Що насправді пропагує фільм "Уроки толерантності"?

Кадр із фільму "Уроки толерантності". Фото: Kinomania

Протягом тижня йде на великих екранах сатирична комедія "Уроки толерантності" режисера Аркадія Непиталюка. Вона вийшла у національний прокат 14 лютого. Напередодні прем'єри невідомі обмалювали фасад столичного кінотеатру "Жовтень" та сітілайт із постером стрічки. А після спецпоказу в Українському домі влаштували акцію протесту. Водночас кінокритики називають її не тільким першим українським повнометражним ігровим фільмом на ЛГБТ-тематику, а й історією про укріплення сімейних цінностей.

"ТиКиїв" розповідає, що треба знати про "гарячу" новинку, яка викликала таку бурхливу реакцію. 

Мати хоче "з гавна витягти" свою сім'ю

Дія відбувається на Хмельниччині. У центрі сюжету — не надто дружня сім'я Найдюків. Вони бідно живуть у тісній старій квартирі без ремонту та загрузли в боргах за комуналку та кредити. 

Надія Найдюк — вчителька, яка єдина в домі заробляє та фактично забезпечує всю сім'ю. Її чоловік Зіновій — безробітний. З ними поруч дорослі діти Денис і Діана. Перший хоче відкрити автосервіс, а друга прагне стати театральною акторкою — обоє безрезультатно. 

Усі четверо невдоволені одне одними, самими собою та власними життями. Цей негатив виплескують на інших. Розмови між ними — це переважно підвищені тони, нецензурна лексика та взаємні образи.

Чи не перша очевидна риса, спільна для всіх Найдюків — більшою чи меншою мірою виражене упереджене ставлення до сексуальних меншин. Тому шоком для них стає пропозиція матері приєднатися до програми з євроінтеграції "Уроки толерантності". А вона лише хоче їх "з гавна витягти", як каже сама. Найдюки погоджуються заради отримання субсидії та  збереження житла й навіть порятунку самої сім'ї. 

Саме за таких умов тут опиняється Василь — сантехнік, фотограф та ЛГБТ-активіст. Згідно з умовами програми, він поселяється у квартирі Найдюків на три тижні, протягом яких змінює їхні погляди. 

Режисер досліджує тему родини в українській провінції

Основою для фільму стала п'єса драматурга Ігоря Білиця "Гей-парад", вистава за нею з 2018 року йде у столичному Дикому театрі. Кіноверсію запропонував Аркадій Непиталюк. У своїй творчості він продовжує досліджувати тему родини в українській провінції — з гумором, сумом і критичним поглядом на архаїчні норми, стереотипи та поведінку деяких співгромадян.

Інший результат такого дослідження можна побачити у повнометражному дебюті режисера "Припутні" про Чернігівщину, який входить до списку "100 найкращих фільмів в історії українського кіно". А також у короткометражках "Кров'янка" та Int. Kitchen. Night. Ще він зняв усі 12 епізодів серіалу "І будуть люди" за романом Анатолія Дімарова — амбітної саги про життя українського села на тлі історичних змін першої половини 20 століття.

За продюсування "Уроків толерантності" взявся Сергій Лавренюк. У його доробку дивним чином поєднуються такі серйозні роботи, як "Гірська жінка: на війні" та "Коли падають дерева", з їхніми протилежностями, як-от "DZIDZIO Контрабас" та "Егрегор". Вони з Непиталюком вже працювали разом над стрічкою "11 дітей з Моршина" — курйозним відхиленням у фільмографії постановника. 

Один із перших фільмів, знятих під час повномасштабної війни

Режисер зняв "Уроки толерантності" буквально за дев'ять днів. Зйомки проходили у квартирі біля столичного метро "Дарниця" у жовтні 2022 року під час масованих обстрілів Києва. Цьому передували півторамісячні підготовка та репетиції. Це один із перших повних метрів, створених під час повномасштабної війни. 

На центральні ролі Непиталюк узяв Олену Узлюк та Олександра Ярему в ролі батьків, Олександра Піскунова та Кароліну Мругу в ролі дітей, а також Акмала Гурезова, який втілив Василя. У фільмі зібрався яскравий ансамбль, який органічно працює разом, а водночас кожному дістаються свої хвилинки безроздільної уваги. Серед них не знайти "слабкої ланки" — настільки яскраво всі зіграли. Але якщо вже виділяти головну зірку цієї команди, то це, мабуть, Олена Узлюк, вона ж Надія Найдюк у картині.

Театральна та комедійна природа фільму

Фільм не приховує й не цурається своєї театральної природи. Вона оприявнюється і у виборі акторів із київських театрів, і у дотриманні двох із трьох єдностей драматургії класицизму — дії та місця.

Сюди можна додати й певні "натягнуті" умовності образів персонажів. Від їхньої початкової карикатурності до пришвидшених змін "в луччу сторону", свідками яких ми стаємо ніби в режимі онлайн. Проте цей аспект можна зрештою пояснити і комедійною природою стрічки, і романтичним оптимізмом творців у питанні розв'язання соціальних, сімейних і психологічних проблем. 

Уроки толерантності, або ж сімейних цінностей

Аж до фіналу ми не покидаємо простору однієї квартири. Увесь цей час фокусуємося виключно на п'яти героях та їхній тісній взаємодії, яка зазвичай стає джерелом нескінченних гегів. Саме кумедні й часто незручні ситуації є центральними у кожному розділі, на які поділена оповідь. Загалом їх дев'ять, вони мають саркастичні назви, і це якраз власне уроки — толерантності, або ж сімейних цінностей.

Водночас за всієї обмеженості локації, дії та почасти й самих героїв проявляє себе з найкращого боку операторська робота Сергія Крутька. У цих "чотирьох стінах" його впевнена камера знаходить місце і де розвернутися, і де триматися. Відчутний ефект майже єдності часу, або ж "режиму онлайн", досягається завдяки однокадровим сценам. У більшості з них оператор тримає кадр безперервно кілька хвилин, то віддаляючись, то наближаючись до дійових осіб. Тому ми постійно перебуваємо з ними на відстані витягнутої руки. Навіть коли це незручно.

Перші 15 хвилин можуть бути складнуваті

Саме такий витриманий підхід до зйомки, поруч із вдало прописаними діалогами та класним акторським складом, відіграє ключову роль у нашому "єднанні" з героями на півтори години. Ми під час перегляду наче поступово досягаємо того ж, що й самі Найдюки між собою. Проте як попереджає продюсер, фільм гарячкуватий. "Перші 15 хвилин для когось можуть бути складнуваті, але ви втягнетесь і стане до вподоби", — каже Сергій Лавренюк. 

У фільмі ми хотіли сказати, що нетерпимість одне до одного, до іншої думки та інших життєвих устроїв — це залишки радянщини, чогось совєтського. Мені здається, що саме кіно і реакція глядачів — це відповідь на забобони й морок, який живе в головах наших персонажів і потім вивітрюється, — додає Лавренюк.

Шлях на Захід починається із себе та свого дому

У Найдюків порозуміння відбувається не в останню чергу завдяки кулі єднанні, яку дарує Василь. Це ключовий артефакт у фільмі — символ можливості відкритися, висловитися, почути, відчути та зрозуміти. Коли ця куля увімкнена в руках персонажів, ми чуємо гімн Євросоюзу на основі фіналу дев'ятої симфонії Бетховена — як втілення політичних і культурних прагнень України та орієнтиру для суспільних цінностей.

Творці стрічки наголошують, що сповідують цим фільмом європейські цінності. Не просто як вигуки про бажання в Європу, а й як потребу стати частиною західного світу та культури. Водночас шлях на Захід, акцентують автори, варто починати із себе та свого дому. А в основі лежать такі, здавалося б, прості речі, як повага, розуміння та прийняття себе та інших. 

Помічати, визнавати й виправляти проблеми у власних стосунках

Передусім саме про ці "прописні" істини, а не лише про толерантність до ЛГБТ-спільноти говорить у фільмі Василь. Він стає для героїв сімейним психологом — цікавиться, запитує, підказує, підтримує, вислуховує. У діалогах, часто напружених і палких, вчить Найдюків насамперед помічати, визнавати й виправляти проблеми у власних стосунках. Цілком доречно, що з нагоди екранізації автор п'єси Ігор Білиць зробив другу редакцію та назвав її "Сімейні традиції".

Звісно, у стрічці є примітивні жарти, хоча їх зазвичай все одно "витягують" актори. Є надто очевидні повчання, проте, можливо, поки що справді потрібно, щоб вони сьогодні звучали так прямолінійно. Зрештою є пару суперечливих сцен із порушенням особистих кордонів персонажів, хоча хтось може їх і виправдати програмою, на яку підписались герої...

Про цінності, які хочеться зрощувати у суспільстві

Журналіст і куратор "Кінопростору" Олексій Ананов вважає стрічку комедією для роздумів. Про цінності, які хочеться зрощувати у суспільстві.

Герой Акмала Гурезова — це тригер, який розвиває історію. А вона про сім'ю. Про те, як люди, які багато років живуть поруч і розучилися бачити одне одного, знову розуміють, як спілкуватися, — каже Ананов.

Схожу думку висловлює й режисер. За словами Аркадія Непиталюка, це відверте кіно про сім'ю, яка довго живе разом, і про стосунки в ній. Василь ніби ненавмисно запустив не лише механізм зміни їхнього ставлення до нього й, можливо, до ЛГБТ-спільноти загалом. А й процес відродження родини. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter