Від ліфтолуків до мільйонів на ЗСУ. Як берлінський стиліст Франк Вільде невпинно підтримує Україну понад чотири роки

Франк Петер Вільде розповідає, чому підтримує Україну. Фото: instagram.com/frankpeterwilde

22 лютого 2022 року берлінський стиліст Франк Петер Вільде опублікував фото в масці з обличчям володимира путіна та ножем у руках, реагуючи на загрозу російського вторгнення в Україну. Відтоді він постійно підтримує Україну, використовуючи для цього різні інструменти. 

Берлінець продовжує створювати свої знамениті "ліфтолуки " з українськими символами, ділиться зі своєю майже 200-тисячною аудиторією інформацію про війну та регулярно проводить збори для підтримки України. Як кажуть у команді Франка, лише в період із 2024 по 2026 рік йому вдалося зібрати близько 13 млн грн для ЗСУ.

Цієї весни він також став ментором кримського політв'язня Богдана Зізи у межах ініціативи адвокаційного менторства. Програма покликана привернути увагу світу до незаконного утримання українців на території рф та домогтися їхнього звільнення.

"Ти відчуваєш, коли фашизм набирає сили"

Попри те, що увага світу до України з часом зменшилася, ти продовжуєш активно нас підтримувати. Що мотивує тебе? І чи не демотивує тебе "втома" світу від новин про нас?

Коли я почав підтримувати Україну, це було дуже свідоме рішення. До того ж я дуже вперта людина.

Одна з перших речей, які я усвідомив щодо України та чому зміг так сильно їй співпереживати, полягає в тому, що я вже трохи знав про росію.

У 1990-х та 2000-х роках всі говорили про те, як прекрасно, що Європа зближується з росією. Маю сказати, що і я працював із чудовими російськими митцями. Але я почав ставити під сумнів росію та її курс, хоча мав би це зробити ще у 2008 році, коли вона напала на Грузію та після ухвалення закону про "гомопропаганду" там у 2013 році.

Я та моя квір-спільнота, адже я походжу з квір-активізму, брали участь у демонстраціях у Берліні. У нас були дві величезні акції протесту з тисячами людей перед російським посольством. Думаю, якщо ти освічена людина, належиш до меншини чи зазнав дискримінації або маєш таких близьких людей… Ти відчуваєш, коли фашизм набирає сили та стає небезпечно.

Після цього я дещо змістив свою увагу на Україну. Я побував там у 2004 році через комерційну роботу, але всього протягом двох днів. Але відтоді я спостерігав за ситуацією, і коли окупували Крим, я подумав: "Ось воно що, ось що робить росія".

Повертаючись до твого запитання: я дуже вперта людина, і мій перший контакт з українцями насправді стався тоді, коли почалася хвиля біженців. До того я сказав, що буду підтримувати Україну стільки, скільки потрібно.

Я не так багато знав про Україну. Тому перші фотографії в ліфті були в її кольорах — синьому та жовтому. А потім це був наче роман, який перетворився в стосунки. Ви пізнаєте одне одного.

Я дізнався так багато про українців. Працював над благодійним кінопроєктом про біженців з українськими митцем, режисером і кастом. Ми знімали вночі, і щоранку вони заходили в Telegram чи WhatsApp, щоб перевірити, як їхні сім'ї в Україні, й чи вони ще живі. Мені це розбивало серце. 

Те саме було, коли я працював із другом на головному залізничному вокзалові Берліна, куди прибували біженці з Варшави. Я зустрів деяких людей, яких не забуду. Наприклад, 90-річну жінку, яку донька виманила з села, сказавши: "Ні-ні, ми просто їдемо до сусіднього села". Бо до того вона сказала щось на кшталт: "Я пережила Сталіна та Гітлера. І якщо росіяни хочуть мене вбити, нехай це зроблять. Я нікуди не піду".

Її відірвали від дому, і вона сиділа на маленькій лавці, не розуміючи ні слова навколо. Бо з якого дива вона мала б говорити німецькою? Ти міг побачити все її життя. Вона не розуміла, що відбувається. І це ціна, яку платять люди.

Нещодавно наш канцлер сказав, що Україна має бути готовою поступитися територіями заради тривалого миру. З усією повагою, канцлере Мерц, те, про що ви говорите, не про тривалий мир. Якщо ви кажете щось на кшталт: "Окей, Херсон відходить росії", то залишаєте всіх цих людей позаду. Забираєте в них останню надію, змушуєте їх жити під гнітом та стати росіянами лише заради виживання. Як це можна виправдати?

Коли приходиш до меморіалу на Майдані Незалежності, то бачиш усі ці маленькі прапорці й портрети молодих людей, які ніколи не обирали війну. Як це можна виправдати? Це неможливо.

Як можна виправдати те, що під час передвиборчої кампанії ви навмисно кілька разів обіцяли надати далекобійні ракети Taurus, а потім просто не зробили цього? Це також стосується мого уряду.

Я живу в Кройцберзі (район Берліна — прим), і 1 травня тут проходила комуністична демонстрація. Вулицями несли величезний банер із закликом припинити війну проти росії, і навколо було багато людей у куфіях. І ти думаєш: "Яким туманом огорнули голови цих людей?". 

І це не просто якась одна дивна людина. Це люди, які з'являються в наших телешоу, мають свої газети та відкрито обговорюють і стверджують: "Є різні погляди. І, знаєте, НАТО змусило росію вдатися до цієї всієї фігні". Ви, мабуть, чули це вже тисячу разів.

Якщо ніхто не виступає проти цього, це стає прийнятним. І люди думають: "Це цікава точка зору. Я можу її зрозуміти, бо ми любимо дешевий російський газ, нафту та "руський мір". І просто не бачать, що "руський мір" просочений кров'ю. Він репрезентує фашистську культуру домінування та імперіалізму та складається з вкрадених культур усіх країн, в які росія вторглася, пригнітила та завоювала. 

Для мене романтизація цього — це цілковита зрада людяності. Це моя думка.

"Ти навіть не уявляєш, скільки в мене українських речей"

Чи є щось, що продовжує тебе дивувати в українцях, попри чотири роки близької взаємодії з нами?

Чесно кажучи, завжди є щось, що мене дивує. Іноді це гумор українців.

Коли я приїжджаю в Україну, я завжди намагаюся відвідати нові місця та познайомитися з новими людьми. Одне з моїх улюблених місць — "Кураж" у Києві. Для мене це ідеальний приклад життєвої сили, свіжості, відданості Україні та солідарності в українському суспільстві. Я люблю це місце та Альону, яка це організує. Ці люди такі сильні.

Мене дуже надихають зустрічі та розмови з цими надзвичайними людьми. А також спостереження за тим, чим займаються українці — від високотехнологічних речей до вишивки, варіння кави та виготовлення меду.

У мене є прекрасний копчений мед із карпатських гір. Я ніколи раніше не куштував нічого подібного, і це дуже смачно. І я обожнюю кримськотатарську кухню.

Які ще місця ти любиш у Києві?

Точно "Кураж", але я вже це казав. І, що мені дійсно подобається, то це та частина, де ти їдеш цим поїздом вгору схилом. Знаєш, що я маю на увазі?

Фунікулер.

Так, цей маленький туристичний поїзд нагору, а далі там парк, і коли спускаєшся пішки, відкривається захопливий краєвид. Ще я люблю гуляти біля річки. Ми якось зупинялися в одному готелі, але я не можу згадати його назву, бо зазвичай живемо в Sophia Hotel Kyiv, який я обожнюю.

Звідти можна прогулятися вздовж річки, що ми й зробили минулого разу, і на перехресті є деякі чудові закинуті будівлі зі склом. Я думав про те, як можна було б використати ці місця, зробити галерею…

Зараз я розповім тобі секрет. Готова? Я про це ніколи не говорив.

Так.

Ти навіть не уявляєш, скільки в мене українських речей — від картин, хусток і маленьких крафтових виробів до вишиванок, спеціально вишитих для мене. Деякі з них надзвичайні та особливі. Я думаю, що в довгостроковій перспективі ці речі мають повернутися в Україну, тому що вони звідси походять. Я планую передати їх музею й хочу, щоб вони були дуже красиво експоновані. 

Тому що Україна, в той самий час, коли проти неї ведуть війну, змогла показати свою культуру світові та справді розрекламувати себе через музику, їжу — через все. А також через моду, бо вона є дуже доступним способом прояву солідарності, поширення культури й демонстрації того, ким ти є.

Я завжди говорю це людям, коли вони одягають вишиванки. Це чудово, адже це дуже впізнаваний символ, який показує, що ти українець або, безсумнівно, підтримуєш Україну.

Чи є в тебе улюблені українські бренди?

Так, і маю сказати, що їхній перелік змінюється. Звісно, я люблю такі бренди, як, думаю, і більшість українців, як LITKOVSKA, VOZIANOV та Etnodim. Я знайомий з Etnodim уже чотири роки, тому що купив там свою першу вишиванку.

Щоразу, коли я в Києві, заходжу до їхнього шоуруму й кожного разу кажу собі, що просто подивлюся та нічого не купуватиму. А через десять хвилин чую: "Готівка чи картка?". У них завжди є красиві речі, і кожен їхній виріб, який я купив, досі ношу.

І, звісно, я люблю GUNIA.

"Про Крим мають говорити всі"

Твоя підтримка охоплює багато сфер — від збору коштів для армії до висвітлення подій, пов'язаних з Україною. На яких форматах підтримки ти сьогодні найбільше зосереджений?

Зараз я приділяю багато уваги Криму. У мене закипає кров, коли я слухаю таких людей, як Стів Віткофф (спецпосланець президента США — прим.), який, наскільки мені відомо, ніколи не був в Україні та їздить до москви поговорити з путіним.

На пресконференції він сказав щось на кшталт: "Крим уже втрачений. Нам навіть не треба це обговорювати". Але він навіть не може назвати інші п'ять областей, які, на його думку, Україна повинна віддати росії та звідки має вивести свої війська. Хоча росія не змогла окупувати їх за останні чотири з половиною роки. І тоді я думаю: "Що, в біса, відбувається в цьому світі?".

А як щодо політичних в'язнів у російському полоні? Цивільних, кримських татар чи людей, які відмовляються прийняти те, що Крим — "російський" і що вони мають бути росіянами? Таких людей дуже багато. Будьмо чесними: хто захоче бути росіянином, якщо можна бути українцем?

Особливо якщо ти все життя був українцем і відчув, що таке російське "визволення". Бачив Бучу, Маріуполь та всі руйнування, коли росія "визволяла від нацистів", і знаєш історію геноциду та депортацій кримських татар Сталіном у 1944 році.

Як можна сказати "ми віддаємо Крим росії"? Для цього треба або бути морально повністю зіпсованим, або байдужим до історичних фактів. І те, й інше для мене є абсолютно огидним.

Нещодавно ти став ментором кримського політв'язня Богдана Зізи. Що спонукало тебе долучитися до цієї важливої програми?

Я обрав Богдана Зізу, тому що він репрезентує багато того, з чим я можу себе ототожнити. Він митець, відомий створенням графіті, займався відеомистецтвом та справжній любитель природи.

Я дізнався про нього десь наприкінці 2022 року, коли його арештували за те, що він розмалював окупаційну адміністрацію (Євпаторії — прим.) жовтою та блакитною фарбами. Цю історію досить широко висвітлювати в медіа, і вона мене справді зацікавила. Потім я поговорив з адвокатом Богдана, коли його ув'язнили, та створив кілька фото в ліфті, щоб розповісти про нього. Зазвичай я це роблю, коли знаходжу щось цікаве й думаю, що про це має дізнатися світ.

Згодом я зв'язався з Богданом, і ми листувалися. Можливо, це прозвучить по-дурному, оскільки мені 63, а йому близько 30, але для мене він як молодший брат. Молодший український брат.

Я взявся за це, бо знаю двох чудових німецьких активісток і політикинь. Одна з них — Катрін Ґерінґ-Екардт із "Партії зелених", яка стала менторкою для кількох політв'язнів. Інша — Франциска Давіс, дуже шанована історикиня, яка спеціалізується на історії й політиці Східної Європи. Вона стала менторкою кримського політв'язня до мене. Вони запевнили мене, що це дає ув'язненому більше шансів на звільнення.

Богдана засудили до 15 років ув'язнення, що абсурдно, оскільки це був більшою чи меншою мірою художній прояв опору. У росії за вбивство ув'язнюють на дев'ять років. Але Богдана судили за "тероризм". Ось що робить росія. Це кримінальна мафіозна держава.

Я понад три роки перебуваю на зв'язку з Богданом та вважаю, що про Крим мають говорити всі.

"Ліфт — це не політична газета"

Чи думав ти колись про завершення свого активістського проєкту з образами в ліфті? Або ж, на твій погляд, зважаючи на події у світі, цей проєкт не матиме кінця?

Це залежить від того, чи переїду я звідси. Тоді, мабуть, проєкт завершиться. Але частина цієї серії з ліфтом почалася не з України. Я робив це ще 10 років тому, до того, як почалося повномасштабне вторгнення. Ліфт — це не політична газета чи щось подібне. Це мої особисті рефлексії. Те, що я хочу висловити в той день.

Іноді це речі, про які, на мою думку, світ має знати, бо це важливі дні. Наприклад, День вишиванки. Я б ніколи не пропустив його, не зробивши дві, три чи чотири фотографії з вишиванкою в ліфті. Думаю, минулого року я зробив двадцять таких світлин.

Але в усьому іншому це іноді просто самовираження з усіма його помилками. Іноді люди звинувачують мене в тому, що я не ставлюся до речей серйозно, і я відповідаю їм: "Це особиста річ". Я не представляю жодну інституцію чи політичну партію. Це просто моя особиста думка, і саме це робить її автентичною та чесною, бо мене ніхто ні до чого не змушує.

Дякую тобі за всю підтримку. Ми це дуже цінуємо.

Я підтримую Україну, але це також стосунки (love relationship в оригіналі — прим.). Це одні з найінтенсивніших стосунків у моєму житті. Це країна, з якою я відчуваю дуже сильний зв'язок.

Я хочу сказати ще дещо українцям, те, що, можливо, люди не хочуть чути. Відстоюйте свою країну. Українці в Берліні, Варшаві та в усіх західних містах, де ви зараз облаштовуєте своє життя й перебуваєте далеко від зони бойових дій, — підтримуйте свою країну. Говоріть про неї, виходьте на демонстрації та змушуйте політиків діяти. Це цілком реально.

Демократія народжується на вулицях. Якщо ми будемо достатньо гучними й тисячі людей вимагатимуть стійкого миру для України, ми зможемо вплинути на політику. Це доведено. Показуйте свою ідентичність і свій український прапор. Це важливіше за поверхневі святкові фото чи світлини того, що ви їсте на обід. 

Увага діаспори в Берліні до України зменшується. Я вважаю, що це фатально. Тому я дуже закликаю вас підтримувати свою країну та діяти заради України. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter