань поки нема, то трохи підробляю: беру як таксі замовлення з вокзалу на Троєщину та їду займатися боксом.

А якщо якийсь неадекват підсяде, зможеш його в нокаут відправити…

Насправді таксі — досить безпечна робота. Бувають іноді неадекватні пасажири, але я вже помітив: якщо з таким пасажиром різко, навіть жорстко заговорити, він дослухається — заспокоюються всі й одразу. Але мені в кайф інше: жоден пасажир, що сідав до мене в автівку російськомовним, таким не залишався — на виході така людина прощається виключно українською. Це важливо, це мій внесок у культурну дипломатію. (Посміхається.)

Текст: Оксана Гончарук

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter