У фільмі іноземці побачили початок сьогодення: режисерка "Переступаючи кордони" Леся Кордонець

Режисерка фільму "Переступаючи кордони" Леся Кордонець. Фото: Ілля Прокопенко

Фільм про українських паралімпійців "Переступаючи кордони" Лесі Кордонець став найкращою документальною роботою на 52-му Київському міжнародному кінофестивалі "Молодість". Церемонія нагородження відбулася 28 жовтня у столичному кінотеатрі "Краків". 

Стрічка швейцарського виробництва перемогла в міжнародному конкурсі документальних повнометражних дебютів, в якому брали участь сім картин. Режисерка отримала приз "Скіфський олень" і 75 тис. грн.

Леся Кордонець народилася й виросла на Закарпатті. 2008 року вона переїхала до Швейцарії. Зняла два короткометражні фільми — Die Namenlosen 2011-го та "Балажер. Коригування дійсності" 2013-го. 2020 року закінчила Цюрихський університет мистецтв, де вивчала монтаж і режисуру. Нині режисерка живе в Цюриху, монтує інші проєкти та працює над своєю наступною стрічкою.

Свій дебютний повний метр і водночас дипломну роботу Леся Кордонець знімала у 2015-2017 роках. "Переступаючи кордони" розповідає про спортсменів Паралімпійської збірної України, які втратили доступ до своєї тренувальної бази в Криму через російську агресію. Вони намагаються адаптуватися до нових умов в особистому й професійному житті, аби потрапити на наступні змагання, за сюжетом.

Як зазначено в описі, "це фільм про людей, які щодня переступають кордони своїх фізичних можливостей у той час, коли довкола руйнуються кордони географічно-політичні. А країна, яку вони представляють на міжнародних змаганнях, зазнає ампутації своєї території".

Режисерка майстерно створила кінематографічну метафору тієї геополітичної кризи, яка тягнеться з анексії Криму до початку повномасштабної війни. Через свій документальний творчий підхід вона потужно розкриває вплив цих подій на життя персонажів і на життя країни, — йдеться у висновку журі конкурсу. 

Українська прем'єра та відзнака на "Молодості" стали завершенням дворічного фестивального шляху стрічки. Світова прем'єра відбулася у квітні 2021-го на фестивалі документального кіно Visions du Réel у Ньйоні, де картина отримала приз Zonta Award. Відтоді її показали на кількох міжнародних кінооглядах. 

Більше про свій фільм Леся Кордонець розповіла мені після церемонії.

Про ідею фільму

Ідея стрічки з'явилася 2014 року, коли я перебувала у Цюриху, а в Україні окупували Крим. У своєму швейцарському оточенні я бачила, як багато хто не зовсім розумів, що відбувається у нас. Тому мені стало важливо це якось роз'яснити. І мова кіно здалась найбільш відповідною. 

Національна паралімпійська збірна мене ще раніше зацікавила. А тут я стала свідком того, як зимові Паралімпійські ігри в березні 2014-го проходили в Сочі, коли тривала анексія. Росія стала країною-агресором, і в той самий час весь спортивний світ прийняв її як господаря цих змагань. Організатори ігор намагалися не надавати значення тому, що відбувається всього за кількасот кілометрів від Сочі. Ці події ніби відкрили скриньку Пандори. Для мене було зрозуміло: якщо світ з цим погодиться, то росія не матиме ніяких гальм. 

Мені здалося органічним розказати про події в Україні через історію збірної, яка лишилася своєї тренувальної бази на окупованому півострові. Якщо дивитися на країну, як на тіло, то вона теж зазнала своєрідної ампутації. Для мене було очевидно, що цю думку можуть донести саме наші паралімпійці, зокрема з Криму та Донеччини. 

Про знімальний процес

Я зосередилася на п'яти учасниках збірної. Троє з них — з окупованих Криму та Донецька й тоді прифронтового Маріуполя. Ще двоє — кияни. Масштаб зйомок був широкий та охопив п'ять країн за трохи понад рік.

На зйомках нас переважно було двоє. Ми багато подорожували, щоб встигати зафіксувати всіх героїв у різних точках. Це був такий кочовий спосіб життя. Іноді прокидалася зранку й потрібно було пару секунд, щоб зорієнтуватися, де я сьогодні. 

В Україні фільмували в Києві, Бердичеві, Дніпрі, Одесі, Маріуполі, Широкиному, Чонгарі. А також у Сімферополі, Севастополі та Євпаторії. Це вперше я була у Криму. Ми мали там кілька експедицій. Звісно, працювали, намагаючись не засвітитися й не потрапити на око людям в уніформі. А за кордоном фільмували у Польщі, Німеччині, Словенії та Бразилії. 

Про взаємодію з героями

Я багато часу проводила з паралімпійцями у різних містах. Напевно, до двох місяців з кожним. Для мене було важливим максимально ділити побут з героєм. Не жити й харчуватися окремо десь у готелі, а спати в таких же умовах та їсти те саме, що й ці люди. Тобто повністю розчинитися в їхньому просторі й тим самим перестати бути чужим елементом у ньому. Це важливий аспект документального процесу.

Підхід до зйомок був різноманітний. В одні моменти я з героями говорила, а в інші — просто спостерігала, й вони про мене забували. 

Про сприйняття стрічки за кордоном

Іноземці кажуть, що фільм відкриває їм очі на події, які вони призабули, демонструє з іншого ракурсу. Адже новини лише передають факти, а тут показані вплив та наслідки російської агресії для життя конкретних людей. Журналісти зазначали, що у стрічці хоч і дивимося назад, але бачимо початок сьогодення, народження нинішньої реальності.

Загалом глядачам сподобалися характери та близькість до героїв. Казали, що за пів години взагалі забували, що в кадрі люди з інвалідністю. Бо це не на першому плані. А те, які герої харизматичні й наскільки їм співпереживаєш.

Про участь у фестивалі та майбутні покази

Світову прем'єру фільм мав пандемічною весною 2021 року, а в Україну доїхав уже у воєнну осінь 2023-го. Власне, на "Молодість" мене запросили за місяць до повномасштабного вторгнення. Ми мали привезти стрічку до Києва ще навесні торік, але тоді фестиваль скасували. Поки картина подорожувала різними країнами, у мене був цей незакритий гештальт, що показу в Україні не було. Тим більш зворушливою для мене є перемога. Це відзнака і для героїв фільму, і для всієї команди. 

Я б із задоволенням ще показувала свою роботу в Києві, та й не тільки. Хочеться, щоб в Україні розвинулась традиція перегляду фільмів на великому екрані — так, як їх задумують творці. Я поки не можу зрозуміти тренду дивитися повні метри на телефонах. Це як споглядати не справжню "Мону Лізу", а листівку з нею. Це різні враження.

Також маю надію зібрати всіх героїв фільму в одному місці, щоб вони самі на себе подивилися на великому екрані й разом відсвяткували те, що стрічка відбулася. На жаль, нині спортсмени перебувають у різних місцях, розпорошені по світу. Бачили лише шматочки картини. Моя мрія, щоб це сталося з публікою.

52-й КМКФ "Молодість" тривав з 21 до 29 жовтня. Загалом показали 129 фільмів із 45-ти країн. Серед них — 33 українські стрічки. Раніше я писав про деякі цікаві українські та закордонні прем'єри. 

Під час церемонії нагородили 20 фільмів-лауреатів різних конкурсів. Про всіх переможців читай за посиланням. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter